Той погодився й приніс у човен кошик з галетами або сухарями і три глеки прісної води. Я знав, де патрон приховав пляшки, награбовані в англійців, і попереносив їх до човна, доки мавр перебував на березі, – так наче це давніший запас хазяїна. До човна я також поклав кусень воску фунтів на п'ятдесят шість завважки, добрячий жмут мотузу, тесак, пилу та молоток, які згодом вельми знагодились, надто віск для свічок. Потім я ще раз обійшов мавра: йому на ім'я було Ішмаель, а звали його М'юлі чи Мелі; отож я звернувся до нього: "Слухай-но, Мелі, у нас на облавку хазяїнові рушниці, то чи не принесеш ти до них пороху й шроту? Раптом нам вдасться підстрелити для себе кілька кроншнепів або бекасів, у хазяїна, я знаю, є порохівня на кораблі". "Атож, – погодився Мелі, – зараз принесу"; і справді приніс та поклав до човна шкіряну торбу з понад півтора фунтами пороху й ще одну таку з 5-6 фунтами шроту та трохи куль. А я тим часом знайшов трохи пороху хазяїна в кают-компанії й пересипав його до пляшки в ящику, рештки напою з якої я перелив до іншої пляшки, і з цим припасом ми вийшли з порту рибалити. У дозірній башті біля входу до порту нас знали і не звернули на нас уваги; відійшовши десь на милю від берега, ми згорнули вітрило і взялися рибалити. Вітер був норд-норд-ост, що мені не пасувало, бо при південному вітрі я напевне доплив би до берегів Іспанії чи принаймні до Кадіської затоки; Одначе я намірився, який би не віяв вітер, тікати з цього жахливого місця, а там – що буде то й буде.
Ми трохи порибалили й нічого не впіймали, бо коли в мене риба клювала, я її не брав; тоді я сказав мавру: "Риба тут нейметься, ми панові нічого так не наловимо, – треба стати далі". Мавр ніякої каверзи не завважив, згодився і, стоючи на носі, напнув вітрила, а я постернував човен ще на ліґу далі в море, спинив баркас, буцім щоб рибалити, а тоді передав стерно хлопцеві, наблизився до мавра ззаду, ніби по щось нахилився, зненацька вхопив його трохи нижче пояса та кинув з облавку в море. Він одразу випірнув, бо чудово плавав, і взявся гукати, аби я його витяг, і він зі мною світ за очі попливе. Вітерець ледь повівав, і мавр хутко наздоганяв човен, через що я приніс із каюти мисливську рушницю, наставив на нього й сказав, що я його досі не чіпав і далі не завдам шкоди, якщо він заспокоїться: "Із вас добрий пливець, на морі штиль, тож пливіть до берега, і я вас не чіпатиму, але якщо наблизитесь до човна, прострелю вам голову, бо я хочу на волю"; і мавр тоді поплив до берега й безсумнівно досяг його, тому що пливець із нього й справді чудовий.
Я цілком міг би й мавра взяти з собою, а хлопця втопити, але в мене довіри до мавра не було. Відтак я звернувся до хлопця, якого звали Зурі: "Якщо ти будеш мені відданий, я зроблю з тебе велику людину, а як не зложиш мусульманським звичаєм присягу, – тобто клянучись бородою Магомета і його батька, – я й тебе кину в море". Хлопець усміхнувся до мене й відповів настільки цнотливо й щиро, що я не міг йому не повірити, – він присягнув мені на вірність і їхати зі мною хоч світ за очі.
Доки мавр мене міг бачити, я стернував у відкрите море з навітряного боку, аби гадали, буцім ми прямуєм до Протоки[2] (що, звичайно, зробив би кожен при здоровій тямі), тому що ніхто й у думці не покладав би, що ми подамось на південь, до варварських берегів, де юрми негрів на каное оточили б і знищили нас, де, тільки-но ми ступили б на землю, нас пожерли б дикі звірі або ще безжальніші дикуни в людській подобі.
Але щойно посутеніло, я змінив курс і постернував на зюйд-зюйд-ост, ідучи здовж берега; завдяки сильному ходовому вітру й спокійному морю ми йшли настільки добре, що наступного дня, о третій годині, коли я вперше побачив землю, судно перебувало на відстані принаймні півтораста миль на південь від Сали, далеко за межами володінь султана Марокко чи тамтешніх королів, бо людей не було видко.
Мені маври завдали такого жаху, і я так боявся потрапити їм до рук, що не дозволяв собі ні зупинятись, ні виходити на берег, ні закинути кітву; гожий вітер віяв п'ять днів, а тоді звернув на південь, і я виснував, що ймовірні переслідники тепер припинять гонитву, та вирішив підійти до берега та стати на якорі у гирлі річечки, – невідомо, що за річка, де це, на якій широті, в якій країні, який народ тут живе та як називається річка. Я не бачив і особливо не поривався бачити людей, – мені потрібна була тільки прісна вода. Ми ввійшли в бухту ввечері і домовилися, щойно посутеніє, плавма дістатися до берега й розвідати довкілля, але, щойно залягла темрява, з берега почав долинати жахливий гавкіт, ревіння й виття якихось диких створінь, і бідолашний хлопчик ледь не вмер з переляку й благав не сходити на берег, доки не розвидниться. "Гаразд, Зурі, – відповів я, – хай буде, але вдень ми, може, побачимо людей, що будуть гірші за левів". "А ми – бабах! – засміявся Зурі. – І вони – навтікача!" Таким англійським волапюком Зурі спілкувався з невільниками. Я зрадів, що хлопець звеселився і, щоб ще підбадьорити, дав хильнути з пляшки з ящика патрона. Зрештою, порада Зурі була доречна, і я згодився. Ми закинули кітву й нишком перечекали ніч, не склепивши повік, тому що через дві-три години після того, як ми стали на якорі, на берег повиходили величезні незнані створіння, кидалися у воду, борсались і обливались, насолоджуючись прохолодою, і при тому нечувано гидко вили та зіпали.
