Панчатантра (збірка індійських народних казок)

Панчатантра (збірка)

ФАРБОВАНИЙ ШАКАЛ

У лісовому краю жив шакал на ймення Чандарава.

Одного разу від лютого голоду він потрапив у місто. З усіх сторін збіглися голодні пси і, голосно гавкаючи, кинулися на нього. Нещадно покусаний, рятуючи життя, шакал шмигнув у дім маляра, а там ускочив у велику бочку із синьою фарбою. Звідти він виліз геть синій. Пси, що чекали на нього під дверима дому, навіть не впізнали його, і пофарбований шакал спокійно побіг до рідного лісу.

Забачивши дивовижного звіра із синьою, як у самого бога Ші-ви, шиєю, лісові мешканці — леви, тигри, пантери, вовки та й усі решта — із жахом кинулися тікати.

—— Хто знає, чого сподіватися від цього чудовиська? — приказували вони. — Краще сховатись од нього подалі.

— Чому ви всі втікаєте? — зупиняв їх Чандарава. — Вам немає чого боятись! Мене сьогодні створив сам Брахман. "Віднині, помазаний мною на царство, — сказав він, — ти будеш володарем над усіма звірами".

— Прав нами, о царюі — визнали його лісові мешканці.

Новоспечений "цар" подарував левові посаду головного радника, тигра зробив керуючим палацом, пантері довірив охорону царської скарбниці, а вовка призначив палацовим сторожем. Зі своєю ріднею, шакалами, він навіть не захотів говорити: наказав вигнати геть усіх до одного.

З того часу всі хижаки приносили здобич шакалові, а вже він — своєю царською владою — розподіляв її між своїми підданими.

Якось, сидячи на раді, він почув десь далеко тужливе виття шакалів. І тут од великої радості з йот очей полилися сльози, він схопився і голосно завив у відповідь. Звірі одразу збагнули, хто перед ними.

— Як же обдурив нас цей пройдисвіт?! — у гніві вигукували вони.

— Це ж усього-на-всього жалюгідний шакал! За обман — розірвати негідника!

Шакал намагався було втекти, але його наздогнали й роздерли на дрібні шматки.

НЕВДЯЧНИЙ ТИГР

Лютий і жорстокий тигр попався якось у пастку. Він ревів і метався в клітці, ламав залізне пруття — та все було марно. І коли він уже втратив останню надію вирватися, на його щастя, саме проходив один чоловік. Тигр, побачивши його, стрепенувся, жалібно завуркотів і мовив:

— Чоловіче добрий, змилуйся наді мною, врятуй мене! Випусти з цієї клятої клітки!

— Еге ж, — озвався той, — випусти тебе, то ти ще, чого доброго, з'їси мене.

— Схаменися, чоловіче! Чим хочеш присягну, що ніколи більше не скривджу бодай комашки. Віднині й довіку я віддано служитиму людині!

— Ну гаразд, пожалію тебе, випущу на волю, — сказав чоловік.

Він одчинив дверцята клітки й випустив тигра на волю.

Та не ступив чоловік і кроку, щоб іти далі своєю дорогою, як тигр стрибнув на нього й прогарчав зловтішно:

— А тепер я поснідаю тобою!

— Схаменися, тигре! — зойкнув чоловік. — Я тебе від смерті врятував, а ти мене хочеш з'їсти! Де ж тоді правда на світі?

— Бач, правди йому захотілося! — засміявся тигр. — Немає на світі ніякої правди, коли хочеш знати!

— Ні, правда на світі мусить бути, вона є! — впевнено мовив чоловік. — Спитай кого хочеш — кожен тобі скаже.

— Згода! Спитаймо у трьох найперших, кого зустрінемо. Коли вони скажуть, що правда є на світі, — так і бути, не їстиму тебе. А ні — то вмить проковтну; я дуже зголоднів.

Довго блукали чоловік і тигр лісом, аж нарешті помітили папугу, що сидів на гілці, поринувши у якісь свої сумні думи.

— Гей, папуго! — гукнув тигр. — Скажи-но нам, чи є правда на світі?

