Але пообіцявши нагадати про мене Жільберті та її матері (що дозволило б мені, на кшталт якогось олімпійського божества, стати вільним, як вітрець, або перекинутися старцем, чиєї подоби прибирає Мінерва, і влізти невидимцем до вітальні пані Сванн, притягти її увагу, заполонити її думки, домогтися у неї вдячности за моє схиляння перед нею, набитись у друзі значної особи, стати вхожим у їхній дім, своєю людиною), ця значна особа, готова скористатися зі свого авторитету в очах пані Сванн, щоб замовити за мене слівце, нараз викликала в мені приплив такої ніжносте, що я замалим не поцілував м'які, білі й ніби бабкуваті від води руки маркіза де Норпуа. Я вже потягнувся до них губами, але, як мені здавалося, мій порив лишився непоміченим. Нам і справді важко визначити, що саме з наших слів і вчинків помічають люди; побоюючись роздмухати власну значущість і розширюючи до велетенських розмірів терен, що його мають охоплювати спогади про інших людей, пов'язані з усім їхнім життям, ми уявляємо, ніби все другорядне в наших речах і порухах ледве пробивається у свідомість тих, із ким ми розмовляємо, а тим паче не зостається в їхній пам'яті. До речі, так помиляються злочинці, коли перебріхують заднім числом свої показання, гадаючи, ніби їхніх суперечливих версій ніхто не звірятиме. І цілком імовірно, що навіть у розрізі тисячорічної історії людського роду погляд журналіста, за яким усе приречене на забуття, не такий справедливий, як протилежний погляд, за яким усе на світі неперехідне. У тому самому часописі, де мораліст із передовиці вигукує з приводу якоїсь події, якогось шедевра або там більше концерту співачки, "каліфа на час": "Хто згадає про це через десять років?", чи не натрапляємо ми на третій сторінці у звіті про засідання Академії написів[48] на щось само з себе не таке важливе, на вцілілий повністю з доби фараонів пересічний віршик? Звісно, у межах короткого віку окремої особи, може, це й не зовсім так. А проте через кілька років, ув одному домі, де гостював маркіз де Норпуа і де я вважав його за найпевнішу підпору, бо він був батьків приятель, поблажлива до всіх людина, та ще й наділена в силу свого походження та службового становища делікатністю, мені розповіли, коли посол уже пішов, що він згадав, як я одного вечора "мало не цмокнув його в руку", і тут я спік рака: як же це так, маркіз де Норпуа говорив про мене зовсім інакше, ніж можна було думати, а потім, така чіпкість його пам'яти! Ця "язикатість" несподівано розкрила мені справжнє співвідношення між неуважністю і зосередженістю, дала уявлення про пам'ятливість і забудькуватість, із яких складається людська свідомість; і я був вражений не менше, ніж того дня, коли вперше прочитав у книжці Масперо[49], що точно відомий список мисливих, яких Ашурбаніпал[50] запрошував на лови за десять віків перед Христом.
— Ох, якщо пан виконає свою обіцянку, — гукнув я потому, як маркіз де Норпуа пообіцяв переказати Жільберті та її матері, що я ними захоплений, — якщо ви поговорите про мене з пані Сванн, усього мого життя не вистачить, щоб віддячитися вам, і все моє життя належатиме вам! Але звертаю вашу увагу, що я з пані Сванн не знайомий, мене їй ще не відрекомендували.
Останні слова я додав для годиться і щоб не здаватися тим, хто хвалиться вигаданим знайомством. Але мовивши їх, відчув, що вони зайві: тільки-но я почав послові дякувати, дякувати з надто великим палом, здатним людину остудити, як побачив, що по його обличчю промайнув вираз якогось вагання та нехоті, і помітив його потуплений, звужений, зизий погляд (достоту як на перспективному кресленні якогось геометричного тіла відбіжна лінія однієї зі сторін), звернений на незримого внутрішнього співрозмовника, як буває, коли не хочуть, щоб слова, адресовані до нього, почув інший співрозмовник, з яким допіру йшла розмова, у цьому разі — я. До мене одразу дійшло: слова, що, як я сподівався, мали зворушити маркіза і надихнути його на те, щоб без особливих зусиль ощасливити мене, могли єдино змусити маркіза де Норпуа (немов слова зловмисно вигадані найлютішими моїми ворогами) відмовитися від посередництва. І справді, вислухавши мене і діючи ніби той незнайомець, з яким ми щойно, на обопільну втіху, начебто зійшлися в думці про вуличних перехожих, звичайнісіньких, як на нас обох, паскудників, і який зненацька показує, що між нами пролягає безодня, лапаючи свою кишеню й недбало кидаючи: "Шкода, що не при мені револьвер, а то я перебив би їх усіх до ноги", маркіз де Норпуа, свідомий того, що нема нічого банальнішого і простішого, як бути відрекомендованим пані Сванн і введеним до неї, а також пересвідчений, що для мене це, навпаки, дуже важливо і, з усього видно, дуже важко, подумав, що висловлене мною бажання, на позір, природне, приховує задню думку, якусь підозрілу мету, якийсь давній мій прогріх, через який ніхто, боячись гніву пані Сванн, не береться мені допомогти. І тут я зрозумів, що маркіз де Норпуа ніколи не справдить своєї обіцянки і, хоч би бачився з пані Сванн щодня впродовж цілих років, ні разу не заговорить із нею про мене.