Зурі жахливо перепудився, і я також, а надто ще тоді, коли почули, що одне страхопудало пливе до нашого човна: ми не бачили його, але за фурканням вирішили, що це роззлючений монстр. Зурі сказав, що це лев, і я припускав те саме; бідолашний хлопчина кричав, що треба витягти кітву й веслувати геть звідси. "Ні, – заперечив я, – ліпше попустити линву з буєм і відпливти далі в море. Вони не зможуть нас далеко переслідувати". Не встиг я це вимовити, як невідома істота опинилась на відстані довжини двох весел від баркаса, що мене здивувало; я відступив до дверей каюти, узяв рушницю і вистрелив у неї, після чого страховище повернуло і попливло назад до берега.
Після пострілу чи його відгуку знявся несписанний зойк, гидотні крики та виття у березі й далі вглиб суходолу, бо, либонь, ці істоти з таким зустрілися вперше; це остаточно переконало мене, що годі думати уночі висідати на берег, а як удень там дати собі ради також ще невідомо, тому що є небезпека потрапити або до рук дикунів, або на поталу левам і тиграм, – принаймні ми обоє це розуміли.
Хай там що, але десь нам треба вийти на берег по воду, бо не лишилось на човні ні пінти, але ж хтозна коли й де це зробити. Зурі сказав, якщо я дозволю йому зійти з глеком на берег, він пошукає й принесе воду. Я спитав, чому він, а не я, – нехай він посидить у човні. Хлопець відповів з таким почуттям, що назавжди привернув мене до себе: "Якщо це дикуни, з'їдять мене, а не вас". "Гаразд, Зурі, – я йому на те, – підемо обоє, а якщо прийдуть дикуни, ми їх повбиваємо, і нікого з нас вони не з'їдять". Я дав хлопцеві галету поїсти і запити зі згаданого ящика хазяїна; відтак ми зіскочили у воду, підтягли човен якомога ближче до берега й вийшли з моря зі зброєю та двома глеками на воду.
Я не хотів спускати очей з човна, бо, бува, припливуть річкою у каное дикуни, аж ось хлопець побачив за милю від берега низькоділ, почимчикував туди, і незабаром вже біжить назад до мене. Я гадав, що за ним женеться дикун або що його перелякав якийсь дикий звір, і побіг йому на допомогу, але вже зблизька побачив на плечах у нього вбите якесь створіння, схоже на зайця, але іншого кольору і з довшими ногами; ми обоє зраділи цій удачі, бо м'ясо виявилося дуже смачне, проте найбільш радісною стала звістка, що Зурі знайшов добру воду й не бачив дикунів.
Згодом ці клопоти про воду виявились зайвими, тому що морський приплив далеко в річечку не заходив і трохи вище гирла вода лишалась прісна після відпливу, – тож ми наповнили глеки, поласували упольованим зайцем і приготувались рушати далі, не знайшовши слідів людини у цій місцині.
До цього берега я вже колись причалював й знав, що неподалік лежать Канари та острови Зеленого Мису; в мене наразі не було спостережних інструментів, щоб визначити нашу широту, а широту островів я просто забув, і тому не знав, де їх шукати чи в якому напрямі хоч плисти, бо інакше я їх вже знайшов би. Я сподівався, що, йдучи здовж берега, я добудуся до зони, де торгували англійці, а там вже якесь їхнє торгове судно нас врятує та забере з собою.
Я прикинув, що ми знаходимося між володіннями султана Марокко та краєм негрів; у цій відлюдній пустелі живуть хіба що дикі звірі: негри боялись маврів і подались далі на південь, а маври не схотіли селитися тут через неродючий ґрунт, а ще і негри, і маври пішли звідси через тутешнє засилля тигрів, левів, леопардів та інших страшних створінь; маври сюди приходять лише полювати у складі 2000-3000 душ – цілим військом; і справді протягом якихось ста миль удень ми бачили тільки безлюдну пустелю, а вночі чули виття та ревіння диких звірів.
Удень мені зо два рази привидівся Тенерифський шпиль, верховина гори Тенерифе на Канарах, і з надією потрапити на ті острови я спробував с керувати до них баркас, але він був замалий, і супротивний вітер та високі хвилі змарнували мої сподівання, – тож довелося, як і перше, триматися здовж берега.
Дорогою кілька разів треба було приставати до берега, щоб набрати прісної води, якось уранці ми закинули кітву під високою кручею й чекали на приплив, аби підійти поближче до берега. Зурі мав гостріше око, ніж я, і тихцем мені гукнув, що краще нам відійти від берега. "Оно, – показує, – на схилі горбка міцно спить монстр". Я поглянув, куди він показував, і справді побачив почвару: страшний величезний лев лежав у березі в затінку кручі. "Зурі, – наказав я, – йди на берег та вбий його. Зурі перелякано пробелькотав у відповідь: "Я – вбити? Він з'їсть мене одним ротом", – він хотів сказати: за один ковток.
Тоді я тільки наказав йому лежати тихо, взявши найбільшу рушницю, майже калібру мушкета, просунув у нього добрячий заряд пороху, два сіканці[3] й поклав додолу, другу я зарядив двома великими кулями, а в третю (у нас було три рушниці) – п'ять дрібних куль.