Ніколи не хвалячися своєю вельможністю, граф де Кресі приховав від мене, що він великопанського ложа — пересаджений на французький грунт пагін англійського коліна, що носить титул Кресі. Дізнавшися, що він щирий Кресі, я розповів йому, що сес-трениця дукині Германської зашлюбила американця Чарлза Кресі, але припустив, що той не має з ним нічого спільного. "Нічого, — притакнув він. — Так само, як не маю я нічого спільного (хоча мій рід, зрештою, не такий славетний, як сила-си-ленна американців, усі оті Монтгомері, Беррі, Чаудоси або Капе-ли) з родом Пемброка, Букінґема, Есекса чи дука Беррійського". Не раз мене поривало розважити його розповіддю про моє знайомство з пані Сванн, яка була колись відома як кокотка Одетта де Кресі; але, хоча дука Алансонського нітрохи не вражало, коли з ним говорили про Емільєна д'Апансона, я відчував, що ще не досить близький із графом де Кресі й наразі ще не можу собі дозволити таких жартів. "Він із вельможного панства, — якось сказав мені пан де Монсюрван. — Він одноколійного роду з Сейлорами". І додав, що на його старезному замку під Енкарвілем, замку нині напівзруйнованому, бо хоча пан де Кресі з дуже багатої родини, але так зубожів, що вже не в змозі його відбудувати, досі красується— давезне гасло його роду. Я вважав, що це гасло чудове, хоч би до якого часу воно належало: до часів драпіжних хижаків, які змостили там собі кубельце й вилетіли звідти по здобич, чи до сьогодення, до часів занепаду, до очікування грядущої смерти в цьому підхмарному й дикому відлюдді. Власне, у цьому подвійному сенсі ім'я Сейлор перегукується з гаслом: "Мені не знаний час".
Ув Ерменонвілі іноді підсідав пан де Козяр, чиє прізвище, як сказав нам Брішо, так само, як і прізвище монсеньйора де Козе-няка, пішло від "кози". Він доводився родичем Камбремерам, і з цієї рації, викривлено уявляючи собі аристократизм, вони зчаста кликали його до Фетерна, але тільки коли в них не збиралося блискуче товариство. Живучи цілий рік у Босолеї, пан де Козеняк ходив у куди дрімучіших провінціалах. Коли він проводив кілька тижнів у Парижі, то не гаяв жодного дня, аби якнайбільше "встигнути подивитися", а "встигав" він так багато, що в голові його виникала завірюха, і він іноді не міг згадати, бачив він якусь виставу чи ні. Проте ця плутанина траплялася рідко, бо, як усі ті, хто наїздив до столиці не часто, він знав події паризького життя до цяти. Він радив мені сходити на ту чи іншу новинку ("Це варто подивитися"), а сам ішов на неї лише задля того, щоб добре перебути вечір, а що вона справді могла стати новим явищем у театральній історії, було йому невгадно, бо якогось естетичного підходу йому геть бракувало. Горнучи все в одну купу, він казав нам: "Ми ходили до Комічної Опери, але нам не повелося. Вистава називається "Пелеас і Мелісанда". Нецікаво. Пер'є гарний, як завше, але ліпше його побачити в чомусь іншому. Зате в Жімназ грають "Кастелянку". Ми ходили двічі; неодмінно підіть, це варто подивитися. А як грають! У ній виступають і Фреваль, і Марі Маньє, і Барон-син". І він перерахував імена акторів, яких я зроду не чув, але не додав до цих імен "пан", "пані" чи "мадемуазель", як учинив би дук Ґермантський, який мовив одним і тим самим церемонно-зневажливим тоном про "пісеньки мадемуазель Іветти Ґільбер" і про "досліди пана Шарко". Пан де Козяр вимовляв імена інакше: він казав — Корналья і Догелі, як казав би — Вольтер і Монтеск'є. Бо в нього над великопанською звичкою дивитися на акторів звисока, як на все паризьке, брала гору хіть провінціала показати, що він тут як у себе вдома.
По першому обіді в Ла-Распельєр укупі з "молодим панством", як усі називали в Фетерні Камбремерів, хоча і він, і вона були далеко вже не перволітки, я дістав листа і зразу впізнав руку, яку відрізниш серед тисяч, руку старої маркізи. Вона писала: "Привезіть свою кузину, чарівну — гожу — милу. Це буде для нас правдиве щастя — приємність"; беззастережна певність, з якою вона підміняла висхідну лінію, якої міг би сподіватися адресат, нисхідною, зрештою змусила мене змінити свою думку про ці димінуендо: я бачив у них ті самі браваду і несмак, тільки що виявлені з-світська, які змушували Сент-Бева перекручувати всякий усталений словолад, спотворювати всі звичні вирази. В епістолярному стилі маркізи де Камбремер, мабуть, сплелися манери двох різних письменників, причому друга вимагала, щоб маркіза спокутувала банальність численних епітетів нисхідною гамою й уникала завершености фінальних акордів. Натомість я був схильний бачити у цьому "ступенюванні навпаки" вже не рафінованість, як тоді, коли воно було справою рук маркізи-вдови, а неоковирність, як було щоразу, коли ним послуговувався її син чи її кузини. Бо у всій їхній родині, навіть серед далеких родичів, унаслідок побожного наслідування тітки Зелії, свято шанувалося правило трьох епітетів, так само, як і звичка у пориві екстазу зупинятися і зводити подих на середині фрази. Це наслідування ввійшло їм у плоть і кров, і коли мале дівча в ранньому дитинстві уривало свою мову, щоб проковтнути слину, про неї казано: "Це в неї від тітки Зелії"; всі були певні, що і в неї на губі посіється вус, і давали собі слово розвивати її музичні здібності.
