— Візити перед моєю другою й останньою поїздкою до Бальбеку. — Прибуття до Бальбеку. — Я ревную Альбертину. — Перебої почуття.
На вечір до Ґермантів я не рвався, не бувши певен, чи мене запрошено, і тинявся знічев'я вулицями, але й літній день, здавалося, так само длявся. Минула вже дев'ята година, а він усе ще надавав луксорському обеліску на майдані Згоди відтінку рожевої нуги. Потім він змінив його барву і перетопив у якийсь метал, отож обеліск не лише став многоціннішим, але зробився ніби тоншим і майже гнучким. Спадала думка, що цей клейнод можна погнути, що, може, його навіть трошки скривили. Місяць малювався у небі скибочкою помаранчі, дбайливо обібраної, але вже надгризеної. Ще трохи почекати, і він постане уже кутим з найщирішого золота. Притаковившись іззаду, малесенька убога зірочка набивалася в єдину супутницю до самотнього місяця, проте місяць, опікуючись своєю подругою, зухваліше, ніж вона, сунув уперед і вже підносив, мов разючу бронь, мов східний символ, свій замашний і чудовний серп золотий.
Перед палацом дукині Ґермантської я спіткав дука де Шательро; я вже не пам'ятав, що півгодини тому мене гризла думка, — а втім, вона знов мала пробудитися в мені, — ніби я йду на вечір без запрошення. Іноді на серці неспокій, але потім нас щось розважить, і ми про нього забуваємо, а потому як небезпека минеться, знову згадуємо, хоча й не зразу. Я привітався з молодим дуком і ввійшов до палацу. Але тут треба мені відзначити одну дрібну околичність, завдяки якій легше буде зрозуміти те, про що йтиметься далі.
Був хтось, хто того вечора (як і в дні попередні) багато думав про дука де Шательро, не здогадуючись, зрештою, що він за один; то був лакей дукині Ґермантської (під ту пору їх називали "крикунами"). Дук де Шательро до дукининих друзів аж ніяк не належав, — він доводився їй лише кузеном, — і сьогодні появився в її салоні вперше. Його батьки, що розцуралися з дукинею ось уже десять років, помирилися з нею два тижні тому, проте того вечора їм довелося їхати з Парижа і вони доручили своєму синові, щоб той їх репрезентував. Отож за кілька днів перед тим дукинин камердинер спіткав на Єлисейських Полях молодика: він залишився від нього у захваті, але так і не дізнався, хто він. Молодик показав себе як милим, так і гойним. Усіма тими щедротами, якими камергер вважав за свій обов'язок ущедрити панича, панич ущедрив, навпаки, його. Проте дук де Шательро, дарма що необачний, був ще й страхополох; він вирішив не відкривати свого інкогніто, не знавши, з ким має справу; а коли б знав, страх його — хоча й безпідставний — зріс би ще дужче. Тож дук видав себе за англійця і на всі палкі розпити лакея, зацікавленого в новій зустрічі з тим, хто так його потішив і виявив таку гойність, знай собі твердив, поки вони йшли по бульвару Ґабріель: "І do not speak French"[3].
Хоча, всупереч усьому, — з огляду лише на предків кузини по матері, — дук Ґермантський доводив, ніби в салоні принцеси Ґер-мантської-Баварської відчувається щось від Курвуаз'є, — про винахідливість і розумову перевагу цієї дами всі інші судили з однієї новації, якої в цьому колі ніде більше не зустрічали. По обіді, хоч би який важливий був раут у принцеси Ґермантської, потрапивши до салону, гість бачив, що стільці порозставлювані так, що гості могли розміщатися невеличкими групками, часто-густо повернені одне до одного спиною. Так принцеса виявляла свою світську винахідливість, підсідаючи, ніби зумисне, до однієї з таких громадок, куди, зрештою, не боялася залучити кого-не-будь з іншого гурту. Звернувши, скажімо, увагу на пана Детая, — у цілковитій згоді з його власними висновками, — на гарну шию пані де Вільмюр, яка сиділа спиною до них у іншому гурті, принцеса одразу гукала: "Пані де Вільмюр! Знаєте, що оце робить великий маляр, пан Детай? Милується на вашу шию!" Пані де Вільмюр розуміла цю репліку як запрошення пристати до їхньої розмови; з моторністю досвідченої амазонки вона повертала свого стільця на три чверті оберту і, нітрохи не турбуючи своїх сусідів, опинялася майже лицем до лиця з самою принцесою. "Пані не знайома з паном Детаєм?" — запитувала господиня дому — їй, бачте, було мало проробленого гостею спритного і делікатного вольта. "З ним самим — ні, але я знайома з його полотнами", — відповідала пані де Вільмюр гречним і поштивим тоном і воднораз із тою природністю, яка багато в кого будила заздрощі, скеровувала ледь помітний уклін у бік славетного художника, хоча те, як дукиня привертала до нього увагу, не могло вважатися за формальну церемонію знайомства. "Ходімо, пане Детай! Я відрекомендую вас пані де Вільмюр". Тут пані де Вільмюр знову виявляла винахідливість, щоб знайти місце для автора "Сну", не меншу, ніж ту, яку допіро виказала, щоб обернутися до нього. А принцеса вже присувала стільця і для себе: направді до пані де Вільмюр вона звернулася лише на те, щоб мати привід покинути той гурт, де вже просиділа, приписані правилами доброго тону, десять хвилин, і стільки само часу провести в іншому гурті. За три чверті години вона обходила всі гурти, і всі вірили, що кожне пересідання робиться з натхнення чи з уподобання до когось, тоді як головною його метою було підкреслити, як невимушено велика пані вміє приймати". Але зараз вечорові гості ще тільки з'їжджалися, і господиня дому, сидячи недалеко від входу, ставна, гордовита, майже по-королівському велична, з палкими від природи, жагучими очима, розважала розмовою двох негарних високостів і дружину еспанського посла.
