Вогонь, який я б запалив у світі, приніс би не руїну, а космічну метаморфозу. Таким чином життя пристосується до вищих жарів і перестане бути середовищем, сприятливим для посередності. І, можливо, у цьому сні смерть також перестане бути іманентною в житті.
(Ці рядки написані сьогодні, 8 квітня 1933 року, коли мені виповнюється двадцять два роки. Дивно думати, що я вже фахівець у питанні смерті.)
Втома і агонія
Чи знайоме вам страхітливе відчуття танення, відчуття розчинення в плинній річці, в якій самості знищуються органічним усуненням? Усе тверде й суттєве у вас тане у виснажливій плинності, і єдине, що залишається, — ваша голова. Я говорю про конкретне больове відчуття, а не про розпливчасте і невизначене. Як у галюцинаторному сні, відчуваєш, що залишилася лише голова, без основи й опори, без тіла. Це почуття не має нічого спільного з тією невиразною і хтивою втомою на березі моря чи з меланголійними мрійливими роздумами; це втома, яка поглинає і руйнує. Ні зусилля, ні надія, ні ілюзія більше не можуть вас задовольнити. Приголомшені власною катастрофою, нездатні ні думати, ні діяти, охоплені холодом і важкою темрявою, самотні, як у хвилини глибокого жалю, ви досягли негативної межі життя, його абсолютної температури, де застигають останні ілюзії щодо життя. Справжнє значення агонії, яка є не потугами чистої пристрасті чи безпричинної фантазії, а безнадійною боротьбою життя в пазурах смерті, повстає в цьому почутті великої втоми. Неможливо відокремити думку про агонію від думки про втому та смерть. Агонія як боротьба? Але з ким і для чого? Тлумачення агонії як запалу, піднесеного власною марністю, або як битви, метою якої є вона сама, є абсолютно хибним. Насправді агонія означає боротьбу між життям і смертю. Оскільки смерть іманентна в житті, майже все життя є агонією. Агонічними я називаю лише ті драматичні моменти боротьби між життям і смертю, коли присутність смерти переживається свідомо та болісно. Справжня агонія виникає прии переході у небуття через смерть, коли почуття втоми поглинає тебе безповоротно і смерть перемагає. У кожній нестеменній агонії є тріумф смерті, навіть якщо ви можете продовжувати жити після тих хвилин утоми.
Нічого вигаданого в цій метушні немає. Кожна агонія має остаточну печать. Хіба агонія не схожа на невиліковну хворобу, яка мучить нас періодично? Агонічні моменти описують хід смерти в житті, розкриваючи драму в нашій свідомості, спричинену порушенням балансу між життям і смертю. Такі моменти можливі лише в тому відчутті втоми, яке зводить життя до його абсолютної негативної цінності. Частота агонічних моментів є показником розкладу та руйнування. Смерть осоружна. Це є єдина одержимість, яка не може стати сластолюбною. Навіть коли ви хочете померти, ви робите це з прихованим жалем про власне бажання. Я хочу померти, але мені шкода, що я хочу померти. Це відчуття, яке відчувають ті, хто віддає себе в небуття. Найбільш збоченим відчуттям є відчуття смерті. Уявіть собі, що є люди, які не можуть спати через свою збочену одержимість смертю! Як би я хотів нічого не знати про себе і про цей світ!
Відчай і ґротеск
Серед численних форм ґротеску одна, яка видається мені найдивнішою і найскладнішою, корениться у відчаї. Інші спрямовані на пароксизм периферичного. Але, це важливо, ґротеск немислимий без пароксизму. А який пароксизм глибший і органічніший за пароксизм відчаю? Ґротеск з'являється лише в стані неґативу, коли з відсутности життя постає велике сум'яття; це піднесення в неґатив.
І хіба це не знетямлений потяг до неґативу в тому звірячому, болісному й парадоксальному примруженні, коли лінії й контури обличчя збиваються у невиразні форми, коли орієнтацію погляду крадуть далекі світло й тіні, і думки йдуть по кривій цих спотворень? Справді сильний і безповоротний відчай не може бути об'єктивований інакше як у проявах ґротеску. Позаяк ґротеск є цілковитим запереченням спокою, цього стану незайманості, прозорості та ясності, такого далекого від відчаю, з якого можуть виникнути лише гао́с і небуття.
