Переклад Олега Шульженко та Марічки Коломієць
Про ліричність
Чому ми не можемо замкнутися в собі? Чому ми женемося за вираженням і формою, намагаючись звільнитися від нашого дорогоцінного змісту чи "смислу", у відчайдушному старанні впорядкувати те, що зрештою є виявом бунту та гаосу? Хіба не було б винахідливіше доперва віддатися нашій внутрішній плинності без будь-якого наміру об'єктивізувати її, інтимно та хтиво ринучи у власне нутряне хвилювання й боротьбу? Тоді ми б відчули з набагато більшою інтенсивністю весь внутрішній ріст духовного досвіду. Усілякі міркування змішалися б і процвітали б у родючому кипінні. Народилося б відчуття причетності й духовного змісту, як здійняття хвилі чи музична фраза. Сповна бути собою не в сенсі гордості, а в сенсі збагачення, мучитися відчуттям внутрішньої нескінченності себто жити настільки інтенсивно, що відчуваєш, що ось-ось помреш від життя. Таке почуття настільки рідкісне й дивне, що ми б пережили його тільки з лементом. Я відчуваю, що можу померти від життя, і запитую себе, чи є сенс шукати тому тлумачення. Коли все твоє духовне минуле вібрує всередині тебе із надзвичайною напругою, коли відчуття цілковитої присутності воскрешає поховані переживання і ти втрачаєш свій звичний ритм, тоді з вершини життя смерть захоплює тебе без страху, який зазвичай її супроводжує. Це почуття, подібне до того, яке відчувають закохані на вершині щастя, коли їх мучить минуща, але бурхлива імітація смерти або коли передчуття зради переслідує їхнє кохання, що тільки зароджується.
Лише одиницям стане сили витримати такі переживання до кінця. Завжди існує серйозна небезпека у придушенні чогось, що вимагає об'єктивації, у стримуванні вибухової сили, позаяк настає момент, коли неможливо здолати необорну могуть такої снаги. А відтак падіння відбувається від надміру сповнености. Є досвід і нав'язливі ідеї, з якими неможливо жити. Спасіння полягає у їхньому визнанні. Якщо моторошний досвід смерти зберігається у свідомості, він стає руйнівним. Говорити про смерть означає рятувати частину себе. Але в той же час дещо від справжнього "я" вмирає, оскільки об'єктивовані значення втрачають актуальність, якою вони сповнені у свідомості. Ось чому лірика є дисперсією суб'єктивності; це деяка частка духовного кипіння індивіда, яке неможливо втримати і яке потребує постійного вираження. Бути ліриком означає не замикатися в собі. Потреба екстерналізувати тим сильніша, чим ліризм інтеріоризованіший, глибший і концентрованіший. Чому людина, що страждає чи любить, лірична? Тому що такі стани, хоч і різні за природою та скеруванням, випливають із найглибшої та найінтимнішої частини нашого єства, із субстанційного осередку суб'єктивности, як із радіаційної зони. Людина стає ліричною, коли її життя б'ється в суттєвому ритмі, а досвід настільки інтенсивний, що синтезує весь сенс її особистості. Те, що в нас є унікальним і специфічним, тоді реалізується в настільки виразній формі, що особистість піднімається на універсальний рівень. Найглибші суб'єктивні переживання також є найбільш умоглядними, оскільки через них людина досягає першоджерела життя. Справжня інтеріоризація веде до універсальності, недоступної тим, хто залишається на периферії. Вульгарна інтерпретація універсальності вбачає в ній феномен кількісного розширення, а не багатий якісно вміст. Таке тлумачення розглядає лірику як периферійне і нижче явище, продукт духовної непослідовності, не помічаючи, що ліричні ресурси суб'єктивності виявляють дивовижну свіжість і глибину. Є люди, що стають ліричними лише у вирішальні хвилини свого життя; деякі лише в агонії смерти, коли все їхнє минуле раптово постає перед ними і обрушується на них силою водоспаду. Багато хто стає ліричним після деякого вирішально критичного досвіду, коли хвилювання його внутрішнього єства досягає пароксизму. Таким чином, люди, які зазвичай схильні до об'єктивності та безособовості, чужі як собі, так і реальності, стаючи бранцями кохання, переживають почуття, які актуалізують усі їхні особистісні ресурси. Той факт, що майже всі пишуть вірші, коли закохані, доводить, що ресурси концептуального мислення надто бідні, щоби висловити свою внутрішню нескінченність; внутрішній ліризм знаходить адекватну об'єктивацію лише через текучий, ірраціональний матеріал. Досвід страждань є подібним випадком. Індивідові й на думку не спадало, що приховано у ньому самому і в світі, він задоволено жив на периферії речей, коли раптом ті почуття страждання, що поступаються лише самій смерті, охоплюють його і переносять у вир нескінченної складності, де суб'єктивність кидається у круговерть. Бути ліричним від страждання означає досягти того внутрішнього очищення, при якому рани перестають бути лише зоверхніми проявами без глибоких ускладнень і починають брати участь у суті самого єства. Лірика страждання — це пісня крови, плоті, нервів. Справжні страждання починаються з хвороби. Майже всі хвороби мають ліричні чесноти. Лише ті, хто вегетує в скандальній нечутливості, залишаються безособовими, коли хворіють, і таким чином упускають те особистісне заглиблення, спричинене хворобою. Людина не стає ліричною, інакше як після органічно довершеного страждання. Випадковий ліризм має джерело зовнішніх чинників; коли вони зникають, їхній внутрішній кореспондент також зникає. Немає нестеменної лірики без зерна нутряного божевілля. Важливо, що початок усіх душевних психозів позначено ліричною фазою, під час якої зникають усі звичні бар'єри та межі, поступаючись місцем внутрішній інтоксикації найбільш благодатного, творчого характеру. Цим пояснюється поетична продуктивність, характерна для перших фаз психозів. Отже, божевілля можна розглядати як своєрідний пароксизм ліризму. З цієї причини ми повинні радше писати на хвалу ліризму, ніж на хвалу навіженству. Ліричний стан — це стан поза формами й системами. Раптова плинність одним махом розплавляє всі елементи нашого внутрішнього життя і створює повний та інтенсивний ритм, ідеальну конвергенцію. Порівняно з вишуканою культурою склеротичних форм і рамок, які все маскують, ліричний чин є абсолютно варварським у своєму прояві. Його цінність полягає саме в його дикості: це лише кров, щирість і полум'я.
