де Клермон-Тоннер, хи-мородник і характерник, "хвильної дебелосте своїх посестер", треба їсти з яйцями. "Одному смакує те, другому інше, — заперечив граф де Бреоте. — У Китаї, в кантонській провінції, найбільший делікатес, який можуть тобі запропонувати, це геть протухлі яєчка жовтогрудка". Граф де Бреоте, автор студії про мормонів, оприлюдненої в "Ревю де Де Монд", бував лише серед великопанства, але великопанства, за чутками, освіченого. Отож із його частих візит до якоїсь жінки дізнавалися, що в неї салон. Він заявляв, що не терпить вищого світу, і запевняв окремо кожну дукиню, що шукає її товариства лише ради її розуму та вроди. І всі були в цьому переконані. Щоразу як граф де Бреоте з нехіттю згоджувався прийти на раут до принцеси Пармської, він задля отухи скликав їх усіх і опинявся в тісному колі знайомих. Щоб підкреслити більше свою інтелігентність, ніж світськість, граф де Бреоте пройнявся ґермантівським духом: вирушав із гожими дамами в тривалі мандри з просвітницькою метою саме тоді, як у Парижі гриміли карнавали, а коли якась снобка, тобто особа ще без певного місця в суспільстві, гастролювала скрізь, рішуче відмовлявся з нею знайомитися і мати якусь справу. Ненависть графа де Бреоте до снобів плинула з його снобізму, але вона змушувала вірити наївняків — себто, цілий світ — що він до снобізму не причетний.
— Бабал знає все! — згукнула дукиня Ґермантська. — Гарно жити в тому краю, де тобі гарантовано, що молочар продасть тобі саме тухлі яйця — яйця року комети! У мене в очу, як я вмочую в них рогалик із маслом. Сказати по щирості, таке трапляється у тітки Мадлени (маркізи де Вільпарізіс); у неї подають усе несвіже, навіть яйця. (Віконтеса д'Арпажон охнула.) Та годі-бо, Філі, ви це так само добре знаєте, як і я. В яйцях уже курчата. Дивом дивуюся, як вони спромагаються так ґречно там висиджувати. Не омлет, а курник, тільки що в меню не згадано. Ви добре вчинили, що позавчора не прийшли до маркізи обідати — там частували калканом із карболовим квасом! Таке вражіння, наче ти не в їдальні, а в карантині. Вірність Норпуа межує, сказати б, із геройством: він попросив добавки!
— Здається, ми вкупі з Ъами обідали в неї, як вона дала від-коша панові Блоху (дук Ґермантський, може, аби надати цьому жидівському прізвищу ще чужинецькішого відтінку, вимовляв не Блок, а Блох, як вимовляється німецьке слово коск), коли той назвав великим якогось піїта (поета). Даремно Шательро копав під столом пана Блока, пан Блок нічого не второпав, він думав, що мій сестринець намагається штовхнути коліном молоду жінку, що сиділа навпроти. (Тут дук ледь зашарівся.) До нього не доходило, що він дратує нашу кохану тітку, розкидаючись на всі боки епітетом "великий". Коротше, тітка Мадлена, а в неї язичок як бритва, відрізала Блокові: "А як же, любий пане, ви назвете тоді пана де Босюе?" (Дук Ґермантський гадав, що по-старо-режимному треба додавати до людини з ім'ям пан і часточку де.) За це можна стягати гроші.
— А що відповів пан Блох? — спитала неуважно дукиня Ґер-мантська; не вигадавши чогось оригінальнішого, вона завзялася скопіювати німецьку вимову чоловіка.
— О, повірте, пан Блох одразу скис і взяв ноги на плечі.
