А проте всі помічали, що навіть при "вірних" Чарлі часто спалахував і не завжди був щасливий та шовковий, як того хотілося баронові. Згодом через недолужність пана де Шарлюса, вибачливого до всього Морелевого хамства, доходило до того, що скрипаль навіть і не пробував приховати своє роздратування, ба навіть афішував його. Я бачив, як пан де Шарлюс входив до вагона, де Чарлі сидів зі своїми друзями військовиками; музика тоді стенав плечима і підморгував товаришам, а то вдавав, ніби спить, як прикидаються люди при появі якогось зануди. Іноді він закашлювався, а інші сміялися, передражнюючи шокання таких людей, як де Шарлюс, тягли Чарлі в куток, звідки Чарлі, зрештою, мовби нехотя, вертався до де Шар-люса, чиє серце кривавилося від такого глуму. Незрозуміло було, як він їх терпів. І ці щораз нові катуші змушували пана де Шар-люса по-іншому розв'язувати проблему щастя: не тільки виявляти більшу вимогливість, а й бажати чогось іншого, бо попередні сподівання були отруєні огидними спогадами. Потім ці сцени стали ще прикріші, але спершу живий і досі в Морелі дух галльського простолюду змушував його вбиратися в чарівливу личину простоти, показної щирости, навіть гордої незалежности, ніби підказаної некорисливістю. Все це були Морелеві прикиди. але для нього аж надто вигідні: хто кохає, той має повсякчас щось вигадувати, настирятися, а хто не кохає, тому легше — простуй собі рівною, без ніяких поворотів, гарненько прокресленою лінією. Ця лінія, як расова ознака, виднілася на відкритому обличчю Мореля, людини з закритим серцем, на обличчі, різьбленому з новогрецькою гожістю, що оздоблює базиліки в Шампані. Попри свою облудну пиху, при несподіваній бароновій появі Морелеві часто ставало соромно перед кланчиком, він паленів, спускав очі додолу, а барон раював: для нього то був правдивий роман. Насправді ж Морель так виявляв свою досаду й сором. Іноді він не приховував досади: хоч як він намагався шануватись, але зривався. Часом на якесь невинне баронове зауваження він відповідав спалахом таких грубощів, що всі торопіли. Пан де Шарлюс мовчки похнюплювався, а потім знову починав хвалити скрипаля, мов батько, який хухає й дмухає на своїх дітей і вірить, що ніхто не помічає їхньої холодносте й черствости. Зрештою, не завше пан де Шарлюс був таким макухою, але його бунт зазвичай нічого не давав, здебільшого тому, що, розраховуючи на певну реакцію, він, вихованець вищого товариства, бив на людську нікчемність, якщо не на вроджену, то бодай набуту вихованням. Натомість Морель відповідав на його вибухи кволими, скороми-нущими об'явами плебейської байдужосте. На своє безголів'я, пан де Шарлюс не розумів, що Морель забував про все, коли йшлося про консерваторію (та про його добру славу в консерваторії, але ця обставина, куди поважніша, наразі не заявила про себе). Так, скажімо, буржуа легко перейменовують себе з марнославства, великі пани — з вигоди. Для молодого скрипаля прізвище Морель нерозривно пов'язувалося з дипломом першого ступеню з класу скрипки, — отже, міняти прізвище йому, не те що панам, було годі. Панові де Шарлюсові дуже хотілося, щоб Морель завдячував йому все, навіть ім'я. Знаючи, що Морель на ім'я — Шарль, ім'я дуже близьке до Шарлюса, і що посілість, де вони сходилися, називається Шарм, він намагався переконати Мореля, що гарне, дзвінке прізвище — це вже половина артистичної слави, тож-бо віртуозові треба негайно перейменуватися на Шармеля, це прізвище натякало б на місце їхніх побачень. Морель знизав плечима. Як останній аргумент, баронові спала нещасна думка: ляпнути, що в нього служить такий однофамілець камердинер. Цим він тільки накликав на себе лють молодика. "Колись мої предки за честь ставили служити камердинером чи >[33]етрдотелем у короля". — "А мої предки стинали колись голови вашим", — гордо відрізав Морель. Після провалу з "Шармелем" пан де Шарлюс був ладен усиновити Мореля й дати йому один із титулів роду Ґермантів, якими розпоряджався, але — як виявиться, — околичності не дозволили йому звернутися з таким наміром до скрипаля; зрештою пан де Шарлюс, на превеликий свій подив, переконався б, що Морель відмовився б ради своєї слави музики, пов'язаної з Морелевим прізвищем, та ради того, щоб уникнути кривосудніх розмов у "класі". Ось настільки назвиш Сен-Жерменського передмістя ставив він вулицю Бержер! Наразі панові де Шарлюсові слід було здобріти обміном із Морелем символічними перснями з вирізьбленим старожитнім гаслом: Plus ultra Carol's*. Безперечно, маючи перед собою супротивника незнаної йому породи, пан де Шарлюс мав би змінити тактику. Але кому це до снаги? Зрештою, хибив не лише пан де Шарлюс, а й Морель. Ще більше, ніж сама обставина, яка призвела до розриву, Мореля, принаймні тимчасово (хоча тимчасове виявилося остаточним), у баронових очах губило нікчемство, через яке Морель плазував, коли з ним поводилися брутально, і відплачував хамством за доброту. Вроджене нікчемство уживалося в Морелеві з неврастенією та невихованістю, і ці риси, пробуджуючись у ньому щоразу, як він нашкодить або стане за тягар, спричинювалися до того, що, коли він мав би пустити в хід усю свою привітність, лагідність, веселощі, щоб роззброїти барона, він натомість хмурнів, норовився, огризався, знаючи наперед, що йому не переперти суперника, наполягав на своєму, наводячи нікчемні докази і виявляючи в аргументації таку брутальність, яка лише оголювала їхню недолужність. Докази в нього дуже швидко танули, він вимислював нові й нові, і в них розверзалися нові безодні його темноти й глупоти. Вади ті ледь прозирали, коли він був милий і намагався подобатися. Натомість, вони застували все інше, коли він,був у злому гуморі; у такі хвилини вони ставали вже не безневинними, а огидними. Тоді пан де Шарлюс ходив сам не свій і всі надії покладав на краще завтра, а Морель, забуваючи, що жирує він тільки завдяки баронові, з ущипливою усмішкою і поблажливим жалем на обличчі казав: "Я зроду нічого ні від кого не брав. Нема людини, якій би я мав щось дякувати".
