Отож я й погодився на Ньюфаундленд, якщо сприятимуть вітер і погода, а якщо ні – доправимо їх до Мартініки у Вест-Індії.
Далі віяв свіжий східний вітер, але була хороша година, проте тривалі вітри між норд-остом і зюйд-остом наразі змарнували нам можливість відправити потерпілих до Францію, бо ми таки зустріли кілька суден до Європи, включно з двома французькими, від св. Христофора, але вони так довго боролися проти вітру, що не могли взяти пасажирів, бо побоювались, що забракне харчів і їм, і пасажирам, отож довелось нам пливти далі. Приблизно через тиждень ми добилися до рейду Ньюфаундленда, де, коротше слово, пересадовили французів на барку, яку вони найняли доставити їх до берега, а потім – до Франції, якщо вдасться припасти харчів. Ще одне, – коли французи подалися на берег, молодий священик, про якого я розповідав, почувши, що ми пливемо до Ост-Індії, попросив нас узяти його з собою і висадити на березі Короманделя, на що я пристав, бо я вельми уподобав цю людину і, як виявиться згодом, не дарма; на додачу, до нас пристало четверо французьких моряків, які дуже нам придалися.
Відтам ми рушили до Вест-Індії, ідучи близько двадцятьох днів курсом зюйд-зюйд-ост, іноді зі слабким ходовим вітром, іноді зовсім без вітру, коли знову випала нагода надати допомогу людям, які також ускочили в напасть.
Розділ ІІ. Відступ про історію колонії
Дня 19-го березня 1694/95 року на північній широті двадцять сім градусів п'ять мінут, пливучи курсом зюйд-зюйд-ост, ми помітили вітрило. Незабаром ми розгледіли, що це велике судно і що воно прямує до нас, але попервах не могли збагнути, що йому треба, проте, коли воно наблизилось, ми побачили, що воно втратило ґрот-щоглу, фок-щоглу і бушприт, а тому й дає сиґнальний постріл з гармати про біду. Стояла хороша година, віяв борвій норд-норд-вест, і невдовзі ми зайшли в розмову з прибульцями.
Виявилося, що корабель з Брістоля і що він вертає додому з Барбадосу. За кілька днів до відплиття з Барбадосу, коли він ще був, навіть, не зовсім готовий підняти вітрила, гураґан зірвав його з якоря в той час, коли капітан і старпом перебували на березі, тим-то, крім жаху бурі, команді бракувало досвідчених моряків, здатних довести корабель додому. Вони в морі вже дев'ять тижнів, де після гураґану наразилися ще й на шторм, який, виявилося, відніс їх на захід і потрощив три щогли. Вони казали, що ніби розраховували побачити Багамські острови, а той самий буровій норд-норд-вест, що й зараз, відніс їх на південний схід, а що лишився тільки ґрот і аварійне пряме вітрило на фок-щоглі, вони не могли утримати вітер, аби добутися до Канарських островів.
Та, крім інших поневірянь, найгірше те, що вони примирали голодом через брак харчів: вже одинадцять днів, як на кораблі нема ні унції хліба й м'яса. Єдина пожива – лишилося трохи води і пів бареля борошна та вдосталь цукру; спочатку були ще цукати, але їх поїли, однак ще було сім кухов рому.
На облавку були пасажири – юнак з матір'ю і служницею, – вони-бо гадали, що судно ось рушатиме й тому посідали ввечері саме перед гураґаном; власних харчів у них не було, і тому велося їм гірше за інших, бо команда в остаточній скруті не виявляла співчуття до сарак; таку безвихідь навіть описувати важко.
Аби не моя допитливість, я, мабуть, і не дізнався б про це, а так – погожа година і вітер ущух, то я й подався сам на корабель. Другий помічник капітана, який командував судном, саме нагодився до нам і розповів, що у великій каюті у них три пасажири тяжко бідують. "Може, – припустив він, – вони вже повмирали, бо допіру дві доби я не чув про них, а самому піти на провідини страшно, бо однаково нічим зарадити їм я не можу".
Ми негайно вирішили поділитися з ними, чим змога; власне, ми з небожем вже настільки змінили наш курс, що не відмовилися б забезпечити їх харчами, навіть якби нам довелося для поповнення запасів пливти до Вірджинії чи ще якогось американського порту, але в цьому не було потреби.
Тепер їм загрожувала нова небезпека; надголодь вони боялися з'їсти забагато навіть з тієї дещиці, що ми дали їм. Помічник, тобто капітан, привіз з собою в човні до нас шість сердег, але вони походили на кістяки й так ослабли, що ледве могли веслувати. Сам помічник виглядав недужим і змореним голодом, бо, як він сказав, нічого від людей не приховував і ділився з ними кожним шматком.
Я порадив йому їсти помалу й відразу дав м'яса, проте він зробив заледве три ковтки й почув себе кепсько та припинив їсти, а наш лікар домішав щось до бульйону і сказав, що це буде лікувальна їжа, і йому справді від цього полегшало. Тим часом я про матросів не забув та звелів і їм дати їсти, й сіроми достоту глитали поживу: вони так виголодалися, що не тямили себе, а двоє з них так усе умережили, що на ранок вхопило, як лихе душу.
Мене дуже зворушив вигляд цих нетяг, що нагадав про мої злигоди першого разу на острові, коли в роті не було ні ріски й надія щезала знайти якусь поживу, не кажучи вже про те, що я боявся стати здобиччю якихось інших створінь. І ото помічник капітана оповідав мені про жахливий стан команди, а мені не випадала з думки ота його згадка про трьох пасажирів у великій каюті, цебто про матір, сина і служницю, що про них він два чи три дні нічого не чув і яких вони у скруті, схоже, кинули напризволяще; я зрозумів, що пасажирам не дали ні крихти поїсти, через що всі вони, либонь, повмирали й лежать на підлозі посеред каюти.