— Ага, я добре пам'ятаю, що ми з вами бачилися того вечора, — сказала мені з притиском дукиня, так ніби в її пам'яті зосталося щось, що мало мені бути дуже приємним. — У тітки завжди дуже цікаво. На останньому вечорі, де ми бачилися, я хотіла вас запитати, чи той старший пан, що пройшов повз вас, — не Франсуа Коппе? Вам же відомі всі імена, — сказала вона, щиро заздрячи моїм літературним зв'язкам і виявляючи заразом ґречність, "шанобу" до мене, аби піднести в очах присутніх молодика, добре обізнаного з письменством. Я запевнив дукиню, що на вечорі в маркізи де Вільпарізіс я не бачив жадної славнозвісносте.
— Хіба? — вихопилося в дукині Ґермантської. І це була необачність: виходить, її схиляння перед письменниками та погорда до світу поверховіші, ніж вона казала і навіть гадала. — Хіба? Там не було великих письменників? Дивно! Там же красувалися такі химерні парсуни!
Той вечір урізався мені в пам'ять завдякй одному зовсім дрібному інцидентові. Маркіза де Вільпарізіс рекомендувала Блока пані Альфонс де Ротшильд, але мій друг не дочув її прізвища. Думаючи, що має справу зі старою і трохи прицюцюватою англійкою, він відповів коротко на розпатякування колишньої красуні, аж це маркіза де Вільпарізіс, знайомлячи її з кимось іншим, цього разу вирекла дуже виразно: "Баронеса Альфонс де Ротшильд". Отоді-то в живчик Блокові й ударив цілий рій шалених думок про мільйони та престиж, думок зовсім непричесаних, серце його тейькнуло, в мозок бухнуло, і він бовкнув навпростець старій дамі: "Ох, аби ж то знаття!" Глупота цього вигуку не давала йому потім спати цілий тиждень. Пригода нецікава, і я згадав про неї хіба як про доказ, що іноді ми від хвилювання виказуємо себе з головою.
— Здається, маркіза де Вільпарізіс особа недуже... моральна, —— зауважила принцеса Пармська, — вона знала, що близькі знайомі дукинині нехтують її тітку, а остання Оріанина репліка свідчила, що маркізу тут топтали ногами.
Одначе дукиня Ґермантська бликнула спідлоба на принцесу, і принцеса похопилася додати:
— Але розум її окупає все з лишком.
— Ваша високість виробила про мою тітку уявлення, яке виробив увесь світ, — заперечила дукиня, — але, власне, таке уявлення зовсім хибне. Те саме, заледве вчора, сказав мені Меме.
Оріана почервоніла, якийсь спогад застелив їй очі. Мені спало на думку, що пан де Шарлюс просив її передати мені просьбу через Робера не ходити до неї. Я мав таке вражіння, ніби рум'янець — зрештою незрозумілий для мене — яким зашарівся дук, розмовляючи зі мною про свого брата, не міг бути з тієї самої причини.
— Бідолашна моя тіточка! Вона завжди матиме славу старорежимної особи, великої розумниці й великогрішниці. А насправді її ментальність міщанська, дуже поважна, сіра; вона зійде за опікунку образотворчих мистецтв лише тому, що доводилася коханкою великому маляреві, якому так і не пощастило розтлумачити їй, що таке образ; до того ж вона не великогріш-ниця, вона створена для шлюбного життя, вона народилася, щоб шануватися, і хоча не змогла утримати при собі мужа, бо той був неабияке ледащо, зате перший-ліпший свій роман брала напо-важне, як шлюб, була заздрісна, гарячосерда, вірна, як правна дружина. Зауважте, що такі взаємини бувають іноді найщиріші; словом, невтішні коханці трапляються частіше, ніж невтішні чоловіки.
— А ви візьміть, Оріано, вашого швагра Паламеда, про якого ви оце згадували: жодна коханка не могла б і мріяти про те, щоб її так оплакувано, як оплакував він безталанну пані де Шарлюс.
— Даруйте, ваша високосте, — заперечила дукиня Ґермант-ська, — але я тут не зовсім з вами згодна. Не всі хочуть, щоб їх оплакувано однаково; у кожного свій смак.
— Але він створив культ своєї дружини по її смерті. Хоча, зрештою, для мертвих іноді робиться більше, як для живих.