Я стояв у черзі за кількома гістьми, прибулими ще раніше. Просто перед собою я міг бачити принцесу. Не сама тільки її врода — серед принад стількох красунь — змушує мене згадати цей вечір. А все ж личко хазяйки дому сяяло такою красою, такою бездоганністю, що не могло не закарбуватися в пам'яті. Принцеса мала звичку говорити тим, кого зустрічала за кілька днів перед своїм раутом: "Ви приїдете, еге ж?" — ніби їй дуже кортіло побалакати з ними. Але балакати з ними їй не було про що, і тільки-но вони являлися до неї, вона, не підводячися з місця, уривала на хвилинку марні теревені з обома високостями та амбасадоровою і дякувала, кажучи: "Як це чудово, що ви тут!" — не тому, що вважала, ніби гість своєю візитою засвідчив свою ґречність, але щоб підкреслити власну ґречність. Потім, бажаючи одразу ж спекатися його, додавала: "Принц Германський на вході до саду", і гість ішов привітатися з принцом і давав їй спокій. Декотрим вона навіть нічого не казала — лише показувала їм свої прегарні оніксові очі, ніби гості приїхали на виставку коштовних самоцвітів.
Переді мною збирався саме ввійти дук де Шательро.
Змушений відповідати усмішкою на усмішки, махати рукою всім, хто махав йому з вітальні, він не помітив камердинера. А той упізнав його одразу. За хвилю він мав почути ім'я, яке так жадав з'ясувати. Питаючи позавчорашнього "англійця", як його оголошувати, лакей був не просто схвильований, він вважав, що поводиться нескромно, неделікатно. Йому здавалося, ніби він підступно і привселюдно, хоча ніхто ні про що не здогадувався, випитує таємницю і виставляє її напоказ. Почувши відповідь гостя: "Дук де Шательро", він так запишався, аж на мить онімів. Дук глянув на нього, впізнав і подумав, що пропав, а — він уже встиг оговтатися, — знаючи, як кого належить величати, захотів прикрасити надто скромний титул і гарикнув звично, пом'якшуючи свій зик інтимною чулістю тону: "Його високість ясновельможний дук де Шательро!" Далі настав ряд доповідати про мене. Всю мою увагу захопила хазяйка дому, яка ще не помітила мене, і я не подумав про страшні для мене — хоча й на інший лад, ніж для дука де Шательро — функції цього камердинера, убраного в чорне, мов кат, оточеного зграєю лакеїв у найбарвистіших лівреях, міцних драбуг, ладних схопити якогось влазня і як стій викинути за двері. Камердинер спитав мене про ймення, і я назвався так само машинально, як машинально стратенець дає себе прив'язати до колоди. Він одразу ж велично скинув голову і, перш ніж я зумів попросити його ознаймити мене півголосом, щоб пошанувати моє самолюбство у тому разі, коли мене не запрошено, чи самолюбство принцеси Ґермантської в тому разі, коли мене запрошено, він прогарчав нестерпні для мого вуха склади так гучно, що мало не обвалилося склепіння палацу.
Славетний Гекслі (чий небіж посідає нині чільне місце в англійській словесності) оповідає, що одна з його пацієнток боялася бувати в товаристві, бо нерідко бачила, що у фотелі, куди її гречно запрошували сісти, сидить старший пан. Вона була цілком певна, що це їй привиджується, — чи то запрошувальний жест, чи то старший пан, — адже їй би не показали на вже зайняте місце! І коли Гекслі, щоб вилікувати її, змусив пацієнтку знову виїжджати, вона попервах вагалася, питаючи себе, чи справді їй ґречно вказують на фотель, чи це тільки галюцинація, і вона зараз сяде на коліна до якогось чоловіка з крови й плоті? Ця хвиля нерішучости була для неї тортурами.
І все ж, може, не такими болісними, як для мене моє власне збентеження. Тільки-но громовим торохканням, цим вісником катаклізму, прокотилося моє ім'я, мені довелося на підтвердження моєї доброї віри і на підтвердження того, що сумніви мене не точать, якнайрішучіше податися до принцеси.
Вона зауважила мене, коли я був за кілька кроків, і, розбиваючи всі мої підозри, чи не жертва я чиїхось інтриг, замість сидіти як сиділа, вітаючися з іншими гостями, підвелась і підійшла до мене. За мить я міг зітхнути з полегкістю, як пацієнтка Гекслі, коли, наважившись сісти у фотель, переконалася, що він вільний, і зрозуміла, що старший пан їй примарився. Принцеса з усмішкою подала мені руку. Вона стояла хвилинку з особливою чарівністю, властивою хіба стансам Малерба, що завершуються так:
І янголи встають, щоб їх пошанувати.
Вона перепросила мене, що дукині Оріани ще нема, ніби мені довелося б нудитися без неї. Щоб привітатися зі мною, вона проробила, тримаючи мене за руку, сповнений грації вольт, і я відчув, як мене вихорить. Я б не здивувався, якби вона вручила мені, наче розпорядниця котильйона, ціпок, оздоблений з ручкою білокости або годинник-браслет.