Троє розбишак оселилися подалі, а двоє чемних англійців – поближче, але весь осідок був у північній частині острова, і далі на відрубі; таким чином на моєму острові з'явилося три селища, або, можна сказати, засновано три міста.
Тут до речі зауважити, що, як це часто буває на світі (мені недовідомі задуми Божі в такій ситуації), двом чесним англійцям дісталися найгірші дружини; а трьом несосвітенним шибеникам дісталися розумні, працьовиті, дбайливі і спритні дружини; власне, й перші дві були не лихої вдачі, бо всі п'ятеро були потульчиві, спокійні, покірні й віддані істоти, радше рабині, ніж дружини; я хочу сказати тільки, що вони були не такі тямущі, спритні й підприємливі, ще й не такі охайні та чупарні.
На честь горливості, з одного боку, й на осуд недбальства, ледарства й гультяйства, з другого боку, я мушу зауважити, що, коли прибув туди й поглянув на запроваджені вдосконалення, насадження та господарювання в кількох дрібних колоніях, то побачив, що здобутки двох чоловіків значно перевершили здобутки тих трьох. Розміри лану в обох групах цілком відповідали їхнім потребам, бо, на мій розсуд, Природа проти того, аби засівати понад міру, але ж відразу впадала в око відмінність в обробітку ріллі, влаштуванні огорож тощо.
Двоє чоловіків понасаджували багацько молодих дерев довкола своїх осель, і приходень за лісом нічого не бачив, і хоча двічі їхні плантації знищувалися, – одного разу співвітчизниками, а іншого – ворогом, як я оповім згодом, – вони все поновили й усе чисто квітло й пишалося знову; хоча й зроду-віку не виноградарі, вони рівненькими рядами посадовили виноград, і лоза, і виноґрона були такі, як мають бути. У лісовій гущавині вони влаштували собі пристановище; там не було такої печери, яку знайшов я, то вони доклали своїх рук і вирили притулище, де у лиху годину, яка випала незабаром, рятувалися дружини й діти і де їх неможливо були знайти, а ще ж повтромляли в землю кілки й дилі, що почали рости й зробили ліс непрохідним, і видістатися з криївок назовні можна було лише через перелази, які провадили тільки на їм віддомі стежки.
А троє шибеників, як я їх слушно називаю, хоч і мали цивілізованіші оселі, ніж колись, і чвар влаштовували менше за нових умов, зберегли давню ваду гулящого розуму – ледарство. Атож, вони сіяли збіжжя і робили огорожі, але їм пасували слова Соломона: "Йшов я повз виноградник ледарів і бачив, що весь він заріс тереном"[2]. Коли іспанці прийшли подивитися на їхні вруна, то побачили самий бур'ян, в огорожі зяяли дірки, через які на лан пролізали дикі кози і скубли прорість; де-не-де огорожа залатана хмизом, але марно замикати стайню, коли коня вкрадено. А от господарстві двох інших англійців позначалося працьовитістю та турботою, кукіль хліб не вбивав, огорожа скрізь щільна; це на виправдання слів Соломона в іншому місці: "роботяща рука збагачує"[3], у них все буяло, і живуть при достатку, худоби було більше, ніж у інших, хатнього начиння й усіляких надібок теж, і, звичайно, дозвілля їм не бракувало.
Щоправда, дружини тієї трійці були і умілі, і охайні. Вони вивчили англійські наїдки і куховарити – в того англійця, що за кухарчука був на кораблі, і відмінно ладнали своїм чоловікам присмаки, а їхні подруги так і не осягли цього, і тому той кухарчук сам собі куховарив. Що ж стосується чоловіків трьох працьовитих жінок, то вони били байдики, діставали черепашачі яйця, ловили рибу і птахів, – будь-що, аби не працювати, що й позначалося на їхньому побуті. Роботящі жили добре і в достатку; ледарі – в злиднях і нестатках, – і так, гадаю, завжди буває у світі.
А тепер розповім про нечувану придибашку: якось удосвіта до берега причалило п'ять-шість каное з індіянцями або дикунами, кажіть як хочете; давнім звичаєм вони намірилися попоїсти м'яса своїх рабів; ці завички тубільців ні іспанців, ні моїх земляків вже не дивували, – їх обходило одне – аби дикуни їх не помітили, адже вони не знають, що на острові хтось є, а тому любісінько зроблять своє й попливуть додому; тому на всіх трьох плантаціях людям сказали сидіти нишком, виставивши дозорців, які сповістять, коли човни дикунів відпливуть від берега.
Ніби й слушний рішенець, та ба – не пощастило і дикуни довідались про острів'ян, що призвело осельників до розпачу. Коли каное дикунів відчалили, іспанці повиходили за межі своїх ділянок, а деяким небайдужим кортіло подивитись, що ж там дикуни робили. На превеликий подив, вони знайшли трьох дикунів, що їх сон переломив. Чи то вони понаїдалися до невпоїду та поснули, чи то ходили до лісу й не встигли повернутися вчасно.
