На Верхів'ях Розпачу (фрагменти)

Еміль Чоран

Сторінка 6 з 9

Чи не сама темрява жевріє в мені?



­­­­


Абсолютний ліризм

Я хотів би вибухнути, відкинути вибуховою хвилею весь свій докорінний зміст, текти, розкладатися, розсипатися в прах, давши моєму розпадові волю бути моєю працею, моїм творінням, моїм натхненням. Усвідомити себе в руйнуванні, виростати в шаленому пориві за межі, і нехай моя смерть буде моїм тріюмфом. Я хотів би розтанути у світі, і щоб світ розтанув у мені, породивши в божевільному оргазмі марево, дивне і грандіозне, як усі бачення кінця, чудесне, як залите сутніками небо. Нехай з тканини нашої мрії зіткуться таємничі виблески й тіні тріюмфу, нехай забава світла й темряви здійме все над будь-яким опором, коли імпульс ні до чого не призводить, а форми вибухають у екзальтації агонії та захоплення. Ліризм досягає своєї кінцевої форми лише через марення, коли експресія плутається з реальністю, перестаючи бути частковою, другорядною і нерозкритою об'єктивацією. В цьому задіяні не лише розум і чуття, але вся істота, все нутряне життя з його ритмами та пульсацією. Тотальний ліризм, абсолютний ліризм — це сама доля, доведена до кінцевого ступеня самопізнання. Цей ліризм ніколи не добереться в окремі вислови, але кожен вислів – це частинка тебе, бо це твоя власна плоть і кров. З цієї причини він присутній лише в критичні моменти, коли стани, що він виражає, споживаються одночасно з виразами. Відчуття агонії, тонкий феномен смерти, коли вони проявляються, поглинають. Єдиною формою смерти є її досвід. Таким чином, ліризм є накладанням дії на дійсність; бо вчинок — це вже не прояв дійсності, а вона сама. Абсолютний ліризм — тотальний потяг до об'єктивації — поза межами поезії та сентиментальности. Він ближчий до певної метафізики долі, адже в ній умоглядна реальність життя і найглибший зміст існування пізнається так чи інакше. Абсолютна лірика все ставить у площину смерти, бо все важливе має її знак.

Я відчуваю, що велика темна порожнеча повинна відкритися піді мною, всмоктавши мене назавжди у надра вічної ночі. Ніщо не здавалося б мені в ці хвилини більш природним, ніж зануритися в глибини темряви, де ніщо з нудної ясности цього світу не мало б і сліду відображення. Я не хочу шукати органічного пояснення цього відходу від себе самого в бік темряви, бо не можу знайти його для відданості світлу. Але я все ще дивуюся, яке значення може мати це чергування між досвідом світла та досвідом темряви. Здається, всієї концепції полярности недостатньо, оскільки в схильності до нічного лона є набагато глибший неспокій, що не може бути викинутий зі схеми природи, з геометрії існування. Відчуття, що тебе поглинула ніч – ніч, що розкривається, гугнить під тобою, можливе лише тоді, коли ти відчуваєш щось важке всередині свого мозку, відчуваєш, як безмір ночі сковує усе тіло кайданами й тисне. О, що зробити, аби бути назавше проковтнутим безмежною темрявою цієї ночі!

Відчуття повної розгублености! Не вміти відрізнити, прояснити, зрозуміти чи оцінити! Таке почуття зробило б будь-якого філософа поетом, але не всі філософи переживають його зі значною та тривалою інтенсивністю, бо якби вони переживали, то більше не могли б філософствувати платонічно й жорстко. Те, як філософ стає поетом, походить на драму. Ти потрапляєш зі світу абстракцій у вир почуттів, у всілякі фантастичні форми й фігури, що заплуталися в душі. Як міг актор заплутаної драми душі, в якій водночас еротичне очікування стикається з метафізичною тривогою, страх смерті з бажанням невинності, повне зречення з парадоксальним героїзмом, відчай з гордістю, передчуття божевілля з прагненням до анонімності, крики з тишею, прагнення з нікчемністю, як він міг усе ще продовжувати систематично філософствувати? Є люди, які починали зі світу абстрактних форм і закінчували суцільною бентегою. Відтак їм дано мислити лише поетично. У стані абсолютної плутанини все ще мають значення тільки світло і муки божевілля.


