Такі деревця ростуть швидко й щільно, і крізь них вже плантацію не видко. Мої дерева були вже на півобмаху завгрубшки, а вони між ними ще втулили саджанці, і на чверть милі витворився палісад: хіба що цуценя мале продереться, а людина вже не пролізе.
Але й на цьому не край; вони зробили це й по праву, й по ліву руку ген до пагорба, а далі залишили тільки собі прохід схилом по драбині, яку треба було щоразу переставляти дорогою нагору; тож коли драбини нема, то проникнути можна лишень на крилах чи відьомським якимось робом.
Чудовий задум, що згодом і підтвердилось; це ще раз переконує мене у тому, що людська обачність скеровується Провидінням, і якби ж ми прислухалися до його голосу, то змогли б уникнути багатьох небезпек, які життя готує нам через нашу нерозважність. Але це все до слова.
Повертаюся до перерваної оповіді. Протягом двох років наші жили цілком спокійно і не бачили дикунів. Щоправда, якось уранці вони пополошилися, бо кілька іспанців рушили рано на західний бік або, радше, на західний кінець острова, куди я сам не ходив, побоюючись викриття, й зі здивованням побачили десь двадцять каное з індіянцями, які підпливали до берега.
Вони чимдуж побігли додому і зняли тривогу, а потім увесь цей день і наступний наші просиділи нишком, лише вночі виходячи на вивідки; цього разу їм пощастило, і їх не викрили: невідомо, куди прямували дикуни, але до берега вони не приставали , бо мали якісь інші плани.
Розділ IV. Нове вторгнення дикунів
З трьома англійцями вони знову посварилися, бо один з них, найбільш завзятий, розсердився на котрогось неВіллника за те, що той не послухався його і виявляв упертість, – витяг з шабельтаса тесак і кинувся на бідного дикуна, не для того, щоб провчити, а щоб убити. Іспанець, що нагодився неподалік, побачив, як той жорстоко поранив дикуна, ціляючи в голову, а влучивши в плече, – і подумав, що той відрубав бідоласі руку, підбіг і, благаючи не вбивати нещасного, затулив собою дикуна.
Забіяка ще дужче розлютився і замахнувся тесаком вже на іспанця, присягаючись, що почастує його так само, як хотів почастувати дикуна; тим часом іспанець ухилився від удару і збив з ніг нападника заступом, який тримав у руці (вони всі працювали на лану). Інший англієць, який прибіг на допомогу першому, у свою чергу збив з ніг іспанця; двоє іспанців кинулися виручати товариша, і на них напав третій англієць. Вогнепальної зброї ні в кого з них не було при собі; та й взагалі, не було іншої зброї, крім тесаків і лопат; тільки у третього англійця виявився мій старий абордажний ніж, з яким він наскочив на двох іспанців, що прибігли останніми, і поранив обох. На шум прибігла решта іспанців, і трьох англійців зв'язали. Тепер треба було вирішити, що з ними робити. Вони так часто бунтували, були такі люті і відчайдушні горлорізи, що мали за ніщо життя людини, ще й такі ледарі, що жити з ними було вельми небезпечно.
Іспанець-губернатор докладно пояснив, що, якби це були його співвітчизники, він би їх повісив, бо всі закони та правителі мали оберігати суспільство, і тому небезпечних для суспільства людей слід усувати, але оскільки йшлося про англійців, а вони своїм життям та вибавленням завдячують англійцеві, то він їм наразі попустить, і нехай вирокують їхні співвітчизники – двоє чемних англійців. Тоді один з цих двох підвівся й попрохав не перекидати на них присуд у справі. "Бо, – сказав він, – я певний, що їх слід засудити до повішання" й далі переповів, як Вілл Аткінс пропонував усім п'ятьом англійцям об'єднатися і повбивати іспанців, коли ті спатимуть.
Почувши це, губернатор-іспанець звернувся до Вілла Аткінса: "Оце ви, сеньйоре Аткінсе, хотіли нас убити? Що ви на це скажете?" Закорінений кримінальник навіть не відмагався й визнав, що це щира правда і що вони це обов'язково зроблять, доки їх не замкнули. "Гаразд, сеньйоре Аткінсе, за віщо ж ви хочете вбити нас? Який вам хосен із того? Як запобігти цьому? Тільки так: або ми вас, або ви нас? Нащо ви штовхаєте нас до цього, сеньйоре Аткінсе?"
Сеньйор Аткінс настільки розлютився, що іспанець обернув усе у жарт, що, якби його не тримали троє людей і він мав би зброю напохваті, зараз же і вбив би іспанця усім перед очима. Такий шал змусив усіх замислитись, що робити. Два англійці та іспанець, який врятував бідолашного дикуна, вважали, що одного з трьох слід повісити, аби інших не кортіло, і скарати треба саме того, хто двічі хапався за тесака, тому що все підтверджувало його повину, а нещасний дикун так потерпав від поранення, що міг і не вижити.
Проте губернатор-іспанець висловився проти страти, бо їхній рятівник був англійцем, і тому він не дозволить страчувати його краянина, навіть якби той вигубив половину іспанців, а якби той англієц смертельно його самого поранив, ув останньому слові він просив би його помилувати.