А втім, через кілька днів він вивідав у неї про те, що я просив, і через мого батька переказав мені здобуті відомості. Але він не вважав за потрібне сказати пані Сванн, для кого він ці відомості просив. Вона так і не довідалася, що я знайомий з маркізом де Норпуа і як я рвався потрапити до неї, але це, мабуть, було менше лихо, ніж я гадав. Бо друга з цих новин навряд чи надто посилила б дієвість першої, дієвість, зрештою, сумнівну. Річ у тім, що в Одетти уявлення про своє життя і свій дім не будили жодного таємного хвилювання, і той чи інший її знайомий, її гість не видавався їй казковою істотою, якою ввижався мені, мені, хто цілком міг би кинути у Сваннове вікно камінь, якби на ньому написати, що я знайомий з маркізом де Норпуа; я був певен, що таке послання, хоча й переслане так брутально, радше піднесло б мене в очах господині дому, аніж обурило її. Але навіть якби я знав, що місія, провалена маркізом де Норпуа, не дасть нічого, ба більше — зашкодить мені у Сваннових очах, мені забракло б духу — якби посол і виявив добру волю — відрадити його і зректися втіхи (хай і здатної викликати сумні наслідки) відчути, що бодай на хвильку моє ім'я і я сам власною особою вдерлися в Жільбертину незнану оселю і в невідоме її життя.
Коли маркіз де Норпуа пішов, батько почав переглядати вечірню газету, а мої думки знову вернулися до Берми. Насолода, яку дала мені її гра, потребувала якогось доповнення, тим паче, що вона не вельми справдила мої надії; ось чому я миттю вбирав у себе все, що могло її підситити, — скажімо, ті заслуги Берми, які за нею визнав маркіз де Норпуа і які моя душа поглинула як стій (так поглинає воду випалена спекою лучка). Аж це батько показав мені допис із позначеними словами: "Вистава "Федра" перед захопленою публікою, де зібралося чимало видатних митців і критиків, стала для виконавиці ролі Федри пані Берми чи не найбільшим тріумфом, який будь-коли випадав у її карколомній акторській кар'єрі. Ми ще повернемося, щоб розібрати повніше, до цього виступу, цієї справжньої театральної події; на разі ж ствердьмо одне: найавторитетніші судді дружно заявили, що пані Берма тлумачила зовсім по-новому ролю Федри, цей найчудовніший і найглибший витвір расінівської драматургії, і що її гра — взірець найчистішого і найвищого мистецтва, яким може похвалитися наша доба". Як тільки до моєї свідомости дійшов новий для мене вираз: "взірець найчистішого і найвищого мистецтва", він доточив до неповної втіхи, якої я зазнав у театрі, ту дещицю, якої бракувало, і це поєднання було таке збудливе, що я гукнув: "Яка велика акторка!" Звичайно, хтось може сказати, що я не був цілком щирий. Але подумаймо про те, як письменники, невдоволені написаним, читають похвалу Шатобріановому генію або згадують якогось великого митця (от би з ким їм дорівнятися) і починають мугикати, скажімо, бетховенівську фразу і зіставляти відчутний у ній смуток із тим, який вони хочуть передати у своїх писаннях: перейнявшись духом генія, вони переносять той дух, повертаючись думкою до своєї роботи, у власні твори, і тепер ці твори виглядають якось інакше, і письменники, повіривши в себе, гукають: "Зрештою годиться!", не здогадуючись, що такої втішної оцінки не було б, якби не спогади про чудородні Шатобріанові сторінки, які вони видають за свої, але ж вони не їхні; згадаймо, як багато чоловіків переконані, що коханки їм вірні, хоча й добре знають, що ті невірниці; згадаймо, як невтішні чоловіки, втративши коханих дружин, як художники у чеканні на те, що слава ще окриє їх, гріють надію на незбагненне життя в потойбіччі, або як дехто, навпаки, згадуючи про вчинені гріхи, які треба спокутувати по смерті, уповає на спасенне небуття; подумаймо, як туристи, захоплені цілісною картиною подорожі, забувають, як вони кожен Божий день нудилися; ну, а тепер, признайтеся: чи є в нашому житті, в нашій свідомості бодай одна з найвеселіших думок, яка спершу не паразитувала б на іншій, спорідненій думці, черпаючи з неї головну її силу?
Мати була, очевидно, не дуже рада, що батько перестав думати про мою "кар'єру". По-моєму, дбаючи головно про те, щоб розмірене життя зміцнило мою нервову систему, вона була вражена не так моєю відмовою від дипломатичної служби, як моїм присвяченням літературі. "Дай спокій! — вигукнув батько. — Передусім треба любити те, що робиш. Адже він уже не дитина. Тепер він себе знайшов, і навряд, щоб його уподобання змінилися; він добре усвідомлює, в чому його щастя". Знайшов я себе чи не знайшов, але того вечора дану мені батьком волю я сприйняв із прикрістю. Коли батько виявляв доброту до мене, мені кортіло розцілувати його в рум'яні щоки над бородою, і я утримувався лише з остраху, що батькові це не сподобається. Сьогодні, — мов автор, нажаханий тим, що його фантазія, в його очах безвартісна, бо він не відокремлює її від себе, змушує видавця добирати папір і шрифт, може, занадто для неї гарні, — я питав себе, чи щось витанцьовується з мого писання і чи не марно клопочеться про мене батько.