Але водночас із цією відцентровою силою інша, супротивна сила, викликана тим самим прагненням бути ґречною, привертала увагу дукині до свого власного туалету: до своєї егретки, намиста, корсажу, а також і до принцесиного туалету; з принцесою дукиня трималася як її васалка, як її піддана, прибула сюди лише на те, щоб з нею зустрітися, ладна піти за нею куди завгодно, якщо властительці ложі спаде охота покинути театр; решта публіки було для неї лише зібранням незнайомців, цікавих тим, що можна вгадувати, хто з них хто, хоча серед них було чимало її друзів, у чиї ложі її запрошували якогось іншого тижня і щодо кого вона виявляла тоді стеменнісінько таку саму виняткову, довільну, однотижневу лояльність. Маркіза де Камбремер здивувалася, побачивши того вечора дукиню в театрі. Вона знала, що дукиня зазвичай не вилазить довго з Ґерманта, і гадала, що та й досі там. Але їй сказано, що вряди-годи, коли в Парижі йшла цікава вистава, дукиня Ґермантська, ледве випивши чаю з мисливцями, веліла запрягати і на заході сонця шпарким клусом спершу через похмурий ліс, а потім шляхом гнала до Комбре, щоб устигнути на потяг і ввечері прибути до Парижа. "Може, з Ґерманта вона приїхала ради Берми", — мислила захоплено маркіза де Камбремер. І пригадувала, як Сванн іноді висловлювався тим суржиком, яким мовив і пан де Шарлюс: "Дукиня Оріа-на — одна з найшляхетніших істот у Парижі, вона належить до найрафінованішої, найрідкіснішої еліти".
Що ж до мене, хто судив із прізвищ Ґермант-Баварські чи Конде про життя і думки двох кузин (судити з прізвища, про їхню вроду я вже не міг, бо бачив їх), то я волів би знати їхній суд про "Федру", ніж суд найбільшого критика на світі. Бо в його суді я знайшов би тільки розум, розум гостріший за мій, але того самого складу. Та що думали принцеса Марія і дукиня Оріана, ці поетичні створіння, чиї думки розкрили мені б їхню душу, я уявляв з допомогою їхнього прізвища, я відчував у цьому ірраціональний чар і, мучений ностальгією, сподівався віднайти в їхніх вражіннях від "Федри" чар тих літніх полуднів, коли я ходив гуляти на Ґермантську сторону.
Маркіза де Камбремер вивчала туалети двох кузинок. Щодо мене, то я не сумнівався, що туалети становлять невід'ємну частину їх самих, не так у тому сенсі, в якому ліврея з червоним коміром і небесними закотами належала колись лише до дому Ґермантів чи Конде, як у тому, що вони, мов у птаха оперення — не тільки прикраса, а й продовження його тіла. Туалет цих двох жінок здавався мені в однієї снігово-білою, у другої строкатою матеріялізацією їхнього внутрішнього життя, і як жести принцеси Ґермантської, бачені мною, відповідали якійсь потаємній думці, так пір'я, що звішувалося на її чоло, і осяйний від блискіток корсаж її кузини, здавалося, щось виражали, творили для кожної з цих жінок тільки їй належну емблему, значення якої мені хотілося осягти: райський птах здавався мені таким самим невід'ємним від принцеси, як павич від Юнони; мені й на думку не спадало, щоб ще якась жінка узурпувала блискітний корсаж Оріани — це було б усе одно, що узурпувати блискучу, ошиту френдзлями егіду Мінерви. І коли я звертав очі на цей бенуар, то він куди мальовничіше, ніж плафон театральної зали, розмальований зимними алегоріями, скидався, завдяки чудородній прогалині між хмарами, на зібрання богів під червоним піддашшям, у яскравому вікні лазуру між небесними стовпами, богів, задивлених на людей. Я глядів на цей хвилинний апофеоз зворушено, протвережуючи себе думкою, що Безсмертні не знають мене; дуцтво, щоправда, бачило колись мене, але навряд щоб пам'ятало; мені не боліло, що дукиня з тієї ложі, де вона сиділа, може роздивлятися безіменних, збірних партерних мадрепорів, бо я блаженно відчував, як моя істота розчинилася в їхній масі.
Аж це, тієї самої миті, коли за законом заломлення променя в байдужому струмуванні цих двох небесних очей віддзеркалилась невиразна форма одноклітинного організму, позбавленого самостійного буття, себто моя форма, я побачив розжеврені у них іскорки: з богині перекинувшись жінкою і ставши для мене в тисячу разів гарнішою, дукиня послала в мій бік руку в білій рукавичці, яка досі спиралася на край ложі, і привітно помахала нею; воднораз мій погляд відчув, бо його опалив своїм мимовільним блиском вогонь зіниць принцеси, палахкотячи так, що вона й уявити собі не могла, лише тому, що вона глипнупа, аби побачити, з ким це вітається її кузинка, коли та, впізнавши мене, пролила на мене іскряву, небесну зливу своєї усмішки.
Тепер щоранку, задовго перед тим, як дукиня виходила, я йшов кружним шляхом на ріг вулиці, якою вона зазвичай ходила, і коли момент її з'яви, за моїми підрахунками, наближався, з неуважною міною чвалав їй назустріч, дивлячись у протилежний бік, і зводив на неї очі, тільки розминаючись, ніби зустріч ця для мене геть випадкова. У перші дні навіть, аби не проґавити її, я чекав під самим будинком. І за кожним разом, коли брама відчинялася (пропускаючи одного по одному геть усіх, тільки не її), гуркіт брами викликав у мене тривале серцебиття. Бо ніколи схибнутий шанувальник великої акторки, незнайомий їй, ідучи "на чати" при артистичному під'їзді, ніколи запекла чи ідолопо-клонна юрма, зібрана, аби зневажити стратенця або скласти хвалу великій людині, і щоразу, як із в'язниці чи з палацу долітає якийсь гамір, певна, що він ось-ось з'явиться, не були такі збурені, як я у чеканні виходу цієї великої дами, яка у скромній одежі, завдяки гожості своєї ходи (зовсім не такої, як тоді, коли вона входила до салону чи ложі), уміла зі своєї вранішньої прогулянки, — інших погуляльників я тоді не помічав! — створити цілу поему елегантности, стати пишною оздобою, найекзотичні-шою квіткою погідного ранку.
