"Вітерець?" – перепитав я, – "та ж то був справжнісінький шторм". "Шторм? Помиляєшся", – відповів він. "Ти називаєш це штормом? Байка! Аби ж нам вітрильник добрий та морська просторінь!… Ми б ці подуви вітру й не помітили, а ти ж досі плавав лише у прісних водах, Бобе. Дай нам добре судно та більше простору, і ми такого шквалу й не помітимо. Ти ще не звик до моря, Боб. Ходімо краще вип'ємо по келиху пуншу та про все забудем. Ач, яка днина сьогодні?" Одно слово, не буду я розводитись про сумні справи: ми вчинили так, як роблять усі моряки, тобто приготували пунш, і я напідпитку втопив у ньому хвилеву свою покуту, розмірковування про свою поведінку та приречення на майбутнє. Тобто, щойно море уляглося – гладінь після шторму, – мої думки більш не пошибали одна одну і страх загинути у проглубі морському минувся; відтак повернулися всі мої давніші бажання, а розпачливі присяги та обітниці забулись. Звичайно, вряди-годи я поринав у роздуми й спливали навіть поважні думки, але я їх позбувався, гнав від себе, як джумку, і тим паче за чаркою в теплому товаристві більше за те не журився, – сумління я поборов днів за п'ять-шість, що й треба було юнакові, якому воно заважало. Проте ще одна тяжка спроба чигала попереду, й Провидіння, своїм трибом, вирішило позбавити мене виправдання, бо як не збагнув я, що то сталося моє вибавлення, то тепер і найзапекліший ланець серед нас визнав би, що тепер ішлося про достеменну небезпеку й милосердя.
На шостий день плавби ми прийшли на Ярмутський рейд: погода була гарна після шторму, однак через супротивний вітер пропливли ми мало. Довелося стати на якорі й чекати сім-вісім діб, доки вщухне супротивний південно-західний вітер; за цей час на рейд прийшло чимало суден з Ньюкаслу, бо тут зручно чекати на ходовий вітер, щоб зайти в гирло річки.
Краще, звісно, було б там довго не стояти і з припливом пройти річкою вище проти течії, але ж вітер свіжішав і за чотири-п'ять днів лише подужчав. Втім, вважалося, що Ярмутський рейд такий же надійний прихисток, як і порт; тобто стоянка добра, якірно-швартове знаряддя міцне, і тому наші люди не турбувались і не чекали на небезпеку, а просто морським звичаєм бавились на дозвіллі; аж оце ізранку восьмого дня вітер ще подужчав, і нам довелося гуртом прибирати стеньги та ключувати вітрила від негоди, аби судно встояло. Опівдні море вже бурхало, хвилі вкривали то бак, то заливали облавок і пару разів здалося, що зірвало кітву; тоді капітан наказав віддати становий якір, що дало нам змогу витравити линви до решти й триматися проти вітру на двох якорях.
Тим часом шторм розшалів нежартома, і я побачив жах та подив навіть на обличчях обметаних моряків. Капітан, бита голова, кілька разів проходив повз мене, коли заходив чи виходив з каюти, і чулося, як він бурмотів: "Господи, змилуйся над нами! Прийшла на нас остання година!" і т.д. Як почало бурхати, я ні в сих ні в тих нишком лежав у каюті третього класу; вертатися до каяття не міг, бо сам же його і зневажив; гадалося, що гіркота смерті вже позаду та що такого більш не буде, аж коли повз мене пройшов капітан і проказав, що нам кінці вкрай, я нажахався. Я вийшов із каюти й почав роздивлятися: такого страху я ще не бачив – на нас накочувалися хвилі заввишки з гору та що три–чотири хвилини обвалювались на нас, і всі ми насправді біду бідували; матроси на двох узаміть навантажених кораблях поруч зрубали всі щогли до самого покладу; хтось із наших закричав, що корабель за милю попереду потонув. Ще два судна, на яких не лишилося жодної щогли, зірвало з якоря і винесло з рейду у відкрите море на поталу вітру. Незавантаженим суднам повелося краще, бо вони маневреніші, але двоє–троє з них теж винесло в море, і вони провітрилили повз із самим шпринтовим вітрилом.
Надвечір помічник капітана та боцман узялися просити капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу; капітан затявся, але боцман доводив, що як її не рубати, судно потоне, і той погодився; коли фок-щоглу зрубали, ґрот-щогла почала хитатися й розхитувати судно, і довелось зрубати і її, оголивши поклад.
Уявіть-но собі мій тодішній стан: юний мореплавець, котрий мало що й знав про таку біду. Оповідаючи нині про тодішні свої думки, маю сказати, що мене вдесятеро більше за смерть лякали колишні мої переконання, котрі й призвели до згубних рішенців; і це, і переляк від шторму довели мене до неописаного стану. Але найгірше чигало попереду: шторм так шалів, що й бувалі у бувальцях моряки такого не бачили. Наше судно було гарне, але перевантажене, і тому невковирно перехняблювалось із боку на бік на хвилях, а моряки раз у раз зойкували, що ми тонемо. Може, на своє щастя я не усвідомлював, що означає потонути в таку негоду, але мені пояснили згодом. Однак шторм був такий лютий, що я став свідком рідкісного явища: капітан, боцман і ще дехто, більш тямущий за інших, молились, щомиті чекаючи на потоплення. А посеред ночі додалася ще одна біда: матрос спустився в трюм і виявив течу, а другий доповів, що в трюмі води на чотири фути. Усіх гукнули до помпи. Коли я це почув, у мене ніби на серці похололо, і я – як сидів у каюті на койці, так і впав на спину. Але матроси мене розштовхали й сказали, що досі я бив байдики, а тепер можу, як і всі, покачати, – я схопився на рівні ноги, побіг до помпи й завзявся працювати. Під цю пору капітан побачив, як кілька легких вуглевозів не подужали далі боротися зі штормом, знялися з якорів і пішли далі у відкрите море саме повз нас, і наказав гарматним пострілом просиґналити про біду. Я тоді ще на сиґналах не розумівся й подумав, що або наше судно розбилось або ще щось страшне скоїлося. Себто, я так перестрашився, що знепритомнів. Тоді кожен дбав про своє життя, і нікому не було ніякого діла до мене, – просто інший матрос став на моє місце біля помпи, ще й посунув ногою й покинув лежати, гадаючи, буцім я вмер, і тільки-но згодом я прийшов до тями.