Папуга стрепенувся, підвів голову й мовив понуро:

— Вже добру сотню літ прожив я і ніколи найменшого зла не заподіяв нікому. А сьогодні вранці приповз гладкий, здоровезний удав і проковтнув усіх моїх діточок. Жодного не залишив!.. Ні, немає правди на білому світі!

— А що я казав?! — переможно вигукнув тигр. — Таки немає правди на світі!

— Ходімо далі, — мовив чоловік. — Спитаймо ще в когось, хоча б он у тієї пальми, що височіє попереду.

Підійшли вони до пальми, і тигр питає:

— Пальмо, пальмо, скажи, чи є в світі правда?

Пальма зашелестіла густим листям і відповіла невесело:

— Не один рік і люд і звір знаходили у затінку моєї густої крони порятунок від палючого сонця. А сьогодні вдосвіта де не взявся дикий кабан, зранив своїми іклами моє коріння, і тепер я мушу повільно вмирати, гинути. Ні, немає на світі правди, ось що я вам скажу! — вигукнула вона розпачливо.

— Ну, переконався ти, що немає правди на світі? — радісно заревів тигр і приготувався стрибнути на чоловіка.

Але той застережливо підвів руку й мовив:

— Стривай! Стривай! Ми ж домовлялися спитати у трьох, а не у двох з тих, кого зустрінемо.

— Ну гаразд! — невдоволено буркнув тигр. — Он біжить шакал — спитаймося в нього.

Коли шакал порівнявся з ними, чоловік перепинив його й сказав:

— Вислухай нас, шакале, й розсуди. Оцей тигр попався в клітку, а я пожалів його й випустив з залізної в'язниці. А він тепер, замість дякувати, хоче мене з'їсти. Хіба це справедливо?

— Стривай, стривай, чоловіче, щось я не второпаю, — мовив шакал. — Повтори-но ще раз, як усе було.

— Оцей тигр попався в пастку. А я пожалів його й випустив з клітки на волю. А тепер він заповзявся з'їсти мене. Отака дяка за добро, яке я йому зробив! Хіба це чесно? Невже немає правди на світі?

— Он як, — замислено протяг шакал. — Така заплутана справа… І не одразу збагнеш, що до чого. Ти кажеш, чоловіче, що попав у клітку, а тигр пожалів тебе і…

— Та ні! Це тигр попав у клітку, а я його випустив.

— Ага, здається, зрозумів, — кивнув головою шакал. — Клітка сиділа в тигрі, а ти її випустив на волю…

— Та ні ж бо! — люто гарикнув тигр. — Це я сидів у клітці, а цей чоловік проходив мимо, зглянувся на мої благання й випустив мене на волю! Тепер уже второпав?

— Не гнівайтесь, шановний тигре! — злякано пробелькотів шакал. — Надто вже все тут заплутане. Аби ж то я на власні очі бачив, як воно все було. А так, з ваших слів, годі второпати, що до чого!

— То ходімо вже, покажу, як воно все було, коли ти такий недолугий! — сердито мовив тигр. — А коли й тоді не второпаєш, нарікай сам на себе — обох вас з'їм і навіть кісточок не залишу!

Коли вони підійшли до клітки, тигр озвався знову:

— Я сидів у цій клітці, розумієш? А він, тобто чоловік, ішов мимо, побачив, що я метаюся, пожалів мене й випустив на волю. Чого тут не розуміти — усе ж ясно!

— Зрозумів, нарешті зрозумів! — радісно вигукнув шакал. — Я сидів у клітці, а чоловік почув, що я в ній сиджу і… А клітка сиділа в пастці, а він, тобто… Ху-ух, знову виходить щось не те! Бідна ж ти моя голівонько! Ні, певно, я так і не збагну нічого своїм куцим розумом!

— Тьху на тебе, йолопе! — аж стенувся від люті тигр. — Ба ні, ти таки збагнеш у мене, як воно все було! А то не минеш моїх зубів і кігтів!.. Тож слухай, слухай уважно й дивися на мене! Я — тигр! Тигр, ти розумієш це?