Історія та вічність

Я не бачу сенсу жити історією та ідеалами епохи, перейматися думками про культуру чи соціяльні проблеми. Мене нудить від культури та історії, я майже не можу брати участь у перипетіях історичного світу, у тимчасових ідеалах і прагненнях. Історія повинна бути подолана. А подолати історію можна лише тоді, коли минуле, теперішнє і майбутнє вже не мають для тебе жодного значення, коли тобі байдуже, коли і де ти живеш. Наскільки мені краще жити в сьогоденні, ніж у Єгипті чотири тисячі років тому? Ми стаємо імбецилами, коли нарікаємо на долю людей, які жили в часи, що нас не влаштовують, які не знали християнства, не знали відкриттів і винаходів сучасної науки. Якби час не був незворотнім, я б анітрохи не пошкодував, що жив у будь-якій історичній епосі, бо жодна з них не є кращою за іншу. Позаяк не існує ієрархії поглядів і уявлень про життя, мають рацію всі й ніхто. Історичні епохи являють собою замкнені форми життя, які живуть з вірою в їхню остаточну дійсність, так що динамізм і діалектика історичного життя досягають інших форм, також недостатніх і обмежених, як і все, що живе під сонцем. Вся історія здається мені настільки порожньою, що я дивуюся, як існують люди, які все своє життя займаються лише минулим. Який інтерес може бути в дослідженні ідеалів інших епох, вірувань людей чи примх кількох сифілітиків? Людські творіння можуть бути великими, але вони мене не цікавлять. Хіба не знаходжу я більшого спокою в спогляданні вічності? Не людина та історія, а людина і вічність – ось дієвий зв'язок у світі, в якому й дихати не варто. Ніхто не заперечує історію за скороминущою забаганкою, але під впливом великих трагедій, про які мало хто підозрює. Люди думають, що після абстрактних думок про історію ти заперечив її через розрахунок і роздуми, тоді як насправді заперечення випливає з найбільшої скорботи. У цю хвилину, коли я заперечую все минуле людства, коли я більше не бажаю брати участь в історичному житті, мене охоплює смертельна печаль, болісна до неймовірності. Цілком можливо, що смуток був прихованим, а ці думки актуалізували і посилили його. Я відчуваю в собі гіркий присмак смерті і небуття, що пропалює отрутою. Мене так гнітить думка, що всі аспекти цього світу більше не можуть мати для мене ніякої цінності. Як я можу говорити про красу, як я можу висловлювати естетичні міркування, коли я засмучений, смертельно засмучений. Я втратив ще одну частину свого існування: красу. Так можна втратити все. Я більше не хочу знати нічого. Долаючи історію, ти осягаєш надсвідомість, яка входить як вагомий елемент у досвід вічності. Надсвідомість переносить тебе в область, де всі антиномії, всі суперечності й невизначеності цього світу втрачають значення, де ти вже не знаєш, що існуєш і вмираєш. Всі, хто йде за вічністю, роблять це зі страху смерті. Єдиний глибокий сенс досвіду вічності – змусити тебе забути про те, що ти помреш. Але коли ти повертаєшся зі споглядання вічності?


Магія і Фатальне

Мені важко уявити радість людей, наділених магічною чутливістю; людей, які відчувають, що їм все під силу, перед якими жоден опір не постає надто великим, а жодна перешкода нездоланною. Магія передбачає таке спілкування з життям, що кожен суб'єктивний прояв переповнений пульсацією життя. У ньому міститься весь надмір інтеграції в її потік, все буяння активації іманентного сенсу і спрямування цього життя. Магічна чуттєвість керує тільки до радості, бо для неї немає непоправного, незворотного і фатального, як елементів внутрішньої структури буття. Відчувати свою всеможність; відчувати, що абсолют у твоїх долонях, що твоє багатство – це багатство цього світу, що вселенський ритм шалено б'ється в тобі, що ти і є світ, що існування мислиме лише остільки, оскільки воно проходить через тебе; знайти сенс світу, актуалізований в кожній миті у своєму найповнішому вираженні, – це, звичайно, досягти такої форми радості, яку важко запідозрити і яка є монополією тих, хто наділений магічною чутливістю. Для магії не існує хвороб, або, якщо вони існують, магічне бачення вважає їх настільки виліковними, що характер їхньої непереборності згладжується. Магічний оптимізм бачить все в термінах еквівалентності, тому для нього ілюзорна будь-яка спроба індивідуалізувати хворобу та застосувати специфічне лікування. Магія кидає виклик і заперечує все негативне в житті – все, що є демонічною сутністю в діалектиці життя. Мати магічну чутливість означає не розуміти нічого з болісних реалій; нічого з того, що життя представляє як фатальне, як страждання, долю і смерть. Ілюзії магії заперечують неминуче у світі, заперечують смерть як універсальну реалію. Суб'єктивно це явище сповнене значення, бо породжує в людині стан блаженства та ейфорійного піднесення. Адже вона живе так, ніби ніколи не помре. Однак все питання смерті в очах людини зводиться до її суб'єктивного усвідомлення. Для того, хто не має такого усвідомлення, той факт, що через смерть він увійде в ніщо, не має ніякого значення. Постійно усвідомлювати смерть – значить усвідомлювати пароксизм свідомості. У магії свідомість не набула тієї автономії життя, яка надала б їй характеру відцентрової сили, але все ж таки зберігає вітальний характер.

Безмежно складніше все для тих, хто усвідомлює фатальність, для кого в світі існує нерозв'язне і невиправне, хто відчуває, що іноді зусилля марне, а жаль неможливий, хто розуміє, що фатальність – це аспект цього світу, невід'ємний аспект. Бо всі сутнісні реалії розгортаються під тавром фатальності, в основі якої лежить нездатність життя подолати свої іманентні умови та межі. Магія досягає чогось ефективного в речах неістотних, у аспектах світла, яким бракує посутнього і монументального, але вона є немічною перед обличчям реалій метафізичного порядку, де часто потрібна тиша, на яку магічна чутливість не здатна. Жити з вираженим усвідомленням безсилості перед лицем колосальних проблем, які не можна позиціонувати без драматичної відданості існуванню, означає суб'єктивно жити під знаком питання, який панує над цим світом і чий питальний кучер є символом непізнаваного і недосяжного нескінченного.

Ви хочете сказати, що відчай і агонія дійсні лише як попередні стадії, що ідеалом є їх подолання, що тривале життя в них призводить до автоматизму? Ви говорите про шлях радості як про єдиний рятівний, а інші зневажаєте? Ви називаєте життя в агонічних моментах станом егоїзму, а щедрість знаходите лише в радості? Ви пропонуєте нам радість, але як отримати її ззовні? Бо якщо вона не зростає всередині нас, якщо вона не випливає з наших внутрішніх резервів і ритму, то будь-яке втручання ззовні є безплідним.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: