Будденброки

Томас Манн

Сторінка 94 з 120

Ледь почервонілі очі на мить чемно і втомлено спинялися на кожному, хто тиснув йому руку.

Розділ четвертий

Через вісім днів у кабінеті сенатора Будденброка, в шкіряному кріслі коло письмового столу, сидів малий, гладенько поголений дідок з сивими патлами, що спадали на лоб і нй скроні. Він згорбився, сперся гострим підборіддям на руки, схрещені на білій головці палички, ц злісно зціпивши уста, скривлені в сатанинській гримасі, дивився знизу вгору на сенатора таким лихим, пронизливим, підступним поглядом, що аж дивно було, нащо той приймає в себе таку страшну людину. Але Томас Будденброк спокійнісінько сидів собі, відкинувшись на спинку крісла, і розмовляв з тим жахливим демонічним старим як із звичайним городянином… Шеф фірми "Йоганн Будденброк" торгувався з маклером Зігізмундом Гошем про ціну за старий будинок на Менгштрасе.

Переговори тривали досить довго, бо сума, яку запропонував пан Гош, – двадцять вісім тисяч талярів – здавалася сенаторові надто низькою, а маклер присягався пеклом, що не може додати ані шилінга, бо то було б чисте божевілля. Томас Будденброк нагадав, що ділянка незвичайно велика і лежить у самому центрі міста, проте пан Гош, кривлячи рота й страхітливо вимахуючи руками, виголосив шипучим, здавленим, лютим голосом цілу промову, таку яскраву й переконливу, що її можна було б назвати мало не поемою… Га! Коли, кому і за скільки він зможе відпродати той будинок? Чи часто на протязі віків знаходяться покупці на таку величезну ділянку? Чи, може, його шановний приятель і покровитель обіцяє йому, що завтра бюхенським поїздом приїде з Індії якийсь набоб, щоб оглянути будденброківський будинок? Він, Зігізмунд Гош, прогорить із ним… неодмінно прогорить, і буде тоді пропащою людиною, навіки пропащою, бо не матиме часу знову підвестись на ноги, адже невдовзі виб'є його остання година, на нього вже давно чекає могила… Цей останій вислів так сподобався йому, що він ще додав щось про неприкаяних лемурів і про грудки землі, які глухо гупатимуть у віко труни.

Проте сенатор не здавався. Він висунув думку про те, що ділянку можна легко поділити між кількома покупцями, наголосив на своїй відповідальності перед сестрою і братом і вперто тримався ціни в тридцять тисяч талярів. Тож йому ще раз довелося зі змішаним почуттям знервованості й задоволення вислухати красномовне заперечення пана Гоша. Розмова тривала добрих дві години, і маклер мав нагоду показати всі грані своєї незвичайної вдачі. Він грав одночасно двох осіб: лицеміра і лиходія.

– Пане сенатор, мій молодий покровителю, беріть вісімдесят чотири тисячі марок… Їх вам пропонує стара, чесна людина! – казав він солодко, схиливши набік голову, намагаючись зобразити на своєму демонічному обличчі простодушну усмішку і простягаючи до сенатора велику білу руку з довгими тремтячими пальцями.

Але то була брехня, підступ! Навіть дитина могла б здогадатися, що під тією лицемірною маскою гидотно щирить зуби запеклий шахрай…

Нарешті Томас Будденброк заявив, що йому так чи інак треба подумати й поговорити з братом і сестрою, перше ніж погодитись на двадцять вісім тисяч талярів, хоч навряд чи він таку згоду колись дасть. А поки що він перевів розмову на нейтральну тему, запитав, як у пана Гоша йдуть справи, як його здоров'я.

Виявилося, що справи в пана Гоша кепські. Він широким, граційним жестом відкинув навіть саме припущення про його щасливе життя. Наближається обтяжлива старість, ні, не наближається, а давно настала, і, як уже сказано, на нього чекає могила. Ввечері він насилу підносить до уст чарку грогу, так трясе нечиста сила його руку. Прокльони не помагають – воля вже не тріумфує над природою. А все ж! Життя минуло, проте воно було не зовсім убоге. Він уважним оком дивився на світ. Відгриміли революції, війни, і їхні хвилі, так би мовити, билися і в його серце… Еге ж, до біса! Яка то була пора, коли під час історичного засідання громадської ради він пліч-о-пліч з сенаторовим батьком, консулом Йоганном Будденброком, утихомирював напад розлюченого простолюду! "За всі жахи страшніший людський безум…" Ні, життя його не було вбоге, і внутрішнє так само. Де там у біса, він почував у собі силу. А "яка сила, такий ідеал", каже Фейєрбах. І ще й тепер… навіть тепер душа його не зубожіла, серце лишилося молодим, він не став і ніколи не стане глухий до могутніх переживань, ніколи не розчарується в своїх ідеалах. Він забере їх у могилу, авжеж! Та хіба ідеали на те існують, щоб їх осягати й здійснювати? Де там! "Зірок небесних осягти не змога, але надія…" О так, надія, а не її здійснення найкраще в житті! L'esperance toute trompeuse qu'elle est, sert au moins а nous mener a la fin de la vie par un chemin agreable[72]. Це сказав Ларошфуко. Чудові слова, правда?.. А втім, його шановному приятелеві і покровителеві цього можна й не знати! Тому, кого високо піднесли хвилі реального життя, чиє чоло овіяне подихом щастя, не треба сушити собі голови такими речами. Але людині, яка самотою мріє у темряві внизу, вони потрібні!..