Стосунки Камбремерів із пані Вердюрен небавом стали гірші, як зі мною, і то з багатьох причин. Камбремери збиралися покликати її до себе. "Молода" маркіза казала мені через губу: "Я не бачу, чому б нам не запросити цієї жінки, на селі можна бачитися з ким заманеться, це ні до чого не зобов'язує". Та хоч вони по суті були готові це вчинити, проте радилася зі мною й далі, як їм здійснити свій замір. Оскільки вони запросили нас із Альбертиною, разом із приятелями Сен-Лу, місцевими аристократами, власниками Ґурвільського замку (людьми значнішими, ніж нормандські вишкребки, до яких пані Вердюрен, хоча цього й не показувала, була дуже ласа), я порадив Камбремерам запросити ще й Принципалку. Проте панство з Фетерна, чи то побоюючись (таке-бо було несміливе) не догодити своїм шляхетним приятелям, чи то лякаючись (вони були дуже наївні), що Вердюрени знудяться з людьми, не приналежними до інтелектуального середовища, чи то, нарешті, через те, що воно (засмоктане рутиною й збагачене досвідом) не зважувалося змішувати різні жанри, щоб часом "не набрати в халяви", — заявило, що це якось не в'яжеться між собою, що збереться надто "строката" публіка і що краще приберегти пані Вердюрен (яку можна запросити з усім її маленьким гуртом) до іншого разу. А на найближче прийняття — великопанське з Роберовими приятелями — воно з усього "ядерця" покликало тільки Мореля, щоб той розповів панові де Шар-люсу, яке блискуче товариство вони гостять, а ще сподіваючись, що музика потішить гостей, бо його попросять взяти з собою скрипку. Запрошено ще й Коттара, бо маркіз де Камбремер заявив, що професор завжди в доброму настрої і на обідах "шутку-ючи пита, шуткуючи одповіда", та й незле бути з лікарем у добрих стосунках — усі ми під Богом ходимо. Але професора покликано самого, мовляв, "обійдемося без баботи". Пані Вердюрен розсатаніла, дізнавшись, що її не запрошено на обід у "тісному колі" до Фетерна, тимчасом як двох із її громадки все ж запрошено. Першим докторовим відрухом було прийняти запрошення, проте пані Вердюрен продиктувала йому горду листовну відмову: "Ми обідаємо сьогодні в пані Вердюрен" — множина мала провчити Камбремерів і показати їм, що Коттара не відчахнути від його половини. А Мореля пані Вердюрен не довелося підбивати на негречність, бо він сам обрав таку поведінку, і то ось чому. Щодо розваг, то тут він, на горе баронові, виявляв цілковиту незалежність, але ми вже бачили, що в інших царинах пан де Шар-люс впливав на нього куди більше, що барон розширив Морелеві знання в музиці й ушляхетнив його віртуозний стиль. Проте був то ще — принаймні в цей момент нашої оповіді — єдино вплив. Натомість був такий терен, де кожне слово пана де Шарлюса Морель сліпо брав на віру й слухався його. Сліпо й безвимовно, бо наука пана де Шарлюса була не тільки хибна — якби вона навіть могла чимось прислужитися великому панові, то, коли її дослівно дотримувався Морель, вона робилася просто кумедна. Сфера, де Морель тягнувся, як нитка за голкою, за своїм напутником, було великосвітське товариство. До знайомства з паном де Шарлюсом скрипаль не мав ані найменшого уявлення про світ і повірив тій зарозумілій і замашній схемі, яку накреслив для нього барон. "Є лишень кілька давезних родів, — сказав йому пан де Шарлюс, — передусім Ґерманти, вони спокревнені чотирнадцятьма шлюбами з королівським домом французьким, і особливо це почесно для королівського дому, бо саме Альдонс Ґермантський, а не Людовік Гладкий, його єдиноутробний, але молодший брат, мав би сісти на престол французький. За Людовіка Чотирнадцятого ми носили жалобу по старшому братові короля, бо його бабуся була і нашою бабусею. Куди нижче від Ґермантів стоїть рід Ла Тремуй, нащадків королів неаполітанських і графів де Пуатьє; д'Юзеси — рід не такий-то вже й старезний, але дав найперших перів; Люїни — недавнього коліна, зате вони уклали пишні шлюби; далі йдуть Шуазелі, Аркури, Ларошфуко. Додайте ще Но-айлів; граф Тулузький, Монтеск'ю, Кастелани не рахуються; і, якщо пам'ять мене не підводить, оце і все. Щодо всіх цих їхмостів панів, як-от Камбремер чи Мамтебедесь, то немає жодної різниці поміж нами і останнім джурою з вашого полку. Що цюрити у графині Кака, що какати у баронеси Піпі — один чорт; знеславиш себе і візьмеш задрипану підтирку за клозетний папір. Яка гидота, тьху!" З пієтетом вислухавши цю лекцію з історії, дещо схематичну, Морель судив тепер про все, ніби сам був Ґермант, і тільки й чекав нагоди спіткатися з псевдо-Ла Тур д'Овернами, аби погордливим ручканням дати відчути їм, що вони ніщо для нього. Щодо Камбремерів, то саме набігла нагода, коли він міг нарешті показати їм, що вони — "найостанніші з джур у його полку". Він не відповів на їхнє запрошення і тільки за годину перед обідом, у захваті, що чинить, як принц королівської крови, ударив вибачну телеграму. Важко собі уявити, наскільки пан де Шарлюс був навзагал незносний, дріб'язковий і навіть, попри всю його дотепність, дурний, коли, виявлялися лихі сторони його вдачі.