Ми помпували далі, але вода в трюмі прибувала, і стало зрозуміло, що корабель потоне, і хоча шторм поволі слабшав, до порту ми не дотягнули б, і капітан продовжував стріляти з гармати, закликаючи на допомогу, і незавантажене судно, якому вдалося попереду нас видістатися з найнебезпечнішої зони, надіслало нам рятувальну шлюпку. Наражаючись на небезпеку, шлюпка допливла, але ні ми не могли сісти в неї, ні вона не могла триматися біля нашого борту; аж оце, ризикуючи задля нас життям, шлюпкарі прилягли на весла, і нашим вдалося з корми кинути їм кінець із буєм, якомога попустивши линву; веслярі той кінець насилу й з багатьма ризиками упіймали, і ми підтягли їх до корми та нарешті гуртом посідали в шлюпку. Коли всі умостились, то зрозуміли, що допливти до незавантаженого судна не вдасться і вирішили – нехай шлюпка пливе за хвилями, а ми вже тільки якомога скеровували її до берега; наш капітан тоді пообіцяв їхньому капітанові відшкодувати вартість шлюпки, якщо вона розіб'ється в березі; отак ми й ішли на північ – трохи хвилі штовхали, трохи ми веслували – до самого Вінтертон Неса.
Десь через чверть години ходу ми побачили, як наш корабель потопає, і тоді я вперше збагнув, що це таке, коли корабель тоне в морі. Мушу визнати, я насилу підвів очі й подивився, коли матроси закричали що судно тоне, бо відколи мене затарабанили в шлюпку, мені серце упало – і від переляку, і від жахіть у голові, і від думок про моє майбутнє.
Тим часом матроси щосили веслували до берега, а коли хвиля підносила нас угору, ми бачили дуже багато людей, які бігли прибережжям, готуючись нам допомогти, коли ми допливем, проте відстань до берега скорочувалась дуже й дуже повільно, й причалити вдалося лише після вінтертонськкої ліхтарні, де берег спадає до Кромера і вітер вже не так відчувається. Тут ми й пристали, безпечно видісталися на берег і подалися пішки до Ярмута, де і маґістрати, і купці та судновласники вельми прихильно поставилися до потерпілих, дали дах над головою та досить грошей, аби дістатися до Лондона чи Гала, як кому до вподоби.
Якби мені хоч тоді вистачило глузду вернутись до Гала й додому, я був би щасливий, а мій батько, як у притчі нашого милостивого Спаса, зарізав би для мене вгодоване теля, бо він чув, що корабель, на якому я відплив, зазнав трощі на Ярмутському рейді, а про те, що я не потонув, довідався дуже нескоро.
Проте лиха доля тупо й необорно підштовхувала мене і, – хоча деколи лунав остережний голос розуму та з'являлись тверезі міркування з приводу повернення додому, – мені забракло сил проти неї. Не знаю, як назвати, але це, либонь, не таємнича невідпорна спонука, що примушує нас ставати знаряддям власної загибелі, хоча усе ніби й перед віччю, і ми з розплющеними очима линемо на загибель. Не міг я втекти від своєї щербатої долі, а вона змушувала мене ставити чоло спокійним розважанням і доказів із давніх моїх роздімув, силувала забути наочну науку, яку я здобув під час першої своєї спроби..
Мій товариш, син власника судна, який за першим разом мене загітував, свій запал втратив. В Ярмуті нас оселили в різних місцях, тож ми здибалися лише за два-три дні, і я помітив, що тон його змінився на меланхолійний; він хитнув головою, привітався, пояснив батькові, хто я такий та як я спробував вийти в море, аби далі їхати на чужину, а батько його звернувся до мене поважно і турботливо: "Юначе, більш ніколи не ходіть у море: вважайте це простою й наочною прикметою того, що вам не слід ставати мореплавцем". "Чому? – не погодився я. – Ви теж більше не подастесь у море?" "Зі мною інша справа, – відповів він, – це моє покликання, а отже – мій обов'язок, а вам під час пробного плавання Небо дало скуштувати, що на вас чекатиме, якщо ви не оступитесь. Можливо, саме через вас з нами усіма це й сталось
— Це інша річ, – відповів він.— Це мій фах і, виходить, мій обов'язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як з Йоною, котрий тікав на кораблі у Таршіш. Будь ласка, – вів він далі, – скажіть, чим ви займаєтесь і з якого приводу пішли у море?" Тоді я розповів йому трохи про себе, а наприкінці його огорнув дивний запал: "За які прогріхи, – мовив він, – цей миршавець потрапив на мій корабель? Відтепер я ні ногою на один корабель із вами навіть за тисячу фунтів".