Але що це все проти неймовірного видовища — проти герця правдивого потомка коннетабля!" Аж це пан де Шарлюс, нетямлячись від захвату, почав робити такі випади, — достоту як у Мольєра, — що ми з Морелем обачненько присунули до себе пивні кухлі й почали побоюватися, як би, скоро схреститься зброя, не були поранені не лише пе-ребійці, а й лікар та секунданти. "Яке видовище для маляра! Ви знайомі з паном Ельстіром, — сказав він мені, — от би вам запросити його!" Я відповів, що Ельстір не мешкає зараз на узбережжі. Пан де Шарлюс підкинув, що йому можна послати телеграму. "Я-бо що для нього, — додав він, побачивши, що я мовчу. —Для майстра завжди цікаво — а він, я вважаю, справжній майстер — увічнити на полотні приклад етнічного відродження. Адже таке буває раз на сто років".
Пан де Шарлюс надпоривався з думки про дуель, яка спершу була лише витвором його фантазії, зате Морель зі страхом думав, як плітка, породжена галасом довкола^герця, з полкової оркестри доповзе до святині на вулиці Бержер. Йому вже уявлялося, як про це дізнається "клас", і він затупцював круг пана де Шарлюса, а той, розогнівши, вимахував і далі руками. Морель благав барона дозволити йому зостатися з ним до післязавтра (дня гаданого двобою), йому хотілося пильнувати його і спробувати до розуму довести. Така турботлива пропозиція, зрештою, поскромила пана де Шарлюса. Він заявив, що спробує знайти якусь пролазку, що він відкладе до післязавтра остаточну постанову. Отак, не залагоджуючи справи одним махом, пан де Шарлюс міг тримати Чарлі при собі принаймні два дні і скористатися з цього, щоб домогтися від нього обіцянки на майбутнє в обмін на свою відмову від поєдинку — а до цього подвигу барон так рвався і зректися його було все-таки жаль. І в цьому барон не лукавив, бо був дуелянт-заводіяка, любив кресати шаблями або обмінюватися кулями. Нарешті, хоч і пізненько, з'явився Коттар. У радісному захваті від того, що його кличуть у секунданти, але ще більше розхвильований, він мусив спинятися біля кожної кав'ярні та біля кожної ферми по дорозі й питати, де тут № 100 чи "той притулочок". Тільки-но він переступив поріг, барон повів його до окремого кабінету: за поєдинковими регулами ми не мали права бути при їхній зустрічі, а умілости перетворити будь-яке приміщення на тронну залу чи на залу засідань панові де Шарлюсу не треба було позичати. Опинившись віч-на-віч із доктором, він палко подякував йому, але заявив, що слави, мабуть, не пущено, а отже, він, мовляв, просить доктора попередити другого секунданта, що в разі, як не виникне якихось непередбачених ускладнень, інцидент вважається за вичерпаний. Дізнавшися, що загроза минула, Коттар зазнав хвилевого розчарування. Він мало не обурився, аж це згадав, що один його наставник, який зробив колись блискучу ліЛарську кар'єру, провалений першого разу на виборах до академії через недобір усього лише двох голосів, не став хнюпити носа і підійшов потиснути руку обраному суперникові. Отож доктор утримався від виявів жалю, тим паче, що його невдоволення нічого б не змінило, і, буркнувши, хоч і мав заячу душу, що є речі, яких не можна попускати, додав, що так буде найкраще і що він радий такому фіналові. Пан де Шарлюс, прагнучи висловити свою вдячність докторові, — подібно до того, як висловив би вдячність моєму батькові його брат, дук, поправивши комір батькового пальта, або радше до того, як якась дукиня на подяку обняла б за стан плебейку, — присунув свого стільця упритул до докторового стільця, попри огиду, яку той у ньому будив. І, не лише не відчуваючи тілесної втіхи, але переборюючи огиду, він на прощання — як щирий Ґермант, а не як збоченець — попестив долонею докторові руку, буцімто добрий господар, який поплескує коня по морді чи дає йому цукру. А Коттар, ні разу не даючи баронові навзнаки, що до нього дійшли темні поголоски про його норови, а все ж про себе вважаючи, що барон "анормального" десятка (Коттар навіть, висловлюючись, як завжди, неточно, якнайсерйозніше питав про лакея Вердюренів: "А він не баронова дівчинка?"), подумав, що ці пестощі — прелюдія до ґвалтування, ради якого барон під приводом герцю заманув його в пастку, повівши до окремого кабінету, щоб узяти силою. Не сміючи підвестися зі стільця, до якого прикував його страх, він злякано витріщав очі, ніби попав до рук дикуна і — хтозна? — може, людожера. Врешті пан де Шарлюс випустив докторову руку і, бажаючи бути ґречним до кінця, спитав: "Ви не відмовитеся випити з нами, сказати б, чогось екзотичного? Раніше воно звалося ма-заграном чи глорією, а нині ці трунки, немов якась археологічна рідкість, трапляються лише у п'єсах Лабіша та в донсьєрських кав'ярнях. Глорія шталтує до оточення, чи не так? Та й до обставин, вам не здається?" — "Я голова антиалкогольної ліги, — заперечив Коттар. — Як нас побачить якийсь провінційний лікар-чук, підуть розмови, що я подаю поганий приклад. Os homini sub-limo dédit coelumque tueri"[43], — додав він без усякого видимого зв'язку, бо його запас латинських цитат був досить убогий (хоча, зрештою, достатній, щоб обамбурити учнів.) Пан де Шарлюс стенув плечем і привів Коттара до нас, попередньо попросивши зберегти все в таємниці, на якій йому залежало особливо, бо привід для скасованого герцю був від початку до кінця вигаданий — цей привід не мав дійти до ушей офіцера, втягнутого в цю гру. Поки ми пили вчотирьох, увійшла пані Коттар, — вона чекала на мужа надворі і пан де Шарлюс добре її бачив, але й не подумав запросити, — і привіталася з бароном. Барон подав їй руку, мов покоївці, не встаючи зі стільця й корчачи з себе чи то короля, якого величають, чи то сноба, якому неохота, щоб до його столика сіла не вельми гожа жінка, чи то егоїста, який любить водити козу з приятелями й хоче одного: безклопіття. Отож-бо пані Коттар стоячи розмовляла з паном де Шарлюсом та з чоловіком. Але чи то через те, що ґречність і "привітність" не є ексклюзивним привілеєм Ґермантів, чи то через те, що ці чесноти можуть освітити й надихнути найхибкіші уми, чи то через те, що Коттар, часто стрибаючи в гречку, іноді відчував потребу, за відчіпне, оборонити дружину від тих, хто з нею поводився по-хамському,
— доктор нараз уперше при мені зсунув брови і, не питаючися згоди в пана де Шарлюса, сказав їй владно: "Чого ж ти, Леонти-но, стоїш? Сідай!" — "А я вам не заважаю?" — спитала несміливо пані Коттар у барона, але той, здивований докторовим тоном, не відгукнувся. А Коттар ще раз, не давши йому схаменутися, повторив рішуче: "Сідай!"