Яке все далеке!
Я не розумію, чому ми повинні щось робити в цьому світі, чому ми повинні мати друзів і прагнення, надії і мрії. Чи не краще було би забитися у далекий куток цього світу, де більше не було б чути всіх його галасів і скандалів? Тоді ми могли б зректися культури й амбіцій; ми б утратили все і не отримали б нічого; бо що можна отримати від цього світу? Є люди, для яких вигода неважлива, які безнадійно нещасні та самотні. Які ми закриті один до одного! І все ж, якби ми були цілковито щирими, розкриваючи для прочитання глиби́ни своїх закляклих душ, скільки б ми побачили у своїй долі? Ми настільки самотні в житті, що мусимо запитати себе, чи сама самотність смерти не є символом нашого людського існування. Чи може бути якась розрада в останній момент? Ця готовність жити і померти в суспільстві є ознакою великого ґанджу. Краще тисячу разів померти покинутим самітником, аби лише мати пільгу померти без миршавих мелодраматичних поз. Я зневажаю людей, які на смертному одрі володіють собою і приймають позу, аби справити враження. Сльози не печуть, хіба що на самоті. Ті, хто просять, щоб їх оточували друзі, коли вони помиратимуть, роблять це через пострах і неспроможність прожити останні хвилини на самоті. Вони хочуть забути смерть у хвилю смерті. Їм бракує тільки нескінченного героїзму. Чому б їм не зачинити свої двері і не витерпіти ці божевільні відчуття з ясністю та жахом, що лежить поза взякими межами?
Як ми ізольовані від усього! Але хіба не все в рівній мірі недоступне для нас? Найглибша та найорганічніша смерть — це самотня смерть, коли навіть посвіт стає засадою смерті. У такі хвилини ти відірваний від життя, від любови, усмішок, друзів і навіть від смерті. І ти запитуєш себе, чи є щось, окрім жалюгідности цього світу і твоєї власної жалюгідности.
Про небажання жити
Бувають потрясіння, які неможливо пережити, після яких здається, що ні в чому не залишилося сенсу. Коли досягаєш межі життя, переживши до кінця все, що пропонується на цих небезпечних кордонах, повсякденний жест і звичне прагнення втрачають свою спокусливу чарівність. Якщо ти продовжуєш жити, ти робиш це лише завдяки своїй здатності до об'єктивації, твоїй здатності звільнитися письмово від нескінченного неспокою. Творчість – це тимчасовий порятунок від пазурів смерті.
Я відчуваю, що мав би вибухнути через усе, що пропонує мені життя, і через перспективу смерті. Я відчуваю, що вмираю від самотності, від любови, від відчаю, від ненависті, від усього, що пропонує мені цей світ. З кожним дізнанням я розширююся, як повітряна куля, що надувається понад свої можливості. Найстрашніша інтенсифікація виривається в небуття. Ти ростеш усередині, невпинно розширюєшся, аж доки не зникає все, що тебе обмежувало, досягаєш краю світла, де його приречено бути викраденим ніччю, і з цієї повноти, як у дикому вихорі, ринеш прямо в небуття. Життя породжує і повноту, і порожнечу, і достаток, і депресію. Що ми є, коли стикаємося з внутрішнім лоном, що поглинає нас у абсурд? Я відчуваю, як моє життя тріскається всередині мене від занадто великої інтенсивності, занадто великої нерівноваги. Це як вибух, який неможливо стримати, який підкидає тебе у повітря разом із усім іншим. На межі життя відчуваєш, що втратив господарство над життям усередині себе, що суб'єктивність — це ілюзія, а всередині тебе скипають неконтрольовані могуті, що розвиваються без зв'язку з особистим центром чи певним осібним ритмом. На межі життя все є приводом для смерті. Ти помираєш через все, що є і чого немає. Будь-який досвід в даному випадку є стрибком у небуття. Коли ви проживаєш усе, що запропонувало тобі життя, до пароксизму найвищої натужності, досягаєш сходини, на якій більше не можеш нічого відчувати, тому що нічого не залишилося.