Але через три дні, побоюючись, що швейцар розкусить мій маневр, я намислив чатувати на дукининій дорозі десь набагато далі. Часто перед цією театральною виставою я, як стояло на годині, робив невеличкі прохідки перед сніданком; як падав дощ, виходив надвір, щойно проясниться, і нагло на мокрому ще хіднику, який світло вкривало золотим лаком, у пишноті перехрестя, димучого від пари, підрум'яненої й визолоченої сонцем, помічав пансіонерку в супроводі вчительки або молочарки в білих рукавах; я завмирав на місці, схопившися за серце, а серце рвалося вже до нового життя; я намагався запам'ятати вулицю, годину, браму, за якої дівча (іноді я простував слідком) зникало безслідно і безповоротно. Овва, скоролетющість цих любих образів, які я сподівався побачити знову, не давала їм закарбуватися в пам'яті. Дарма! Мені не так болісно було усвідомлювати, що я хворий, що не вмію засадити себе за роботу, почати писати книжку, земля здавалась мені гостиннішою, життя цікавішим відтоді, як я бачив, що й паризькі вулиці, а не самі тільки баль-бецькі шляхи, буяють красунями, яких я так часто намагався випарувати з лісів Мезеґлізу і кожна з яких запалювала в мені жагу, — ось тільки вгонобити її могла тільки оця, здавалося мені, щойно зустрінута.
Після повернення з Опери я доДав до образів, які прагнув віднайти, образ дукині Ґермантської, поставної, з високою фри-зурою ясного м'якого волосся, з обітницею пестощів в усмішці, якою вона обдарувала мене з ложі кузини. Мене манило рушити цією путею, якою, як я чув від Франсуази, ходила дукиня, і воднораз я прагнув не пропустити побачених позавчора двох дівчат, коли вони вийдуть зі школи або коли у них завершиться урок Закону Божого. Але у пам'яті мені весь час мріли осяйна усмішка дукині Ґермантської і те вражіння ніжности, яке вона справляла. І я несамохіть майже порівнював (так жінка приміряє до сукні набір коштовних ґудзиків, щойно подарованих) цю усмішку і це відчуття з моїми колишніми романтичними мареннями, які з мене вибили холод Альбертини, раптовий від'їзд Жізелі, а ще раніше зумисна і тривала розлука з Жільбертою (скажімо, марення про те, як мене покохає жінка і ми житимемо вкупі); потім я зіставляв із цими мріями образи одної чи другої з зустрінутих дівчат і зараз же знову прикидав до того всього спогад про дукиню. Супроти таких думок спомин про дукиню Ґермант-ську в Опері був дрібничкою, зірочкою при довгому хвості огнистої комети; такими почуттями я жив задовго до знайомства з дукинею Ґермантською, а от спогад про неї не устоявся: в ті години, коли з образу, що буяв у мені нарівні з образами інших ладних жінок, той спогад помалу-малу перейшов у стан єдино-можливого і остаточного злиття — поминаючи всякий інший жіночий образ — з моїми романтичними мріями, далеко від нього давнішими, — в ті короткі години, коли вони малювалися мені найяскравіше, я мав би гарненько справдити, що ж він, той спомин, таке: але тоді я ще не відав, як багато для мене він важитиме; він був тільки солодкий, як перше побачення з дукинею Ґермантською в мені самому, він був перший шкіц — єдиний правдивий, єдиний зроблений з натури, єдиний, що був справді дукинею Ґермантською; і берегти його, не вміючи на ньому зосередитися, я мав щастя лишень кілька годин, а проте він мав бути, той спогад, чудовим, скоро завше, тоді ще вільно, без поспіху, без муки, без примусу, не з нудьги, поверталися до нього мої любовні думки; згодом, у міру того, як ці думки означувалися остаточно, спогад набирався від них більшої моці, але якось розмазувався. Небавом я вже не вмів воскресити його; і в своїх мріях, звичайно, спотворював його цілковито, бо при кожній зустрічі з дукинею Ґермантською я бачив як розминається те, що мені вроїлося, з тим, що я бачив. Ще й тепер, коли на вулиці з'являлася дукиня Ґермантська, я зразу розрізняв її високу постать, її ясні очі, її м'яке волосся, розрізняв усе, ради чого щодня стовбичив тут, але потім я відвертався, щоб через кілька хвилин показати, що ця зустріч, задля якої я сюди прийшов, була для мене сюрпризом, а коли, не раніше як порівнявшися з дукинею, я зводив на неї очі, то бачив червоні плямки — чи то від вітру, чи то від висипки на похмурому її виду, а вона сухо, ніби забувши, яка була люб'язна зі мною того вечора в театрі, відповідала на мій уклін, який я віддавав їй щодня зі здивованою міною і який, очевидно, викликав у неї нехіть. А проте по кількох днях, під час яких образ двох панночок зі змінним успіхом борюкався за панування у моїх любовних думах зі спогадом про дукиню Ґермантську, спогад про неї відроджувався найчастіше ніби сам собою, а його конкурентки самі собою пропадали; врешті-решт я переніс усі мої любовні марення, переніс загалом ще добровільно, ніби з власного вибору й уподобання, на нього.