Фантастичне оповідання
Переклад Віктора Часника
Фаррел уже вирішив, що, крім нього, на цій Річці нікого немає, і тут побачив дівчину. Він плив униз за течією вже два дні, два – звичайно, за річковим часом. Він не знав, звідки до нього прийшло це знання, але чомусь був упевнений, що час на Річці має дуже мало спільного з реальним. Тут теж були свої дні та ночі, і від світанку до світанку протікало двадцять чотири години, але була невловима різниця між тим, як він відчував час раніше, і тим, як сприймав його зараз.
Дівчина стояла біля самої кромки води і розмахувала крихітною носовою хусткою; мабуть, хотіла, щоб він пристав до берега. Фаррел із зусиллям вивів пліт із щільної течії на мілководдя і зупинив за кілька ярдів від берега, майже торкаючись дна. Наліг на жердину, утримуючи пліт на місці, і підняв на дівчину запитальний погляд.
Всупереч очікуванням, дівчина була гарнесенькою. Хоча якою ж їй бути, якщо вона – плід його уяви? А якщо ні, то з чого він узяв, ніби й їй перехотілося жити напередодні тридцятиліття? Тільки тому, що він сам утомився від життя, доживши до своїх тридцяти?
Коротко стрижене волосся дівчини було майже таке ж яскраве, як підсвічений полуденним сонцем пісок, на якому вона стояла; на переніссі і з боків точеного носика розсипалися ніжні ластовиння. Фаррел схвально відзначив досить високу гнучку фігуру та блакитні очі.
– Чи не можна мені приєднатися до вас? – спитала дівчина, коли він наблизив до неї пліт на відстань лише кількох ярдів. – Мій пліт розвалився сьогодні вночі і сплив униз річкою; і ось уже з самого світанку я йду вздовж берега. Ви перший, кого я зустріла.
Жовте плаття дівчини було неабияк заношене, та й легкі сандалії на ремінцях, схоже, доживали останні дні.
– Будь ласка, – сказав він. – Тільки вам доведеться пройти водою, я не зможу підвести пліт до самого берега.
– Нічого страшного, – сказала дівчина і увійшла у воду – тут вона доходила їй майже до колін.
Фаррел допоміг незнайомці залізти на пліт і, сильно відштовхнувшись жердиною, повернув його в русло. Дівчина хитнула головою – так, ніби колись у неї було довге волосся, і вона хотіла, щоб воно майоріло на вітрі, забувши про те, що відрізала його.
– Мене звуть Джіл Ніколс, – сказала вона. – Хоча не знаю – чи має це значення?
– Фаррел, – представився він. – Кліффорд Фаррел.
Дівчина опустилася на пліт, роззулась і стягнула панчохи. Відклавши жердину, він сів навпроти, за кілька футів від неї.
– Ось уже не думав, що хтось ще вирішив здійснити цю подорож, – сказав він.
Холоднуватий вітер дмухав проти течії, і дівчина знову підставила йому обличчя – ніби очікуючи, що волосся заструмить у його потоках. Вітер намагався щосили, але тільки й зміг розтріпати короткі завитки, що обрамляли блідий лоб.
- Роберт Франклін Янг — Дівчина-кульбабка
- Роберт Франклін Янг — Коли час лише починався
- Роберт Франклін Янг — Механічний фіговий листок
– Я теж не думала зустріти когось на цій річці.
– Мені здавалося, що інакше й бути не може: ця річка народилася в моїй уяві. Але, мабуть, помилявся, якщо тільки й вас я теж не вигадав.
Слабка посмішка зворушила губи дівчини.
– У мене теж є підозра, що я вигадала вас.
Він усміхнувся у відповідь. Пройшла ціла вічність з того часу, як він востаннє посміхався.
– Можливо, Річка – лише алегорія, створена нашою уявою. Можливо, ми просто однаково уявляли це: що пливтимемо по течії темно-бурої річки, по обидва боки якої будуть дерева, а над нею – блакитне небо. Ви так це бачили?
– Так, – сказала вона. – Я завжди думала, що коли настане час, все буде саме так.
Він раптом усвідомив справжній зміст її слів.
– Я правильно розумію, що ви самі зробили вибір? Особисто я опинився тут добровільно.
– Так, – підтвердила дівчина. – Я теж ухвалила рішення сама.
– То, може, з цього випливає, що дві людини, одночасно уявивши собі якусь алегорію, можуть зробити її реальністю? Що, якщо ми з вами, самі того не знаючи, протягом усіх цих років створювали Річку?
– А потім, коли настав час, перенеслися на неї, – підхопила вона. – Але де вона – наша Річка? Адже ми не можемо бути на Землі.
– Хто знає? У реальності багато граней. Можливо зараз ми бачимо одну з них… Ви давно тут?
– Трохи більше двох днів. Я втратила рахунок часу, коли довелося йти пішки.
– Я теж майже два дні, – прикинув Фаррел.
– Значить, я перша вирішила покін ... перша вирушила в дорогу, – промовила Джил. Вона віджала панчохи і розклала їх сушитися. Поруч поставила мокрі сандалії і якийсь час дивилася на них.
– Цікаво, що навіть зараз ми продовжуємо дбати про такі дрібниці, – сказала вона. – Адже мені повинно бути абсолютно байдуже, що в мене мокрі панчохи та взуття.
– Ми залишаємось рабами своїх звичок, – припустив Фаррел. – І, мабуть, близькість кінця нічого не змінює. Вчора ввечері, зупинившись на ніч у готелі, я побачив електробритву і чогось поголився.
Вона посміхнулася.
– Вчора ввечері я теж зупинилася в готелі і чомусь прийняла ванну. Потім хотіла вкласти волосся, але подумала, що це безглуздо. А тепер у мене, мабуть, страшенно розпатланий вигляд.
