(З такими речами звернувся до мене князь Фон, який аж регнув показати, як він кохається в французькому письменстві та як знається на паризькому шику.)
— Саме з приводу Марокко!.. — скрикнула принцеса, вихопивши слово з рота дукині.
— А що там у нього з цим Марокко? — суворо спитав дук Ґермантський. — Оріана не може нічим зарадити, йому це добре відомо.
Він гадає, що знайшов нову стратегію, — вела далі дукиня, — причому, він пише про найпростіші речі страшенно пишномовно, та ще й саджає чорнильних жидів у листах. Днями він сказав, що їв божбараболю і що взяв у театрі божложу.
— Він говорить латиною, — додав гарту дук.
— Як то латиною? — здивувалася принцеса.
— Слово чести! Хай її високість спитає в Оріани, вона не дасть мені збрехати.
— Саме так! Днями він стрілив цілу фразу: "Я не знаю прикладу sic transit gloria mundi'Зворушливішого"; я цитую цю фразу вашій високості, бо ми доглупалися з чим її їдять по довгих розпитах, потому як звернулися до лінгвістів; Робер просто випалив її, отож насилу можна було второпати, що вона ще й з-латинська, він нагадував дійовця з "Удаваного хворого" А малася на увазі загибель цісарівни австріяцької!
— Сердешна жінка! — згукнула принцеса. — Яка чарівна була істота!
— Так, — підхопила дукиня, — вона трохи несповна, у неї клепки немає, але це була добра жінка, премила, зичлива своєум-ка; мені одне незрозуміло: чому вона не справить собі вставної щелепи, яка б трималася; щелепа у неї завше випадала, перш ніж вона доказувала репліку, і горопаха вмовкала, аби не ковтнути щелепи.
— Ця Рахиль згадувала мені про вас, казала, що Сен-Лу за вами пропадає, любить навіть більше, ніж її, — заявив мені князь Фон; він жер як не в себе, лице його збуряковіло, а зуби вищирялися в постійному сміхові.
— У такому разі вона повинна ревнувати Сен-Лу до мене й ненавидіти мене, — озвався я.
— Де там! Вона про вас доброї думки. Коханка принца де Фуа, ось та, може, й ревнувала б, якби він волів вас. Вам це невтямки? їдьмо разом додому, я вам розтлумачу все дорогою.
— Не можу, об одинадцятій я іду до пана де Шарлюса.
— Он воно як! Він кликав мене обідати, але просив, щоб я приїхав не пізніше ніж за чверть одинадцята. Ну, як вам неодмінно треба явитися до нього, їдьмо разом бодай до Французької Комедії, це в периферії, — бовкнув князь: очевидно, периферія означала для нього сусідство, а може, центр.
Його вибалушені очі, його багровий, брезклий, хоть і гарний вид налякали мене; я відмовився, сказавши, що по мене заїде друг. Мені ця відмова образливою для князя не здавалася. Проте князь думав інакше, бо відтоді не озвався до мене жодним словом.
— Мушу неодмінно завітати до королеви неаполітанської; уявляю, як вона побивається! — сказала принцеса Пармська, а може, мені це тільки причулося. Її слова глушив мій безпосередній сусіда князь Фон, дарма що говорив він зовсім тихесенько, очевидно, боючись, як би його не почув принц де Фуа.
— Та ні, навряд, — озвалася дукиня Ґермантська.
— Кажете — навряд? Ви завжди впадаєте у крайнощі, Оріа-но, — проголосив дук Ґермантський, виступаючи таким собі хвилерізом, аби перейнятий ним вал шугав угору султаном шумовиння.
— Базен знає ліпше за мене, що я кажу правду, — заперечила дукиня, — але відчуває себе зобов'язаним при вас шануватися, ще й побоюється, що я вас шокую.
— Ба ні, на здоров'я! — скрикнула принцеса Пармська; вона потерпала, як би через неї не зазнала ущербку бодай одна з чудових серед дукині Ґермантської, як би бодай трошки не підгнив цей заказаний плід, скуштувати якого ще не сподобилася права навіть королева шведська.
— Але ж вона самому Базенові відповіла, коли він спитав її завчено журливим тоном: "Ваша королівська мость у жалобі: по кому ж ви падкуєте, ваша величносте?" — "Ні, це не глибока жалоба, це дрібна жалоба, зовсім дрібненька жалоба: по моїй сестрі". Насправді вона радіє великою радістю, і для Базена це не таємниця, вона того самого дня запросила нас на вечір і подарувала мені дві перлини. Я була б не проти, якби в неї щодня умирало по сестрі! Вона не обтужує сестрину смерть, вона з неї регоче. Вона, мабуть, каже собі, як Робер: sic transit... далі не пам'ятаю, — додала зі скромности дукиня, хоча добре пам'ятала всю максиму.
Зрештою дукиня Ґермантська мовила так, аби дотепніш було, і попадала пальцем у небо, бо королева неаполітанська, так само як дукиня Алансонська, теж трагічно згибла, була дуже спочутлива і щиро оплакувала смерть своїх. Дукиня Ґермантська досить знала шляхетних сестер баварських, своїх кузин, щоб не робити круглих очей.
— Йому не хочеться повертатися до Марокко, — сказала принцеса Пармська, знову чіпляючись за Роберове імення, яке подавала їй, мов жердину, дукиня Ґермантська. — Ви нібито знайомі з генералом де Монсерфеєм?
— Дуже мало, — відповіла Оріана, хоча насправді приятелювала з військовиком.
Принцеса пояснила, чого потребує Сен-Jly.
— Ой лелечко мій, якщо я його побачу, ми ж можемо здибатися з ним... — відповіла дукиня, аби не відмовляти прямо; її взаємини з генералом де Монсерфеєм якось ураз розпалися, як зайшло про те, щоб його про щось просити.