Ви коли-небудь відчували жахливу й дивовижну втіху, дивлячись у дзеркало після незліченних безсонних ночей? Чи знайомі вам тортури безсоння, коли ночами рахуєш хвилини, коли почуваєшся самотнім у цьому світі, коли ваша драма здається епохальною, а історія втрачає значення, перестає існувати, коли у вас зростають найжахливіші болі і ваше існування здається винятковим і безрідним у світі, створенім лише для того, щоби поглинути вашу агонію; чи знайомі вам ці моменти, такі нескінченні, як страждання, так, що, коли дивишся на себе, у голові спливає образ ґротеску? Цей трепет, напруга останніх хвилин, з якою пов'язана землистість найдемонічнішої звабливости, блідість людини, що пройшла крізь найстрашніші безодні темряви. І хіба цей ґротеск, що здіймається як вираження відчаю, не схожий на прірву? Хіба в ньому немає чогось від безодні великих глибин, від тієї звабливості нескінченності, яка відкривається перед нами, аби поглинути нас і якій ми підкоряємось, як фатумові? Як добре було б мати можливість померти, кинувшись у зяючий чорнотою безмір! Складність ґротеску, народженого з відчаю, полягає в його здатності вказувати на внутрішню нескінченність і загострення найбільшої напруги. Як ця напружена агонія могла проявитися в приємних лінійних вигинах і формальній нето́рканості? Ґротеск по суті заперечує класику, оскільки заперечує будь-яке уявлення про стиль, гармонію, довершеність.
Для тих, хто розуміє численні форми внутрішньої драми, очевидно, що ґротеск приховує особисті трагедії, опосередковано виражені. Той, хто бачив своє ґротескно спотворене обличчя, ніколи не забуде цього, оскільки завжди боятиметься самого себе. Відчай змінюється надзвичайно болісним неспокоєм. Що ще робить цей ґротеск, як не актуалізує та посилює пострах і тривогу?
Передчуття божевілля
Люди ніколи не зрозуміють, чому деякі з них повинні збожеволіти, чому існує ця невблаганна смертність, занурення в гао́с, де миті ясности тривають не довше, ніж спалах. Найбільш натхненні сторінки, з яких сочиться абсолютний ліризм, у яких перебуваєш у полоні тотального сп'яніння від буття, органічного піднесення, можна писати лише в такому нервовому напруженні, що повернення до рівноваги стає примарою. Після таких напружень нормально вижити вже неможливо. Інтимні витоки істотности більше не підтримують природну еволюцію, і внутрішні бар'єри втрачають будь-яку послідовність. Передчуття божевілля з'являється тільки після сутужних переживань. Ніби, піднявшись на надто велику висоту, де у тебе паморочиться голова, починаєш хитатися, втрачаєш почуття безпеки та звикле відчуття безпосереднього та конкретного. Велика вага, здається, чавить мозок і душить його, ніби перетворюючи його на ілюзію, хоча одні ці відчуття розкривають нам жахливу органічну дійсність, з якої виникають наші переживання. І в цьому згніченні, що прагне повалити на землю або підкинути в повітря, постає жах, частки якого вже важко визначити. Це не той страх смерти, наполегливий і нав'язливий, який опановує людину і домінує над нею аж до задухи, який проникає в увесь ритм єства, щоби ліквідувати саме животіння, а жаске повсякчасне жевріння, що виринає з раптових нападів, усуває назавжди можливість майбутньої ясности.
Неможливо конкретизувати і визначити це дивне передчуття божевілля. Воістину жахливе в ньому випливає з того, що ми в божевіллі відчуваємо повну втрату життя, що безповоротно втрачаємо все. Я продовжую дихати або їсти, але я втратив усяку свідомість щодо своїх біологічних функцій. Це лише приблизна смерть. У божевіллі втрачається те, що найбільш властиве, те, що, на думку особи, індивідуалізує її у всесвіті, її особливу перспективу та певну орієнтацію свідомости. У смерті ви втрачаєте все, але ця втрата відбувається через ринення до небуття. Ось чому страх смерті стійкий і суттєвий, не такий дивоглядний, як страх божевілля, в якому наша напівприсутність є набагато складнішим елементом тривоги, ніж органічний страх цілковитого Ніщо, в яке веде смерть. І хіба божевілля не було б утечею від нещасть життя? Це питання виправдане тільки теоретично, оскільки практично для людини, яка страждає від певних тривог, проблема постає зовсім в іншому світлі, точніше вона інакше забарвлена. Передчуття божевілля ускладнюється страхом осяяння від божевілля, страхом митей повторних епіфаній, повернень, коли відчуття катастрофи може бути настільки болісним, що спричинить ще дужче божевілля. Немає порятунку через божевілля, тому що немає людини з передчуттям божевілля, яка не боїться можливої свідомості в такому стані. Гао́с можна вітати, лише не боючись світла в ньому.
Форма сказу визначається органічними і темпераментними умовами. Оскільки більшість божевільних рекрутується з числа депресивних, фатальним є те, що депресивна форма зустрічається у божевільних частіше, ніж стани втішливого, радісного і всепоглинаючого піднесення. Чорна меланголія настільки поширена серед божевільних, що вони майже всі гідні накласти на себе руки.
Я хотів би збожеволіти в одному випадку: закінчити щасливим божевільним, жвавим і постійно в гарному настрої, який не створює жодних проблем і не має нав'язливих помислів, лише марно сміється з ранку до вечора. Хоча я безмежно бажаю яскравих екстазів, але і їх не хотів би, бо знаю, вони поводують депресії. Але мені хотілось би ванни теплого світла, яке линуло би від мене і преображало весь світ, ванни, яка б не нагадувала напругу екстазу, а зберігала би спокій світлої вічности.