Іспанці дивом дивувались і не знали, на яку стати. Так сталося, що з ними нагодився губернатор-іспанець, але й він не знав, що діяти. Рабів у них вже достатньо, а цих убивати ніхто не хотів, бо, як пояснив мені губернатор, вони не могли пролити невинну кров, бо ці небораки ніякого лиха їм не заподіяли, на майно не зазіхали, тобто, в цьому випадку, сварка на воротях їм не висить. Отож, треба віддати належне цим іспанцям, – хай там хоч що кажуть про жорстокість іспанців у Мексіці й Перу, – я не зустрічав деінде сімнадцять настільки ж стриманих, поміркованих, чеснотливих та ввічливих веселунів і зухів, як ці іспанці, а жорстокість була їм не до душі; їм чужа нелюдськість, варварство, розбишацтво, бо ці мужні люди сповнені високого духу. Їхні вдача і спокій виявилися у тій мороці з трьома англійцями, а наразі гуманність і справедливість – у випадку зі згаданими дикунами. Отож, порадилися вони й вирішили причаїтися ще на якийсь час і спробувати дочекатися, коли й ці троє попливуть. Але тут губернатор пригадав, що у дикунів не було човнів, а якщо їм дозволити блукати по острову, вони конче викриють житло і колоністів. Тому вони повернулися за деякий час і побачили, що дикуни й досі сплять, та вирішили розбудити їх і взяти в полон, – так і вчинили. Прокинувшись, бідолахи перепудились, коли їх хапали та зв'язували, бо, як і жінки, опасувалися, що їх повбивають і з'їдять, тому що їм здавалося, що увесь світ живе за їхнім звичаєм і їсть людське м'ясо, проте їх заспокоїли й забрали з собою. Добре хоч не відвели їх одразу до укріпленого маєтку, тобто мого осідку попід горою, а – до садиби, де вони займалися господарством, – тримали кіз, порали лан тощо, – і відтам до оселі двох англійців. Там їх пристановили до справи, хоча робити їм, власне, було майже нічого, і вже не знаю чи через недбалість вартових, чи гадали, що бранцям нікуди подітися, але один з них накивав п'ятами до лісу, й більше про нього не чули.
Вважалося, що він незабаром повернувся додому човном або каное, бо тижні через три-чотири на острів знову прибули дикуни, побенкетували два дні й попливли геть. Це припущення насправді нагнало їм ляку, тому що, якщо утікач щасливо повернувся з товаришами додому, то, звичайно, розповів їм, що на острові є люди, що їх мало і вони слабкі, хоча, на щастя, йому ніколи не казали, скільки всього колоністів і де вони живуть, не стріляли при ньому з рушниць і не показували інші криївки, як от мою печеру або сховок, який спорудили двоє англійців.
Першим доказом утікачевих свідчень у себе вдома стало прибуття через два місяці шістьох каное, що в кожній було по сім, вісім або й десять дикунів, – вони провеслували здовж північного берега, куди раніше не потикалися, і через годину після того, як схопилося сонце, висадилися у зручній місцині приблизно за милю від житла двох англійців, де ото ж тримали утікача. Як зауважив іспанський очільник, аби всі колоністи нагодилися там, то шкоди було б менше, бо всі прибульців там і поклали б, але все випало інакше, тому що двоє не могли подужати п'ятдесятьох. Двом англійцям поталанило помітити каное в морі за ліґу до берега, тобто понад годину до висадки, а висадилися дикуни за милю від поселення, а це ще якийсь час на дорогу. Оскільки наразі підтвердилися гадки про зраду, передусім належало зв'язати двох рабів, що лишилися, і наказати двом із трьох чоловіків, котрі були із їхніми жінками (які вже нібито довели свою відданість), відвести бранців, обох жінок разом з поклажею, яку подужають нести, до лісових криївок, про які я вже згадував, позв'язувати дикунам руки й ноги там і чекати на подальші накази.
Побачивши, що дикуни висадилися на берег і рушають у їхньому напрямі, вони повипускали молочних кіз із загороди й погнали їх у лісову гущавину, аби прибульці думали, буцім це дикі кози, але паскудник, який вів прибульців, усе гарненько їм переповів, і дикуни прямували просто до місця.
Отож настрахані колоністи притулили дружин і пожиток та послали одного з трьох рабів, який перебував з жінками, а тут нагодився цілком випадково, чимшвидше підняти по тривозі іспанців, а самі тим часом озброїлись, зібрали наявну у них амуніцію та рушили до того місця в лісі, де сховалися їхні дружини; пересувалися вони, витримуючи дистанцію, аби наглядати за тим, куди підуть дикуни.
Далеко вони не зайшли, і згори їм видно було, як невелике військо дикунів посунуло на їхнє селище, і ще за мить зайнялися їхні садиби, переймаючи людей скорботою і розпачем, бо цю величезну втрату вони не хутко надолужать. Вони стояли й дивилися, як дикуни, наче звірі, сипонули по всьому терену та заходилися все плюндрувати в пошуках здобичі та людей, що про них їм таки доповіли.
Як побачили обоє англійців лихого ворога, вирішили відійти на півмилі, бо розбишаки могли й у цей бік завернути, і за ними ж сила, але, міркували вони, що далі дикуни посуватимуться, то більше розпорошуватимуться. Наступну зупинку зробили перед входом у чащобу, де стояло величезне здуплавіле дерево, – залізли в дуплище, аби розгледітися, як там. Аж ось прямцем на них біжать двоє дикунів, а за ними – ще п'ятеро, ген-ген семеро чи восьмеро кинулися в інший бік, – себто нишпорили скрізь, як мисливці за дичиною.
Сердеги губилися в здогадах: залишатися в дуплі й чекати або тікати, – проте вагались вони недовго й вирішили: якщо дикуни й далі так лютуватимуть, перш ніж надійде допомога, вони зможуть викрити лісовий схрон, і тоді все пропаде, й тому ухвалили боронитися, і як ворог наляже й буде притуга, доведеться видертися на дерево і відстрілюватися згори до останнього набою, якщо тільки дикуни, яких висадилося душ із п'ятдесят, – не підпалять дерево.
Далі взялися обговорювати, чи покласти відразу двох дикунів, що біжать попереду, чи почекати на трьох наступних і таким чином знищити середню ватагу, роз'єднати групи з двох і п'яти нападників, і вирішили перших двох пропустити, якщо тільки вони самі не помітять їх у дереві й не нападуть на них.