Якби я держав добрий розум у голові, коли розглядав власну користь та подумав би насправді про те, що треба було б чи не треба було б робити, то ніколи не покинув би перспективне підприємство задля оманливих очікувань і не рушав би у рейс із усіма супутніми його небезпеками й цілком завбачуваними ризиками для мене самого.
Але мене квапили, і я, пустивши усе позавіч, пішов за оманою, а не за велінням розуму; отож, корабель було споряджено, завантажено, і все залагоджено за угодою з партнерами по рейсу, і злоповісної часини 1 вересня 1659 року я зійшов на облавок, як цього ж дня вісім років тому втік від батьків до Галу, аби повстати проти їхньої влади на шкоду моїм інтересам.
Водообсяг нашого судна становив сто двадцять тонн, на ньому було шість гармат і чотирнадцять матросів, а ще капітан, юнґа та я. Краму на облавку було небагато – самий дріб'язок для торгівлі з неграми: пацьорки, скельця, черепашки, люстерка, ножі, ножиці, тесаки тощо.
Отож, я зійшов на облавок, ми напнули вітрила й попрямували здовж берега на північ, плануючи взяти курс безпосередньо на Африку, коли дійдемо до десятого-дванадцятого ступеня північної широти, – так у ті часи робили всі кораблі. Погода була дуже гарна, лише надто спекотна, доки ми йшли здовж берега траверзом на Кабу-ді-Санту-Агостінью, а звідти подалися ще далі в море, і берег пропав за очей; ми лягли на курс норд-норд-ост до островів Фернанду-ді-Норонья й пройшли західніше від них. Цим курсом ми перетнули екватор через дванадцять днів та дійшли, за нашими вимірами, до сімох ступнів двадцяти двох мінут північної широти, коли нас запопав чи то торнадо, чи то гураган. Він прийшов з південного сходу, пішов на північний захід, а тоді повернув на північний схід і вже звідти перетворився на справжній борвій; днів дванадцять ми метлялись по хвилях поперед нього й шалені та люті вітри ганяли нас куди не попадя, й повірте, що кожнісінького дня я чекав, що нас поглине безодня, втім ніхто на кораблі не сподівався врятувати своє життя.
У цій біді нас жахав не тільки шторм: у нас один матрос помер від тропічної трясовиці, а ще одного та юнґу змило в море. Десь на дванадцятий день буря трохи погамувалась, і капітан зробив докладні обчислення та встановив наше місцезнаходження на одинадцятому ступені північної широти, але за двадцять два ступені довготи західніше Кабу-ді-Санту-Агостінью, тобто на траверзі берегів Гвіани або північної частини Бразилії, за річкою Амазонкою або як її ще звуть – Великою річкою, в напрямку річки Оріноко, та спитав поради, куди тримати курс, бо з'явилась і теча, і інші пошкодження, і він наразі вертав до бразильського берега.
Я був категорично проти; ми з ним роздивилися мапи узбережжя Америки для мореплавців і виснували, що аж до Карибських островів краї тут безлюдні й нема де одержати допомогу, а тому ухвалили тримати курс на Барбадос, до якого ми сподівалися дістатися днів за п'ятнадцять, якщо триматися подалі від берега, аби нас не затягло течією до Мексиканської бухти або затоки, – тому що без допомоги кораблеві й команді ми до берегів Африки не допливемо.
Отож ми лягли на новий курс вест-норд-вест, щоб дістатися до англійських островів, де нам допоможуть. Та не судилось, бо на широті дванадцять ступнів вісімнадцять мінут знявся ще один шторм, який порвав нас на захід настільки далеко від торговельних шляхів, що, якби море нас і не поглинуло, більше шансів було бути з'їденими людожерами, ніж повернутися додому.
Раптом уранці у розпал бурі один матрос закричав: "Земля!" – і не встигли ми вибігти з каюти, аби довідатись, що у світі коїться, як наш корабель напоровся на мілину і застиг, , а хвиля так навально перекотилась кораблем, що ми гадали, що зараз усі загинемо, і кинулися до захисних облаштунків на помості, аби нас не позмивало гребенем хвилі.
Важко описати чи пояснити тому, хто ніколи не був у такому стані, жах людей у цій ситуації. Ми не знали, де ми, до якого берега нас гнало, острів це чи материк, заселений він чи безлюдний. Хоч борвій був уже не такий навальний, ми чекали, що судно ось-ось розвалиться, – хіба що вітер не зміниться на супротивний. Отож, ми сиділи у прихистку, дивились один на одного та щохвилини чекали на смерть, і всі готувалися перейти в інший світ, бо нам уже не животіти. Єдина втіха всупереч нашим очікуванням: судно досі трималось і капітан сказав, що вітер вщухає.
Хоч вітер нібито вщухав, корабель настільки устряг у пісок, що годі було й сподіватися, що вдасться зсунути його з мілизни, – тобто в цьому жахливому стані нам саме час було подбати про те, як урятувати своє життя. До бурі в нас була шлюпка за кормою, але її побило об стерно, вона відірвалася й або потонула або її віднесло в море, – отож про неї треба забути. Була ще одна шлюпка на облавку, але ж казна як спустити її в цей вир. Але часу на супереки не було: щомиті судно може розвалитись, дехто казав, що воно вже трісло.
Серед цього знегіддя помічник капітана дібрався до шлюпки і з допомогою решти матросів перекинув її через борт; ми всі залізли в неї, відштовхнулися від борту та всі одинадцятеро здалися на ласку Бога та буремних хвиль, бо хоча шторм і злагіднішав, на берег накочувалися височенні хвилі, і море цілком можна було слідом за голландцями назвати den wild zee, тобто дике море.
