Отак він встав, визирнув за двері – ніч ніцька, нічого або майже нічого не видко, ще й посаджені мною дерева розрослися й усе затуляли; подивився вгору – зоряна ніч, ніде анішелесть; він повернувся й знову ліг, проте тривога не минала, без ніякої причини роїлися неспокійні думки.
Через вставання й ходіння ще один прокинувся й спитав, що діється. Губернатор про все йому розповів. А він одказує: "Знаєте, такими речами не слід нехтувати, – поруч коїться щось недобре". І ще губернатор поцікавився: "А де англійці?" А той: "У своїх хатинах, їх боятися нічого". Схоже, що після заколоту іспанці залишили собі головне житло, а англійців оселили окремо, щоб ті тут не товклись. "Атож, – каже іспанець, – досвід підказує, що це все недурно. Знаю, що наші втілені душі можуть спілкуватися й дізнаватися про новини від безтілесних душ, насельців невидимого світу, і такі звідомлення нам корисні, якщо ми зрозуміємо, що з ними робити. Ходімо на розвідини, а як не знайдемо нічого на виправдання передчуття, я розповім вам одну історію, яка переконає вас у слушності мого припущення".
Тож вони вийшли й рушили на вершину пагорба, того самого, на який і я часто ходив, а що були вони хлопці моцні й ішли гуртом (бо я ходив сам), то й знехтували обачністю й не втягували за собою драбину при переході з виступу на виступ, – спокійнісіньки пішли округи гаєм і раптом, собі на продив, побачили неподалік світло, ніби від ватри й почули людські голоси – не одного-двох чоловіків, а великої юрби.
Намагаючись убезпечитись від висадки дикунів, я пильнував, аби вони не виявили слідів перебування людей на острові, бо, як виявлять, не буде вже кому про це переповісти, – ми щодуху й без свідків тікали, за винятком того разу, коли до човна застрибнуло троє дикунів, і я потерпав, що вони повернуться додому й приведуть сюди підмогу. Чи це справді через їхню втечу тоді тепер така чисельна виправа, чи це випадковість, і вони навмання припливли чинити свої криваві дійства, – іспанці не знали; наразі треба було не виставлятися й не прагнути їх роздивлятися, а також не залишати слідів свого перебування, або вже наскочити й винищити всіх до ноги, задля чого треба було відсікти їм відступ, – однак на такий тверезий розсуд вони тоді не спромоглися й відтак мали клопіт надовго.
Звичайно, побачивши таке, губернатор з товаришем побігли назад й підняли на ноги всю колонію звісткою про небезпеку, – всі люди позбиралися га сполох, проте втримати їх у будинку було неможливо, бо кожного конозило все побачити на власні очі.
У темряві особливої небезпеки для них не було, і протягом кількох годин вони могли спостерігати дикунів при світлі трьох багать, розкладених на деякій відстані одне від іншого; іспанці не розуміли що робили дикуни й не знали на яку стати їм самим, бо, по-перше, ворогів було дуже багато, а по-друге, вони трималися не всі разом, але поділилися на гурти й розташувалися в кількох місцях уздовж берега.
Це видовище завдало іспанцям жаху, а що дикуни нишпорили по всьому березі, то конче незабаром вони наштовхнуться на оселю чи якісь сліди перебування людей, а ще більше потерпали за отару, бо якщо дикуни поріжуть кіз, колоністи примиратимуть голодом. Тому вони вирішили насамперед відрядити до світанку трьох осіб – двох іспанців і одного англійця – позаганяти кіз у велику долину, де знаходилася печера, чи навіть – у саму печеру.
Якби дикуни зібралися всі разом і подалі від човнів, іспанці напали б хоч на сотню прибульців, та дарма, бо два головних загони перебували на відстані двох миль один від іншого і, як виявилося потім, належали до двох різних племен.
Довго вони розважали, що ропочати і, нарешті, ухвалили, доки темно, послати старого дикуна (батька П'ятниці) у розвідку і побільше дізнатися: нащо вони сюди приїхали, які їхні наміри тощо. Старий радо згодився, розібрався й гольцем, – бо більшість дикунів були голі, – попрямував до них. Години за два він повернувся і розповів, що весь час блукав серед тубыльцыв, не збуджуючи підозр до себе, й дізнався, що їх приїхало два загони, з двох різних племен, що воюють між собою; що недавно у них було велике побойовище, і обидві сторони, набравши полонених, випадково з'їхалися на одному і тому ж острові, аби звеселитися та поласувати людським м'ясом, проте ця випадкова зустріч отруїла їм веселощі; що обидва племені заповзялися одне на одне і розташувалися так близько одне від одного, що, як тільки розвидниться, вони, напевно, поб'ються, але жодне плем'я, либонь, не підозрює, що на острові є люди, крім тубільців. Не встиг він закінчити оповідь, як знявся страшенний галас, з чого колоністи виснували, що дві маленькі армії почали криваву січу.
Батько П'ятниці переконував, як міг, наших людей сидіти тихо й не являти носа, він пояснював, що від цього залежить їхня безпека, – треба принишкнути, і дикуни самі переб'ють один одного, а вцілілі заберуться геть та й по всьому. Але хто ж би то втримав англійців: їх конозило подивитися на побойовище. Звичайно, попередливих заходів вони вжили: не повиставлялися перед оселею, а подалися далі в зарості й розташувалися так, аби безпечно все спостерігати й аби, як вони гадали, їх не виявили, та ба.