Незабаром товариство розійшлося, і тоді пан де Шарлюс звернувся до Мореля: "З усієї цієї історії, яка завершилася краще, ніж ви на те заслужили, я висновую, що ви не вмієте поводитися, і з кінцем вашої служби я сам відвезу вас до батька, як учинив архангел Рафаїл, посланий Богом до молодого Товія". І барон усміхнувся велично й радісно, зате Морель аж ніяк не зрадів, бо думка, що його доправить додому пан де Шарлюс, йому не подобалася. Захоплений порівнянням себе з архангелом, а Мореля — з сином Товія, пан де Шарлюс забув, що сказав цю фразу на те, щоб позондувати ґрунт: чи згодиться Морель, — як того прагнув барон, — поїхати з ним до Парижа. Сп'янілий від кохання чи самолюбства, барон не побачив, — чи удав, ніби не бачить, — скри-палевої гримаси, бо, зоставивши його самого в кав'ярні, сказав мені з гордовитим усміхом: "Ви зауважили, як він запишався, коли я порівняв його з сином Товія? Він дуже розумний і зразу збагнув, що батько, з яким він тепер житиме, не його рідний батько, мабуть, огидний вусатий лакиза, — а його духовний отець, себто я. Як він цим пишається! Як гордо підніс він голову! Як зрадів, зрозумівши, що його чекає! Я певен, що він щодня буде правити: "Господи! Ти дав блаженного архангела Рафаїла в охоронці твоєму рабу Товію на його довгій путі, низпошли і нам, твоїм рабам, велику ласку — бути під його заступництвом і вдаватися до його помоги". Я не потребував, — додав барон, твердо переконаний, що гряде день, коли й він стане перед Господнім престолом,
— казати йому, що я небесний посланник; він зрозумів сам і занімів зі щастя!" І пан де Шарлюс (якому від щастя не заціпило), не звертаючи уваги на рідких переходнів, які оберталися на нього, думаючи, що це якийсь намаханий, зарепетував, скидаючи руки до неба: "Алілуя!"
Ця згода утишила душевний біль пана де Шарлюса ненадовго. Морель, поїхавши на маневри так далеко, що пан де Шарлюс не міг його відвідати чи послати з дорученням до нього мене, бомбардував барона розпачливими й ніжними листами, де запевняв, що йому зостається тільки вкоротити собі віку, бо він потребує на якусь страшну справу двадцять п'ять тисяч франків. Він не писав, що це за страшна справа, бо тоді б йому довелося щось вигадувати. Щодо самих грошей, то пан де Шарлюс з дорогою душею вислав би їх Морелеві, якби не відчував, що з грішми Чарлі чудово зможе обійтися без нього й з'єднати собі чиюсь ласку. Ось чому барон відмовляв на його прохання, і телеграми його були сухі й різкі, як його голос. Коли він не сумнівався в тім, як вони вплинуть на Мореля, йому хотілося порвати з ним назавжди, бо, переконаний у душі, що розрив неможливий, він усвідомлював собі всіх нерозлучних із цим фатальним зв'язком скорпіонів, які могли впасти на нього. Та коли Морель не відповідав, на барона нападали нічниці, він собі місця не знаходив — багато є на світі такого, чим ми живемо, хоча й гадки про це не маємо, і багато є в нашому внутрішньому житті потаємного, прихованого, невідомого нам самим. Пан де Шарлюс сушив собі голову над тим, яка неймовірна подія вимагала від Мореля двадцяти п'яти тисяч франків; він снував різні здогади, пов'язував її то з тим, то з тим власним ім'ям. Гадаю, в ці хвилини (хоча снобізм тоді в нього заникав, поступаючись місцем дедалі більшій цікавості до низоти, такої самої моці, коли ще не дужчій) пан де Шарлюс, мабуть, тоскно згадував чарівні й барвисті зібрання світських кіл, де пригожі жінки й розкішні чоловіки шукали його товариства ради безінтересовної втіхи, де ніхто й не думав, щоб "копати йому яму" чи склепати "страшну справу", через яку, як не роздобути негайно двадцять п'ять тисяч франків, можна кінець собі зробити.