Аматор дівчат знає, що людські голоси ще розмаїтіші. У будь-якому голосі більше нот, ніж у найбагатшому інструменті. І число звукосполучень у людському голосі таке саме незліченне, як невичерпне розмаїття особистостей. Коли я розмовляв з якоюсь моєю подругою, я усвідомлював, що неповторний, свого роду єдиний портрет її особистости зумисне для мене вміло намалювала, невблаганно накинула мені як гра її голосу, так і гра її личка, що два ці видовиська відбивають, кожне у своїй площині, одну й ту саму особливу дійсність. Безперечно, і голос, і зовнішність ще не зовсім установилися; голос іще буде ламатися, личко зміниться. Діти мають залозу, яка виділяє речовину для ліпшого перетравлювання молока, а дорослі її не мають, так і в щебеті дівчат були ноти, яких жінки вже не мають. І на своєму багатозвучнішому інструменті вони фали губами з такою горливістю, з таким запалом янголят-музик Белліні, з яким грають лише замолоду. Згодом дівчата втратять інтонацію натхненної переконаности, яка надає чару найпростішим речам, приміром, як тоді, коли Альбертина самовпевнено каламбурила, а молодші слухали її, як зачаровані, аж поки на них із нестримною гвалтовністю чхання нападав дикий регіт, або коли Андре з наївною поважністю знімала мову про їхні шкільні роботи, ще дитинніші, ніж їхні ігри; і їхні голоси детонували, як вірші у давнину, коли поезія ще майже не відривалася від музики і вірш декламувався на різних нотах. Хай би там як, а в дівочих голосах уже виразно вловлювався палкий погляд цих юнок на життя, погляд такий індивідуальний, що якби сказати про одну: "їй усе сміхи", про другу: "Вона про все відгукується з апломбом", а про третю: "Вона завжди стає в нерішучо-очікувальну позу", — то це були б самі загальники. Риси нашого обличчя — це всього-на-всього жести, які, ставши звичними, усталились. Природа нас унерухомила в нашому звичному русі, наче загибель Помпеї своїх городян, наче лялечка гусеницю. Так само в наших інтонаціях прозирає наш світогляд, усе, що людина думає про життя. Певна річ, ці риси були властиві не лише моїм подружкам. Вони були властиві їхнім родичам. Індивід занурений у щось загальніше, ніж він сам. Треба враховувати, що ми успадковуємо від батьків не тільки звичні риси обличчя та характерну для них вимову, а й мовні звороти, постійно вживані ними вирази; майже такі самі несвідомі, як інтонація, майже такі самі глибокі, вони, як і ця остання, передають наше ставлення до життя. Щоправда, деяких висловів батьки не передають дівчатам до певного віку, звичайно, поки ті не стануть жінками. Вони тримають їх про запас. Так, скажімо, коли йшлося про полотна одного з Ельстірових приятелів, Андре, яка носила ще кіски, поки що не могла користуватися виразом, якого вживали її мати та заміжня сестра: "Здається, він мужчина хоч куди". Але це прийде, тільки-но їй дозволять ходити до Пале-Рояля. А от Альбертина від першого причастя казала, як добра знайома її тітки: "По-моєму, це страшненько". А ще до неї перейшла звичка перепитувати — цим вона показувала, що їй цікаве те, про що йдеться, і що вона намагається скласти свою власну думку. Якщо при ній зауважували, що якийсь маляр гарний або ж що в нього гарний домок, вона перепитувала: "О, то він добрий маляр? О, так домок у нього гарний?" Зрештою ще загальнішим, ніж її родинний спадок, був сік її рідного краю, який надавав особливого звучання дівочим голосам, напоював собою їхні інтонації. Коли Андре різко брала низьку ноту, то нічого не могла вдіяти з перигорською струною голосового свого інструмента, аби та не видавала співучого звуку, який напрочуд гармоніював із південною правильністю її рис; а вічним пустощам Розамунди відповідав північний тип її личка і північний її голос, ще й особливості гутірки її рідного краю. Між рідним дівочим краєм і її темпераментом, що керував модуляціями голосу, мені вчувався діалог. Діалог, а не суперечка. Жоден дисонанс не розлучав дівчини з батьківщиною. Дівчина й досі уособлювала батьківщину. Зрештою цей вплив місцевих багатств на обдарування, яке користується ними і яке вони примножують, не зменшує оригінальности його творів, і, якби то був твір будівничого, різьбаря чи музики, він найсумлінніше відбивав би найтонші риси індивідуальности мистця, байдуже, що тому довелося б попрацювати над санліським жорновим каменем або над страсбурзьким червоним пісковиком, що той ушанував би своєю увагою особливу вузлуватість ясеня, а пишучи музику, враховував би як багатство, так і межі її звучання, врахував можливості флейти й альта.
Я це розумів, хоча ми так мало розмовляли між собою! Маркізі де Вільпарізіс чи Сен-Лу я сказав би, що мав від зустрічей з ними велику втіху, хоча насправді вона була зовсім не така велика, бо, розлучившися з ними, я почувався втомленим, а коли лежав на пляжі з дівчатами, повнява моїх почуттів з лишком віддячувала мені за беззмістовність, за скупість наших речей і перехлюпувала через мою неповороткість і маломовність хвилі щастя, гомін яких завмирав біля стіп цих молодих рож.