Тепер і справді було кінці в край: човен не встоїть серед таких хвиль, і ми потонемо. Пливти під вітрилами ми не могли, бо їх не було, а якби й були, то в таку негоду їх не напнете, – це каменем лежало у нас на серці, як у тих, що йдуть на страту, однак ми веслували до берега, розуміючи, що біля берега горова хвиля розтрощить шлюпку. Отак ми щиро поклалися на Бога та вітер, що гнав нас до берега, а ми ще й власноруч пришвидшували наш загин – наполягли й гребли у хід.
Ніхто не знав, що чекає попереду: скелястий, піщаний, урвистий берег чи узбережна мілизна. Єдина тінь обнадії – якщо знайдеться бухта, затока чи гирло річки, куди можна заплисти чи знайти прихисток у березі, чи вийти на річкову гладінь. Та ба, що ближче до берега, то страшнішим ввижалось узбережжя.
Вже як ми відійшли на веслах чи, радше, нас віднесло, за моїм підрахунком, ліґи на півтори, з корми на нас зненацька звалилася бурхлива хвиля, як гора, змушуючи чекати на coup de grâce[9]. І такий лютий був удар, що човен зразу перекинувся, а нас порозкидало навсібіч у воді, і часу не було зойкнути "Боже!", як усі вмент потонули.
У голові мені всі думки перемішалися, коли я потопав, бо хоча плавав я гарно, хвилі не давали звести дух, аж доки не віднесли мене генде до самого узбережжя, і тоді вони раптом видихались і зринули назад, покинувши мене на узбережній мілизні, що тут-таки й висихала, – ледь живого через воду, якої я нахлептався. Мені ще вистачило тями й дихання зорієнтуватися, що прибережжя ближче, ніж я гадав, звестися на рівні ноги й поквапитися на підвищення, доки не повернеться чергова хвиля й не забере мене; незабаром я побачив, що усе-таки уникнути її не вдасться, бо знов здіймалася вража хвиля, як гора, якій несила протистояти: треба було затримати віддих і спробувати тримати голову понад водою, і тоді, якщо пливтиму, я зможу дихати та намагатися дістатися берега, – треба постаратися, щоб хвиля, котра винесе мене на узбережжя, не забрала назад із собою в безодню.
Хвиля набігла, і я опинився футів на двадцять-тридцять під водою та відчув, як з необорною силою несе мене до берега – таки далеченько, але я затамував віддих і поплив щосили вперед. Здавалося, що в мені ось-ось все вибухне від задухи, та раптом я відчув що виринаю – голова й руки вистромилися понад водою; потривало це якихось дві секунди, але мені відлягло, я відсапнув, і це додало відваги. І знов мене вкрило водою, проте цим разом на коротший час, і я знову витримав, а коли я завважив, що хвиля втратила силу й почала відкочуватися, то напружився, аби мене не потягло назад у море, й відчув ґрунт під ногами. Мить постояв, щоб відсапнути доки вода відкочувалася, а тоді щоснаги кинувся притьмом до берега. Але знов це не врятувало мене від люті моря, що ринуло навздогін, і ще двічі мене підносили хвилі й несли уперед, бо берег був дуже положистий .
Останнім разом я ледь не загинув, тому що потужна хвиля здійняла й жбурнула мене на уламок скелі, ще так сильно, що я втратив свідомість і не міг нічим собі зарадити, бо удар у бік і груди лишив бездушне тіло, і якби знову прибилася хвиля, я захлинувся б, проте я опритомнів туж-туж перед покотом хвилі, побачив, що мене знову вкриє вода, і вирішив учепитися за цей уламок скелі, затамувати віддих й зачекати, доки хвиля зрине. Хвилі ближче до берега були нижчі, і я зачекав, коли вода почне відкочуватися, знову побіг, і нова хвиля, хоч і звалилась на мене, але не змогла потягти назад у море, і от уже з останнім перегоном я вибіг на сухе та з великим полегшенням видряпався на кручу й умостився спочивати на траві, подалі від небезпеки й засягу хвиль.
Я відчув себе на березі у безпеці, звів очі до неба й подякував Богові за те, що він врятував мені життя, коли ще нещодавно й найменшої надії на це не було. Либонь, неможливо виповісти захват і поривання душі, коли життя рятується, сказати б, від могили, і тепер мене не дивує звичай, за яким на оголошення змилування злочинцеві, що стоїть у путах із зашморгом на шиї й от-от його мають завісити, завжди приводять лікаря, щоб кинути змилуваному кров, бо несподіванка може збудити життєлюбність у серці й потрясти його.
Утіха й жаль вражають напочатку.
Я дибав берегом, підносив руки до неба й глибоко переймався роздумами про рятунок, непритямлено й непередавано жестикулював, ставав на думку про потонулих товаришів і про те, що жодна душа, крім мене, не врятувалася, бо я ні їх, ні сліду їхнього більше ніколи не бачив, – за винятком трьох капелюхів, одного картуза та двох непарних черевиків.
Я кинув оком удалечінь – там за високими спіненими хвилями бовванів на мілизні корабель, і я собі подумав: "Боже, як я зміг видістатися на берег?!"
Я себе втішив тим, що все вийшло на добре й узявся роззиратись навкруги, аби зрозуміти, де я й до чого передусім братись, і помалу така моя добротливість перемінилася на усвідомлення того, що порятунок цей сумний, тому що я змок, перевбратись нема у що, немає навіть нічого їсти чи пити, а попереду чигала голодна смерть або можливість стати поживою для хижих звірів, і найприкріше те, що не було зброї – тож не було можливості ні вполювати щось собі на споживання, ні захиститися від тих створінь, які захочуть мене з'їсти.