Точився запеклий побій, і хтось із англійців сказав мені, що, на його думку, були там свої сміливці, звитяжці та добрі отамани. Свідки казали, що тільки за дві години побачили, хто переважає; аж ось той загін, що стояв ближче до наших осель, почав знемагати й, трохи згодом, повертати навтікача. І тоді наші нажахалися, що втікачі шукатимуть притулище в гаю біля домівок і мимоволі побачать житло, а за ними – і переслідники. Щойно тоді вони вирішили сховатися зі зброєю в руках за огорожею, а коли дикуни опиняться в гаю, вибити усіх до ноги, аби ніхто не розповів про бачене; англійці домовились також рубати їх або бити прикладами мушкетів, але не стріляти, щоб пострілами не привернути дикунів.
Сталося так, як гадалося: троє дикунів з переможеного війська забігли через ручай до гаю, зовсім не припускаючи, що там є житло, а просто шукаючи притулку в заростях. Наш дозорець на узліссі зараз же повідомив про це, додавши, що, на щастя, що втікачів ніхто не переслідує і що переможці навіть не бачили, куди вони подалися; тоді іспанський губернатор, людина вельми гуманна, не дозволив вбивати втікачів, а звелів трьом іспанцям обійти пагорб, зайти з тилу, зненацька напасти на них і взяти у полон, що й було виконано. Решта переможених кинулися до каное й вийшли в море; переможці не переслідували їх, а зійшлися докупи, двічі закричали криком, мабуть на знак звитяги; того самого дня, близько третьої пополудні, вони й собі посідали в каное. Таким чином, іспанці знову залишилися господарями острова і кілька років потім не бачили дикунів.
Коли всі відпливли, іспанці вийшли з укриття і, обійшовши бойовище, знайшли 32 полеглих: когось убили довгими стрілами, що досі стирчали в тілі, більшість – великими деревяними шпадами, – штук шістнадцять-сімнадцять шпад лежало на полі разом з луками й стрілами. Ці важезні шпади були якісь дивні, та й сили потребували, щоб їх підняти; у всіх убитих цим знаряддям були розтрощені голови, тобто, як у нас ще кажуть, їм провалили голову, та поламали руки й ноги, – билися вони з винятковою люттю. Живих ніде не було: або вони добивали ворога на місці, або позабирали усіх поранених з собою.
Це вибавлення надовго погамувало завзятих англійців, видовище нажахало їх; а ще ж страшніше, що колись вони й самі можуть потрапити до рук цим істотам, які вбили б їх не тільки як ворогів, а й як ми вбиваємо худобу, щоб з'їсти, й вони зізналися мені, що сам думка про те, що їх, хоча й мертвих, зїдять, як гов'ядину чи овечатину, була настільки страхітлива, що їх аж знудило, їм зле ставало на саму згадку, а думки пойняв такий переляк, що люди протягом кількох тижнів не могли прийти до тями. Як я вже казав, саме це приборкала навіть наших лобуряк, і надовго після того вони принишкли й досить сумлінно ходили на поденне – садовили, сіяли, жали й пристосовувались до тубільного життя. Проте незабаром знов пошились у своє, й почався клопіт.
Я вже казав, що полонили трьох дикунів, кремезних молодиків, й навчили їх служити собі, – непогани вийшли раби; однак вони не поводилися з ними так, як я з моїм П'ятницею – не пояснили, що врятували їм життя, не привчали до цивілізованого життя, не потурбувались прихилити їх до реліґії, не вдавались до лагідної людської направи. Щодня давали їсти, загадували роботу, й ті припадали до натужної праці, але через це раби не виховувались ні на помічників, ні оборонців, як мій П'ятниця, котрий став невідлучним від мене.
Тепер знов – про наше співжиття. Усіх подружила спільна небезпека, і люди замислились над своїм житів'ям; найперше таке – якщо дикуни внадилися на цей бік острова, то є ж інші, віддаленіші, зручні й придатні до життя місцини, то може й справді гуртом туди переселитися, й ніщо не загрожуватиме ні збіжжю, ні худобі.
Радилися, радилися й ухвалили не переселятися, бо сподівались же, що колись озоветься їхній справжній губернатор, тобто я; міркували так: якщо я когось пошлю шукати, то, звичайно, на цей бік острова, а як усе тут стоятиме пусткою, вони подумають, що дикуни всіх чисто вигубили, і пошуковці поїдуть геть, і запомоги не буде.
А от поля й худобу поклали перенести в долину біля моєї печери, де такої ж доброї землі вдосталь. Але поміркували й план цей частково змінили, поклавши перевести туди не всю худобу і не всі посіви, бо як ворог одне знищить, друге вціліє. Вони вчинили до пуття не розповівши полоненим дикунам ні про плантації в долині, ні про тамтешнє стадо, ні тим паче про печеру, яку вони приберігають, якщо знадобиться надійна і безпечна криївка, що до неї вони перенесли й послані мною при від'їзді дві бочечки пороху.
Вони ухвалили також не змінювати свій осідок, бо я ретельно обвалував його, обсадив деревами, що розрослися в гай, і тепер тут ніби безпечно, – треба тільки ще трохи поличкувати від чужого ока. Я ж колись просто повстромляв у землю патики перед оселею, що згодом вибуялияк дерева, а вони тепер продовжили насадження до бухти, де ставали мої плоти, та до мочар, куди сягав приплив, – аби не виднілася ні земля, ні місце причалу; садовили вони вже не патики, а радше міцні й гінкі саджанці.