– Ви щасливі, – раптом сказав він, кладучи долоню сенаторові на коліно й дивлячись на нього затуманеним поглядом. – О так! Гріх вам відмагатися! Щасливі! Ви тримаєте щастя в руках! Ви стали на герць із життям і здобули собі щастя дужою рукою… дужою правицею! – похопився він, бо його муляло таке близьке повторення того самого слова. Тоді замовк і, не вислухавши сенаторового заперечення, в якому бринів смуток і розчарування, повів далі, понуро й замріяно дивлячись йому в обличчя. Раптом він випростався і заявив: – Ми собі балакаємо, а зустріч у нас ділова. Час дорогий, не гаймо його на роздуми! Послухайте мене… Оскільки це ви… розумієте? Оскільки… – Здавалося, що пан Гош знову хоче зануритись у хвилі свого красномовства, але він отямився, зробив широкий, вишуканий жест і палко вигукнув: – Двадцять дев'ять тисяч талярів… Вісімдесят сім тисяч марок за будинок вашої матері! Гаразд?

І сенатор Будденброк погодився.

Пані Перманедер, як і слід було сподіватися, ціна видалась сміховинно низькою. Якби хтось із поваги до спогадів, які її пов'язували з цим будинком, виклав на стіл цілий мільйон, вона сприйняла б це як вчинок порядної людини, не більше. А втім, вона швидко змирилася з цифрою, яку назвав брат, а надто, що всі її думки й бажання були звернені на майбутнє.

Вона щиро тішилася гарними меблями, яких їй так багато припало, і хоч ніхто ще не думав виганяти її з батьківського дому, з запалом узялася шукати нове помешкання для себе, дочки й онуки. Звичайно, прощання буде тяжке… Сама думка про це викликала в неї сльози. Але, з другого боку, перспектива переїзду, зміни мала теж свій чар… Хіба це не схоже на ще одну, четверту спробу почати нове життя? Вона знов оглядала кімнати, радилася з шпалерником Якобом, знов вела розмови в крамницях про завіси й килими… Серце її стукотіло, так, серце цієї літньої, загартованої життям жінки радісно калатало в грудях!

Так минали тижні – чотири, п'ять, шість тижнів. Випав перший сніг, настала зима, в грубах потріскував вогонь, і Будденброки сумно міркували, як вони цього року святкуватимуть різдво… І раптом сталась одна подія, драматична подія, що звалилась як сніг на голову; справа так обернулася, що хоч-не-хоч мала викликати загальну увагу. Зчинилося… скоїлось таке, що пані Перманедер серед своєї метушні з улаштуванням раптом закам'яніла на місці!

– Томе, – крикнула вона, – чи я збожеволіла? Чи, може, то Гош схибнувся? Цього не може бути! Це ж абсурд, щось неймовірне! – Вона замовкла і схопилася за голову.

Та сенатор тільки здвигнув плечима:

– Ще нічого не вирішено, серденько; але така думка, вірніше, припущення вже виникло, і як ти спокійніше все обміркуєш, то побачиш, що тут немає нічого неймовірного. Трохи несподівано, не заперечую. Я сам аж відсахнувся, коли почув про це від Гоша. Але сказати, що це щось неймовірне… Що йому стоїть на заваді?..

– Я цього не переживу, – сказала пані Перманедер, опустилася на стілець і застигла.

Що ж сталося? Знайшовся покупець на будинок, вірніше, знайшлася особа, що зацікавилася ним і висловила бажання, перше ніж розпочати торг, грунтовно оглянути ділянку й будівлі на ній. І особою тією виявився Герман Гагенштрем, оптовий торговець и консул португальського королівства.

Першої хвилини, коли до пані Перманедер дійшла ця чутка, вона була така приголомшена, розгублена, отетеріла, що навіть не збагнула її до кінця. Але тепер, коли справа набувала дедалі реальніших рис, коли з дня на день мав з'явитися на Менгштрасе консул Гагенштрем, вона отямилася й ожила. Вона не обурювалась, не опиналася. Вона вишукувала слова, полум'яні, гострі слова і шпурляла ними, мов смолоскипами й бойовими топірцями.

– Цього не буде, Томасе! Доки я жива, цього не буде!

Навіть як продаєш свого собаку, і то дивишся, в чиї руки він попаде! А це материн будинок! Наш будинок! Кімната з краєвидами!..

– А я знов питаю тебе, що ж, власне, йому стоїть на заваді?

– Що стоїть на заваді? Господи боже, що йому стоїть на заваді! Гори мали б стати йому впоперек дороги, тому барилові, Томасе! Гори! Але він і їх би не помітив! Не зважив би на них! У нього немає ніяких почуттів! Хіба то людина?.. Гагенштреми споконвіку були нашими ворогами… Старий Гінріх шкодив дідусеві й батькові, а якщо Герман досі не зміг зробити тобі якоїсь капості, не підставив тобі ноги, то лише тому, що не траплялося нагоди… Коли ми були дітьми, я дала йому ляпаса просто на вулиці, на що в мене були підстави, а його чарівна сестра Юльхен мало мені очі не видряпала за те. То дитячі дурощі… нехай! Але Гагенштреми завжди з глумом і радістю дивилися на кожне наше лихо, і найчастіше я їм робила таку втіху… Що ж, на те божа воля… Але скільки років консул шкодив тобі в справах, як безсоромно випереджав тебе, ти знаєш краще за мене, Томе, не буду тобі нагадувати. І наостанці, коли Еріка вигідно вийшла заміж, їх це так муляло, так гризло, що вони врешті досягли свого вилучили директора з суспільства, запроторили до в'язниці руками свого брата-прокурора, того сатанинського виродка… А тепер ще й набралися зухвальства… зважуються…

– Слухай, Тоні, по-перше, в цій справі нашої думки ніхто не питає, бо ми вже уклали угоду з Гошем, і він тепер може продавати будинок, кому хоче.

91 92 93 94 95 96 97