— Р-розумію, — промимрив шакал, удавши, що дуже злякався.

— А це перед тобою — чоловік! Ти зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів, паночку!

— А це ось — клітка! Второпав, бевзю?

— Второпав, второпав, паночку!

— Так от: я, тигр, сидів у цій клітці, бився об пруття, а він, тобто цей чоловік, якраз ішов…

— Пробачте, шановний тигре, що перебиваю вас. Але я ніяк не втямлю…

— Чого ще ти там не втямиш? — гарикнув тигр.

— Я… я… не збагну, як ви опинилися в клітці.

— Та що тут розуміти, дурню?

— Бо ви он який здоровезний, а клітка ж маленька. Одна ваша лапа і то навряд чи влізе в неї. Ні, ви там не поміститесь! — впевнено мовив шакал, — Де вже вам улізти в неї!

Тигрові нарешті урвався терпець, і він, нічого не кажучи, вскочив у клітку.

— Дивися, телепню! — вигукнув він. — Отак все було! Тепер уторопав?

— Тепер уторопав, — спокійно відповів шакал.

Він підійшов до клітки, зачинив дверцята і взяв їх на міцний засув.

— Ну от, — мовив чоловік до тигра, — а ти казав, що немає правди на світі. А я собі так міркую: коли ти вже знов сидиш у клітці, то правда па світі таки є!

КМІТЛИВЕ ШАКАЛЕНЯ

Мале шакаленя, зголоднівши, якось прибрело до річки, бо від свого розумного батька не раз чувало, що там можна завжди знайти поживу. Воно й не здогадувалося, що в тій річці живе страшний і ненажерний крокодил. Не передчуваючи лиха, шакаленя бродило понад річкою й шукало хоча б малесенької рибинки або крабика. А крокодил, зарившись у багнюку неподалік, не спускав з шакаленяти очей і чекав слушної миті, щоб схопити його. І таки діждався! Шакаленя помітило, як біля самісінького берега з-під корча виповз великий краб. Забувши про осторогу, воно мерщій занурило лапку у воду — і раптом мало не зомліло від жаху. Шакаленя відчуло, що його лапка опинилася в чиїйсь величезній пащі.

Та хоч як злякалося шакаленя, проте не розгубилось і з удаваною веселістю вигукнуло:

— От спритний так спритний! Крокодил, певно, гадає, що він схопив мою лапку, а насправді він схопив якийсь цурпалок. Мабуть, грязюка зовсім заліпила йому очі! Він нічогісінько не бачить!

Вражений крокодил розтулив пащу й буркнув:

— Ото халепа! Як же це я так схибив? А я вже був певен, що матиму на сніданок шакаленя!

Шакаленя відбігло від берега на безпечну відстань і глузливо загукало:

— Ех ти, дурний крокодиле! Що, поснідав мною? Але не сподівайся, вдруге я тобі в пащу вже не попаду!

— Ах ти ж, мале бісеня! Ти ще й насміхаєшся! — не на жарт розгнівався крокодил. — Начувайся — я ще зловлю тебе, нікуди від мене не дінешся!

Наступного дня шакаленя знову прийшло до річки, проте цього разу воно вже знало, що крокодил ховається десь поблизу й чатує на нього.

Шакаленя почало ходити понад берегом і примовляти, мовби само до себе:

— Диво, та й годі! Досі, скільки я не приходило сюди, завжди з-під води витикалися краби, а сьогодні жодного немає! Піду-но я, мабуть, краще в ліс, бо тут, видно, нічим не поживлюся.

Крокодил злякався, що шакаленя справді піде в ліс, а він залишиться без смачного сніданку. Отож він вистромив з води кінчик носа: мовляв, шакаленя подумає, що це краб, і почне ловити його.

Але шакаленя відразу зметикувало, що до чого, відбігло подалі й загукало:

— Бувай, дурноверхий крокодиле! Щось мені перехотілося рибки чи крабів! Піду пошукаю поживи де-інде!

Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш — доведеться чекати наступного дня.

Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега.

Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе:

— Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка!

"Отепер ти вже будеш моє! — зловтішно подумав крокодил.