Ми прийняли на облавок помічника, якого називали капітаном, разом із помагачами, аби вони під'їли трохи, але я не забув і про голодних матросів, що залишилися на судні та наказав своєму помічникові з дванадцятьма нашими людьми взяти мій човен та доправити їм на борт мішок із хлібом і чотири або п'ять шматків гов'ядини для варіння. Наш лікар наказав варити м'ясо у їхній присутності і пильнувати на камбузі, аби його не з'їли сирим або не витягли з казана недовареним, а потім роздавати невеликими порціями, щоб їх не вбила їжа, призначена для їхнього рятунку.
Водночас я наказав помічникові зайти до великої каюти та подивитися, в якому стані перебувають бідні пасажири; якщо вони ще живі, слід подбати про них і підживити, що для цього лікар дав великий глек з бульйоном, приготований так само, як і для помічника капітана у нас на облавку, – й вони конче оклигають.
Ба більше, я мав особисто побачити картину лиха на кораблі, бо самої оповіді замало, тому взяв з собою врятованого капітана, як ми його тепер називали, і поплив у його човні на корабель.
На облавку панувала веремія, бо всі прагнули виловити з казана недоварену поживу, проте мій помічник на виконання наказу поставив дужого вартового біля дверей камбузу, і той спочатку гамував їх, як умів, а тоді просто вдався до сили, а тим часом він звелів мочати у варило сухарі і, коли вони насичувалися м'ясним наваром, котрий вони щербою називали, та роздавати, аби курчі в животі не допікали, але потроху, аби не зашкодити людям. Але дарма, і якби я сам, у супроводі їхнього капітана та офіцерів, не з'явився на кораблі і добрим словом та погрозами не стримав їх, гадаю, вони вломилися б до камбузу й витягли б м'ясо з печі, бо слів замало для голодного шлунку; хоч як, ми їх утихомирити й узялись помалу підживлювати, доки не понахарчовували, і люди оклигали.
Натомість страждання бідних пасажирів у каюті були іншого роду й перевершували будь-що бачене на облавку, бо, власне, харчів екіпаж припас замало, і спочатку пасажирам перепадали крихти, а під кінець їх зовсім занедбали, і протягом останніх шести-семи днів їм не дісталося ні ріски, та й перед тим було ж не здобіль. Сіромашна мати, за словами матросів жінка тямуща і добре вихована, самовіддано віддавала майже все синові й насамкінець зовсім охляла. , а коли до каюти ввійшов мій помічник, вона сиділа долі спиною до розгородки між двома зв'язаними стільцями, голова безпорадно звисали, як у мерця, хоча ще жевріло. Мій помічник намагався оживити і підбадьорити її і за допомогою ложки влив їй в рот трохи бульйону. Вона розтулила губи й поворушила рукою, але не змогла говорити, проте розуміла все, що він говорив, і намагалася пояснити йому знаками, що їй допомогти вже не можна, та показувала на сина, аби подбали про нього.
Зворушений цим видовищем помічник спромігся усе-таки влити їй в рот бульйон і, здалось йому, дві-три ложки вона проковтнула… хоча остаточної певнеості не було, бо було надто пізно, і вона тієї ж ночі померла.
Син, що врятувався ціною життя матері-любусі, був у трохи кращому стані: він лежить деревиною, витягнувшись на ліжку, і на тонку пряде. У роті в нього був шматок старої рукавички, значну частину якої він зжував і з'їв, – у нього було те, чого не було в матері – молодість і здоров'я, отож помічникові вдалося змусити його проковтнути кілька ложок бульйону, і він почав потроху оклигувати, хоча коли, перегодом, йому дали ще дві-три ложки, хлопцеві погіршало, і він зблював.
Потім подбали про сіромашну служницю: вона лежала долі туж поряд зі своєю пані, ніби грець її побив і вона боролася за життя. Кінцівки їй зсудомило, одноруч вона у корчах вхопила стілець і нам насилу вдалося розчепірити закоцюрблу руку, інша рука лежала в неї на голові, а обома ногами вперлася в стіл у каюті, буцім жінка вже часує, але вона була ще жива.
Бідолаха не тільки намлілася голодом і думкою про смерть, але, як казали потім матроси, вона ще й уболівала за свою пані, яка протягом двох-трьох діб конала на її очах і яку вона ніжно любила.
Ми не знали, що вдіяти з бідолашкою дівчиною, бо коли наш лікар, чоловік вельми учений і досвідчений, насилу повернув її до життя, йому довелося ще виглядіти її, тому що вона ще довгенько лишалась непритямлена
Мій читальник повинен взяти до уваги, що відвідини чужого корабля в морі – це не поїздка у село, де люди бавлять тиждень-два. Ми мали допомогти потерпілим, а не воловодитися з ними, і хоча вони хотіли на кілька діб взяти той же курс, що й ми, проте з кораблем без щогл ми б далеко не запливли. А що їхній капітан просив нас допомогти поставити ґрот-щоглу, стеньґу й тимчасовий фок, ми ще витратили три-чотири дні й дали йому п'ять бочок яловичини, бочку свинини, дві кухви сухарів і відповідну кількість гороху, борошна та іншої провізії, якою могли поділитися, та взяли навзамін три бочечки цукру, трохи рому і кілька золотих, і відтак залишили їх, взявши до себе, на щире прохання, ченця, юнака, служницю та їхній пожиток.
Сімнадцятирічний ставний юнак був вихований і чемний; він був у розпачі від смерті матері, а ще ж лише за кілька місяців перед тим він втратив батька на Барбадосі.