Жінчине крути-верти не вдовольнило дука, і він урвав її:
— Ви добре знаєте, Оріано, що його не спіткаєте; а потім ви вже двічі просили його, і двічі він не вдарив палець об палець. Моя дружина любить показувати грушки на вербі, — лютував дук: йому хотілося присилувати принцесу Пармську зректися свого прохання, але так, аби та не сумнівалася в дукининій послужливості, а всіх собак повісила на нього, на його коверзування. — Робер міг би домогтися від Монсерфея чого завгодно. Але він сам не знає, чого хоче, і докучає йому просьбами через нас, бо знає: це найкращий спосіб усе провалити. Оріана увірилася генералові своїми чолобитними. Якщо вона знову до нього звернеться, він відмовить довідне.
— Що ж, тоді ліпше дукині нічого й не починати, — озвалася принцеса Пармська.
— Авжеж! — притакнув дук.
— Бідашний генерал! Знову сів маком на виборах, — аби перевести розмову на інше, зауважила принцеса Пармська.
— Ну, це ще півлиха: всього лишень усьоме, — заперечив дук; змушений відмовитися від політики, він завжди зловтішався, як провалювався на виборах ще хтось. — Він здобріє тим, що знову встругає дитятко.
— Що? Сердешна пані де Монсерфей знову при надії? — згукнула принцеса.
— Атож, — озвалася дукиня, — це єдинаокруга, де безталанний генерал ні разу не пошкапив.
Відтак мене весь час запрошувано на ці обіди, навіть як кликано заледве кілька душ, і тоді завсідники уявлялися мені апостолами з Сент-Шапель. Запрошені й справді сходилися сюди, як перші християни, не тільки аби ділити поживу матеріяльну, зрештою, чудову: то була ніби світська вечеря; завдяки цьому, трапезуючи, я перезнайомився з усіма приятелями мо'іх господарів, і господарі рекомендували їм мене з такою вимовною доброзичливістю (як того, кого вони віддавна охороняють), що кожен з них вважав би за нехтування дуцтва, якби не завів мене до списку гостей свого балу; і водночас я цмулив ікем з ґермантських пивниць і смакував ортоланами, зготованими за різними рецептами, які випрацьовував і варіював дук. Проте для того, хто вже не раз священнодіяв, гризти пташині кісточки було не обов'язково. Давні приятелі дуцтва Ґермантського заходили до них по обіді, — "яко копирсалочки", сказала б пані Сванн, — без запрошення і взимку пили липовий цвіт у яскраво освітленій великій вітальні, а влітку шклянку оранжади у пітьмі прямокутного садка. У пообідні сієсти в Ґермантів пили в саду тільки оранжаду. В цьому було щось від ритуалу. Частувати гостей свіжкими напоями означало б зламати традицію, так само, як великий раут у Сен-Жерменському передмісті був би вже не раут, якби у його програмі передбачався спектакль або якби грала музика. Ти маєш прикидатися, — хоч би у дуцтва збиралося п'ятсот душ, — ніби прийшов просто відвідати принцесу Ґермантську. Всі дивувалися, як тут мені годять, адже, окрім оранжади, я міг попросити карафку вишневого чи грушевого соку. Через це я незлюбив принца Аґріґентського; він був із тих людей, кому бракує уяви, але не захланности, хто милується тим, що ти п'єш, і просить дати йому трошки покуштувати. Отож принц Аґріґентський, урізуючи щоразу мою порцію соку, псував мені втіху. Адже коли тебе сушить спрага, ніякого соку не нап'єшся досхочу. Тобі зроду не сприкриться цей відчутний на смак колір овоча, бо, зварений, він наче повертається до пори квітування. Такий сік, пурпуровий, як весняний сад, або ж безбарвний і свіжий, наче вітерець під фруктовими деревами, можна вдихати й роздивлятися краплю по краплі, а принц Аґріґентський завжди перешкоджав мені насититися ним.
І все ж ці узвари не заступали ні оранжади, ані липового цвіту. Світське причастя, хоч як би воно виглядало, було таки причастям. І яко причасники приятелі дуцтва Ґермантського, як мені це й здавалося попервах, були своєрідніші, ніж можна було гадати з їхньої облудної подоби. Деяких старців чекав у дукині разом з неодмінним напоєм не вельми гостинний прийом. Надив їх сюди не снобізм, бо пнутися ще вище вгору їм не було потреби, і не любов до розкоші: розкошувати вони любили, але могли знайти ще більшу пишноту в нижчих колах світовців, бо чарівна і пребагата пані банкірова всіляко намагалася заманити їх на пишне полювання, яке вона вряджала два дні поспіль для короля еспанського. Проте вони відмовлялися від нього і йшли навмання до дукині Ґермантської: а що як вона вдома? Вони не були навіть певні, чи знайдуть там однодумців і чи зустрінуть їх із розкритими обіймами; дукиня Ґермантська вряди-годи сипала наздогад на справу Дрейфуса, на Республіку, на антирелігійні закони, ба навіть — упівголоса — на них самих, на їхні нездужання, на нудоту їхніх розмов, отож вони мусили вдавати, що слухають її через верх. Певна річ, якщо вони трималися її салону, то це пояснювалося їхнім тонким вихованням, вихованням світських гурманів, їхньою цілковитою довірою до досконалого і доброякісного харчу, який їдять світовці, харчу звичного, надійного і смаковитого, без заправ і без підробок, походження й історія якого були їм так само добре відомі, як походження й історія тієї, що частувала їх цим харчем, пояснювалося тою "пановитістю", якої вони за собою самі не помічали.