— По-перше, — почала**дукиня Ґермантська тоном задуми, який розбігався з її ущипливими словами, — до мертвих приходять на похорон, а для живих ніхто цього не зробить!
Дук Ґермантський хитренько зміряв поглядом графа де Брео-те, ніби заохочуючи його до сміху з жінчиного дотепу.
— А взагалі, признаюся вам щиро, — вела далі дукиня Ґермантська, — я воліла б, аби кохана людина оплакувала мене не так, як оплакував свою дружину мій швагер.
Дук спохмурнів. Він не любив, коли його дружина рубала з плеча, надто як ішлося про пана де Шарлюса.
— Ви надто вимогливі. Його скорбота всесвітня, — сказав він повчально.
Але дукиня ставилася до чоловіка зі звагою приборкувача або людини, що, живучи з причинним, не боїться його подражнити:
— Ба ні! Скорбота його всесвітня, що й казати, він щодня ходить на цвинтар розповідати на її могилі, скільки людей у нього снідало, він дуже побивається, але так побиватися могла б кузина, бабуся, сестра. Це скорбота не мужа. Правда в тім, що жили вони як двоє святих, і це надавало їхньому горю особливого характеру.
Дук Ґермантський, розлючений жінчиним роздебендюван-ням, зі страхітливою нерухомістю вліпив у дукиню свої набиті, як цівки дубельтівки, очі.
— Я це кажу не на те, щоб обмовляти славного Меме, який, до речі, сьогодні зайнятий, — провадила дукиня, — я визнаю, що він людина добра, чудова, делікатна, таке серце, як у нього, для мужчини рідкість. У Меме жіноче серце!
— Не меліть дурниць! — урвав її дук. — Меме не має в собі нічого жіночого, такого мужнього чоловіка, як він, треба пошукати!
— Та я ж не тверджу, що він жінкуватий! Ви зрозумійте хоча б, про що я кажу, — тягла дукиня. — Про брата ні слова. Ні півслова! — додала вона, звертаючись до принцеси Пермської.
— Але ж це так гарно, так любо це чути! ЇЦо може бути кращого, як брати кохаються? — сказала принцеса; достоту так само міркували б і простолюдці, та й не дивина: людина панського ложа може бути духом зовсім проста.
— Як ви вже згадали про свою рідню, Оріано, — далі тягла принцеса, — вчора я бачила вашого сестринця Сен-Лу; здається, він збирається про щось просити.
Дук Ґермантський зсунув свої юпітерові брови. Коли він не мав охоти робити комусь послугу, то був проти того, щоб утручалася його дружина: він знав, що жінчине втручання буде розцінене як його втручання і що ті, до кого дукиня звернеться з проханням, гадатимуть, ніби вони прислужилися не тільки дружині, а й чоловікові, як би попросив лише чоловік.
— Чому він сам нічого мені не сказав? — здивувалася Оріа-на. — Просидів тут дві години вчора і як же він нудив світом, лишенько моє! Він здавався б не дурнішим за інших, коли б, як у багатьох світовців, йому вистачило олії в голові не вдавати з себе розумника. Це помазання культурою — ось що страшне! Він хоче показати, ніби розуміється там, де він ні в тин ні в ворота. Коли щось базікає про Марокко, просто вуха в'януть.
— Він не може туди повернутися через Рахиль, — сказав принц де Фуа.
— Але ж він порвав з нею! — перепинив його граф де Бреоте.
— Порвав так круто, що два дні тому я застав її в Роберовій гарсоньєрці; розсвареними людьми вони аж ніяк не виглядали, ручаюся вам, — відповів принц де Фуа; він охоче пускав поголоски, здатні ударемнити Роберове женіння, а втім, його могли змилити короткі навороти зв'язку, насправді вже розірваного.
— Ця Рахиль мовила мені про вас, я часом її бачу, йдучи вранці через Єлисейські Поля; вона придзиґльованка, за вашими ж таки словами, ледащиця, як ви її називаєте, щось ніби "Дама з камеліями" — не високого, звісно, штибу.