Виздоровник, який цілі дні пропадає в саді чи на городі, з меншою гостротою відчуває просяклість пахощами квітів та плодів сили-силенної дрібничок, що з них складається його дозвілля, ніж та, з якою я, дивлячись на дівчат, розрізняв їхні барви й аромати, ніжність яких уливалася потім і в мене. Так виноград стає солодким на сонці. І своєю повільною тяглістю ці радощі, такі прості, викликали у мене, як у тих, хто весь час лежить біля моря, дихає сіллю, засмагає, відчуття відпруження, викликали на обличчі блаженний усміх, викликали якусь засліпленість аж до змутніння в очах.
Іноді від чийогось утішного знаку уваги по всьому тілу моєму перебігав трепет, і цей трепет гасив на час мій потяг до інших. Так одного дня Альбертина спитала: "Хто має олівця?" Андре дала їй олівця, Розамунда паперу, а Альбертина їм сказала: "Дівчата! Підглядати заборонено!" Тримаючи чвертку на колінах, вона намагалася писати якнайрозбірливіше, потім подала мені папірця і сказала: "Тільки щоб ніхто не бачив!" Я розгорнув цидулку і прочитав: "Ви мені подобаєтеся".
"Замість писати дурниці, — гукнула вона, обертаючися з поважною і владною міною до Андре й Розамунди, — мені треба було б показати вам листа від Жізелі, він надійшов уранішньою поштою. Яка я дурепа, тягаю його в кишені, а він же може стати нам у великій пригоді!" Жізель вважала за свій обов'язок надіслати приятельці з тим, щоб та показала іншим, свій твір, написаний на випускному екзамені. Складність двох тем, запропонованих на вибір Жізелі, перейшла всі Альбертинині побоювання. Одна з них була така: "Софокл пише з Пекла Расінові, щоб утішити його після провалу "Аталії"". Друга: "Що пані де Севіньє могла б написати пані де Лафайєт про те, як вона шкодувала, що її не було на прем'єрі "Естер"". Отож-бо Жізель, надумавши вразити й розчулити екзаменаторів, обрала першу тему, важчу, написала чудово, і їй поставили чотирнадцять, а екзаменаційна комісія ще й повіншувала її. Вона дістала б загальну оцінку "дуже добре", якби не "зрізалася" на іспиті з іспанської мови. Твір, копію якого надіслала Жізель, Альбертина нам зараз же прочитала — на неї чекав такий самий екзамен, і вона цікавилася думкою Андре, бо Андре знала більше за всіх, разом узятих, і могла її підкувати. "їй добре повелося, — озвалася Альбертина. — Саме над цією темою вона сиділа крячкою з учителькою французької". Лист, який Жізель написала Расінові від імени Софокла, починався так: "Любий друже! Даруйте мені, що пишу до Вас, не маючи чести бути особисто з Вами знайомим, але Ваша нова трагедія "Аталія" свідчить про те, що Ви досконало вивчили мої скромні твори. Ви не тільки вложили рими в уста протагоністів, себто головних дійовців, але створили вірші, вірші чудові, кажу це Вам без підхлібства, і для хорів, які, на думку багатьох, були незлі в грецькій трагедії, але які для Франції стали чимось геть-то новим. Більше того, Ваш талант, такий гнучкий, такий гожий, такий звабливий, такий урочий', такий легкий, осягає тут великої сили, перед якою я схиляюся. Навіть Ваш суперник Корнель не міг би краще вималювати Аталію і Йодая. Характери сильні, інтрига проста й цікава. Спружиною Вашої трагедії не є кохання, і, як на мене, в цьому величезна її достойність. Найславетніші вирази не завжди найправдивіші. Як, приміром, оцей:
Хто спише пристрасті, зуміє навпростець
Дійти словами до людських сердець.
Ви-бо довели, що релігійне почуття, яким сповнені Ваші хори, здатне схвилювати так само сильно. Широку публіку Ви, мабуть, спантеличили, проте справжні знавці віддають Вам по заслузі. Отож, віншую Вас, любий субрате, і принагідно висловлюю Вам свої найкращі почуття". Поки Альбертина читала твір, очі в неї блищали. "Певне, здерла! — гукнула вона, дочитавши. — Зроду не повірю, що все це сама Жізель придумала. Та ще вірші! У кого ж це вона поцупила?" Від захвату, викликаного, зрештою, вже не твором Жізелі, але ще дужчого, ніж перед хвилиною, від захвату і від напруження, в Альбертини "очі лізли на лоба", коли вона слухала Андре, чиєї думки як найстаршої і найпідкованішої вона чекала, а та, заговоривши про твір Жізелі з легкою іронією, потім удавано недбало, хоча відчувалося, що мовить вона цілком поважно, заходилася переробляти твір. "Написано незле, — сказала вона Альбертині, — але я, бувши тобою й обравши таку тему, а це може статися, її задають частенько, — зробила б інакше. Я б її потрактувала так. Найперше на місці Жізелі я б не кинулася наосліп, а накреслила на окремому аркушику план. Спершу постава питання і виклад, потім загальні ідеї, які треба розвивати у творі. Нарешті оцінка, стиль, висновок. Розставивши такі віхи, вже дороги не змилити. Уже в експозиції, або, якщо хочеш, — оскільки йдеться про лист, — у вступі, Жізель дала хука. Людині, яка жила в XVII столітті, Софокл не міг би написати: "Любий друже!"" — "Атож, атож, їй треба було написати "Любий Расіне!" — підхопила Альбертина. — Так було б куди краще!" — "Ба ні, — заперечила Андре трохи лукаво, — звертатися слід було б так: "Ласкавий пане!" І зрештою вона мала б написати у такому дусі: "З правдивою пошаною маю за честь бути, ласкавий пане (у крайньому разі, любий пане мій), Вашим покірником".