І такий виявився губернатор непоступливий, що годі було йому суперечити; за такої щирості звичайно гору бере милосердя, і усі пішли йому навстріч. Проте однаково постало питання, як запобігти майбутнім підступам, і всі погодились, що треба вжити заходів, аби вберегти громаду від небезпеки. Після тривалого обговорення дійшли згоди, що лобуряк слід передусім роззброїти й заборонити їм носити рушниці, порох, набої, шаблі тощо; потім вигнати їх з громади й не хай живуть самі, де хочуть і як хочуть; відтепер ніхто з громади – ні іспанці, ні англійці – не ставатимуть з ними на мову і не залучатимуть ні до якої справи; заборонити їм наближатись до жител громади, а якщо вони усе-таки вчинять переступ – грабуватимуть, палитимуть, вбиватимуть, руйнуватимуть – збіжжя, насадження, будинки, огорожу чи ромадську худобу – страчувати їх на горло, просто відстрілювати, де не попадя.
Добросердий губернатор розважив присуд і звернувся до двох чесних англійців: "Слухайте-но, адже мине багато часу, перш ніж у них будуть свої збіжжя і худоба, – не вмирати ж їм з голоду, – треба забезпечити їх харчами". І він запропонував видати їм посівне насіння і зерна стільки, щоб вистачило на вісім місяців, припускаючи, що через вісім місяців вони жнивуватимуть на власному полі; крім того, дати їм шість дійних кіз, чотирьох козлів і шість козенят – зараз харчуватися й на схов, а також забезпечити рільничим реманентом, проте проте тільки за умови, що вони урочисто присягнуть не шкодити ні іспанцям, ні своїм землякам.
Отак викинули їх з громади й запропонували їсти власний хліб. Пішли вони похмуро і неохоче, ніби не хотілося їм ні йти, ні лишатися, але нема ради, й вони пішли, ніби намірившись вибрати місце, де оселитися; харчі їм видали, а зброю – ні. За чотири-п'ять днів вони повернулися ще по харчі та розповіли губернаторові, що напнули шатра, позначили собі обійстя та плантацію, – це зручна місцина на північно-східному кінці острова, мпайже там, куди мене прибило на берег після моєї дурної спроби обпливти острів.
Вони спорудили дві непогані хатини, ставлячи їх моїм робом попід горою, щоб з трьох боків вже росли дерева, а як ще посадовити трохи, то крізь зарості осель і видко не буде. Наразі вигнанцям були потрібні були сухі козячі шкури для ліжниць і вкривання, – їм і це дали; вони також пообіцяли нікому не дошкуляти й не талувати плантації, після чого їм видали тесаки й поділились реманентом, а також відсипали гороху, ячменю та рижу для посіву, – тобто задовольнили всі побажання ізгоїв, крім зброї та амуніції.
Так вони жили на відрубі півроку й зібрали перший врожай, хоч і невеликий, бо засіяли лише маленьку латку. Треба було добре рук докласти, аби загосподарювати плантацію; їм виявилося не до шмиги робити дошки й глиняне начиння, тому в добу дощів навіть копаної ями не знайшлося в них ховати збіжжя від вологи. Через це вони постидилися й подалися гріти іспанцям поклони, аби ті допомогли, що й сталося: за чотири дні іспанці зробили у схилі пагорба прокіп, що міг правити за клуню й захищати від дощу; з моїм цей схов годі рівняти, бо мій іспанці значно розширили й додали приміщень.
Квартали за три після розриву у халамидників з'явився новий замір, через який, разом з попередніми їхніми витівками, вони напитали собі лиха й ледве не загапастили всю колонію. Цій трійці допекла тяжка праця без ніякого просвітку, й вони надумали податися на континент, звідки приїздили на острів дикуни, та спробувати захопити кількох тубільців, доправити їх на острів і змусити працювати на себе.
Якби вони на тому й зупинились, то, може, щось із того вони могли б мати. Але ж вони нічого до пуття не робили й не пропонували, – тільки капость уже в самому задумі. Дозволю собі припустити, що був у тім і знак з неба, бо як не вбачати відвертого прокляття в очевидному злочині, неможливо узгодити розвиток подій з Божим судом.
Зрозуміло, що це їм така помста за злочини заколоту й піратства, які довели їх самих до такого стану; докорів сумління у них не спостерігалося, а натомість ставалося нове лиходійство у вигляді шаленої жорстокості, яка виявилася в пораненні бідолашного раба, бо той, бач, не зрозумів, чи не зміг зрозуміти, що йому загадували робити, і за це його скалічили на все життя, знаючи до того ж, що там нема ні лікаря, ні ліків, а відтак ото й визрів у них задум умисного холоднокровного вбивства – тому що таким воно і було – іспанців, коли ті спатимуть.
Якось уранці всі троє гуртом прийшли до іспанців і покірливо висловили бажання переговорити з ними. Іспанціі охоче погодилися їх вислухати, й вони заявили, що втомилися жити таким життям, що вони не здатні власноруч робити все необхідне і що без сторонньої допомоги їм доведеться примирати голодом, але якщо іспанці дозволять їм взяти одне каное, з тиз, у яких вони припливли, й дадуть їм зброю та набої для захисту, вони вирушать на материк шукати щастя і, таким чином, позбавлять усіх від турбот та потреби надавати їм підтримку.
Іспанці щиро зраділи, що зможуть спекатися їх, але однаково перестерегли, що така виправа небезпечна, й порадили подумати про те, що під час тієї затії на них чигатиме і голод, і смерть. На це іспанці надсміливо відповіли, що помруть з голоду саме, якщо залишаться, бо робота їх не бере, а у світах і надголодь дадуть собі раду; як судилося там загинути – то так і буде, адже дружин і дітей вони не мають , той плакати буде нікому, – тобто вони правили своє й наполягали, що рушатимуть навіть у тому випадку, якщо ми не дамо їм зброю.
Іспанці лагідно їм відповіли, що, звичайно, голими і безборонними їх не відпустять, і хоча зброї у них самих обмаль, вони виділять два мушкети, пістоль, абордажну шаблю й кожному по тесаку, – має вистачити.