Фаррел подумки погодився, але не став говорити їй про це – так само, як не став галантно заперечувати цей факт.
Час і місце зовсім не відповідали їхній розмові. Повз проплив невеликий острівець. На Річці весь час траплялися такі острови – здебільшого крихітні майданчики, вкриті галькою та піском, і на кожному завжди росло бодай одне дерево. Фаррел глянув на дівчину. Цікаво, чи вона теж помітила острів? Схоже що так.
І все-таки сумніви не залишали його. Ну неможливо було повірити, що дві зовсім незнайомі людини могли так яскраво уявити алегорію розлучення з життям, що вона стала не відмінною від реальності! І ще важче було повірити в те, що обидві ці людини змогли одночасно влитися в намальовану ілюзію і зустрітися в ній – вперше та єдиний раз.
І як не дивно, все у цьому світі здається абсолютно реальним. Він бачить, дихає, може відчувати радість та біль. Він бачить перед собою Річку, хоча точно знає, що насправді її не існує, і зараз він знаходиться зовсім в іншому місці. Він просто фізично не може бути на Річці, бо там, на іншій – справжній – грані реальності, він сидить у машині з увімкненим мотором у своєму гаражі. І двері гаража міцно зачинені.
І в цей же час якимось немислимим чином він знаходиться тут, на Річці, на плоту, який він не купував і не будував, і про існування якого навіть не підозрював доти, доки два дні тому не виявив, що сидить на колодах. Чи це було дві години тому? Дві хвилини? Секунди?
Ні, цього він не міг би сказати. Він знав лише одне: за його прикидками він опинився на Річці приблизно сорок вісім годин тому. Половину цього часу він провів у дорозі та стільки ж – у безлюдних готелях. Перший він виявив на березі Річки до кінця першого дня, другий – на завершення наступного.
Річка мала ще одну дивність – нею не можна було пливти ночами. І зовсім не тому, що вона поринала в темряву (хоча темрява, звичайно, створювала б труднощі), проблема була в тому, що в ньому самому виникав сильний опір, який він ніяк не міг здолати. У цьому почутті поєднувалися страх і бажання припинити цей шлях. Відпочити. Здобути спокій. Навіщо? – здивувався він. Адже спокій – остаточний, вічний – він здобуде саме там, куди його доставить Річка. І хіба небуття не є ідеальним втіленням спокою?
– Вечоріє, – зауважила Джіл. – Скоро має з'явитися готель.
Панчохи та сандалії висохли, і вона знову вдягла їх.
– Тоді давайте так: я видивлятимуся праворуч, а ви спостерігайте за лівим берегом.
Готель виявився правобіч, майже біля самої води. Невеликий пірс вдавався у воду на дюжину футів. Фаррел пришвартувався, прив'язавши трос до причалу, і, ступивши на дощату підлогу, допоміг зійти Джил.
Наскільки він міг судити, готель нічим не відрізнявся від тих, у яких він провів дві минулі ночі, – принаймні на перший погляд. Квадратний, триповерховий, з рівними прямокутниками вікон, що відливають золотом у сутінках, що згущуються. Усередині готель теж був майже такий самий, як два попередні, за винятком зовсім невеликих змін — тут, мабуть, попрацювала фантазія Джил. Невеликий хол, бар та простора їдальня; гвинтові сходи з полірованого клена, що ведуть на другий та третій поверхи; і всюди електричні лампи, стилізовані під свічки та ліхтарі "кажан".
– Схоже, у нас з вами спільна пристрасть до американського колоніального стилю, – сказав, озирнувшись, Фаррел.
– У нас взагалі багато спільного, – засміялася Джіл.
– А ось із цією штуковиною почуття стилю комусь із нас змінило, – сказав Фаррел, вказуючи на музичний автомат у дальньому кутку їдальні.
– Це моя провина, – зізналася Джіл. – Такий самий був у моїх готелях.
– Схоже, готелі зникають, як тільки ми пливемо вниз річкою. Принаймні ваших я не бачив... не перестаю дивуватися: невже все це створено нашою уявою? Мабуть, у той момент, коли ми помр… коли ми підемо, все це одразу зникне. Зрозуміло, якщо прийняти як даність, що це дійсно існує і може зникнути у принципі.
Джил наблизилася до одного зі столиків. Він був накритий бездоганно чистою лляною скатертиною і сервірований на двох. Біля кожного приладу горіла справдішня свічка у срібному свічнику – справжня настільки, наскільки щось могло бути справжнім у цьому дивному світі.
– Цікаво, що буде у нас на вечерю, – сказала дівчина.
– Напевно, те, що ми любимо найбільше, – висловив сподівання Фаррел. – Наприклад, учора я мріяв про курку в хрусткій скоринці, смаженій по-південному, і саме смажена курка по-південному чекала мене на столі.
– Дивно, що всі ці чудеса відбуваються з нашої волі, – зауважила Джил і додала: – Я б, мабуть, прийняла душ. І привела себе до ладу.
– Гарна думка.
Вони вибрали кімнати з різних боків холу. Фаррел спустився до їдальні першим. За час його відсутності на столику з'явилися два підноси, накриті серветками, та срібний кавовий сервіз. Він важко уявляв, яким чином усе це могло тут виникнути, та, правду кажучи, не дуже й намагався. Після гарячого душу його охопив блаженний мрійливий стан. Він відчув, що зголоднів, бо реальність цього почуття теж викликала сумніви – як і їжа, яка мала задовольнити його апетит. "Та яка мені різниця, зрештою?" – подумав Фаррел і перейшов у бар.
Там він налив собі півпінти пива і жадібно випив. Пиво виявилося холодним і терпким: саме те, що треба.