Наразі, ставлячись до Мореля як до світовця, пан де Шарлюс і далі давав волю своєму гніву, правдивому чи вдаваному, але вже марному. Правда, гнівався барон не завжди. Одного разу (незабаром по тому, як почалися всі ці ускладнення), коли барон із Чарлі та мною повертався зі сніданку у Вердюренів, сподіваючись провести цей день і вечір зі скрипалем у Донсьєрі, Морель сказав йому, висівши з вагона, на прощання: "Ні, в мене робота", чим так уразив пана де Шарлюса, що хоча той і боровся з розчаруванням, а проте на його підмальованих віях забриніли сльози і він наче прикипів до місця на пероні. Йому так боліло, що хоча ми з Аль-бертиною намірялися закінчити день у Донсьєрі, я шепнув їй, що мені шкода покидати барона самого, бо він, мабуть, чимось зажурений. Кохана дівчина залюбки мене підтримала. Я спитав у пана де Шарлюса, чи не можна мені трохи його провести. Він згодився, але йому не хотілося втомлювати мою кузину. Я раював (мабуть, востаннє, бо поклав собі порвати з нею) від того, що міг лагідно звеліти їй, як дружині: "Іди, я заскочу до тебе ввечері", і почув у відповідь, що вона, як благовірна, пускає мене і схвалює мій намір: якщо я потрібен панові де Шарлюсові, якого вона дуже любить, то хай я побуду з ним. Ми подалися з бароном, він попереду, похитуючися своїм дебелим тілом, потуплений по-єзуїтському, а я слідком за ним, до кав'ярні, де нам подано пива. Я помітив, що в очах пана де Шарлюса блукає якась неспокійна думка. Аж це він зажадав паперу й атраменту і заходився щось мережити. Поки він строчив чвертку по чвертці, очі його іскрилися в гнівному роздумі. Написавши вісім сторінок, він звернувся до мене: "Чи можу я вас просити про велику ласку? Даруйте, що заліплюю цього листа. Але так треба. Щоб швидше, візьміть фіакр або, якщо можна, авто. Певно, ви ще застанете Мореля вдома: він переодягається. Нетяга! Розлучаючись із нами, він приндився, але можете бути певні, що йому ще важче, ніж мені. Передайте йому це послання, а якщо він запитає, де ви мене бачили, скажіть, що зупинилися в Донсьєрі (зрештою, так воно і є), аби зустрітися з Робером (чого ви, мабуть, робити не збиралися), але здибали мене з якимсь незнайомцем, що я весь кипів і що впало слово "секунданти" (у мене справді завтра поєдинок). Головне, не кажіть йому, що я його кличу, не пробуйте привезти його, але як він захоче з вами приїхати, не утримуйте його. їдьте, дитятко, це для його добра, ви можете запобігти страшній драмі. Поки ви будете їздити, я напишу моїм секундантам. Я зіпсував вам прогулянку з кузиною. Маю надію, що вона не має за те на мене жалю, я навіть цього певен. Бо вона шляхетна душа, вона не пасуватиме перед грізними подіями. Подякуйте їй від мого імени. Я їй вдячен особисто і мені приємно бути їй вдячним". Мені було жаль пана де Шарлюса; мені здавалося, ніби Чарлі може відвернути герць, тим паче, що стрілялися, десь-найпевніш, через нього, а якщо таки й справді стрілялися через нього, обурено думав я, то як же він міг так байдуже кинути свого ласкавця, замість супроводжувати його? Моє обурення зросло ще більше, коли, під'їжджаючи до дому, де мешкав Морель, я впізнав голос скрипаля; він виспівував на ціле горло, даючи волю своїм веселощам: "У суботу ввечері, після турботи..." Якби сердешний пан де Шарлюс його чув — він, хто бажав, щоб йому повірили інші, і хто вірив, звичайно, сам, що Морелеві зараз важко! Побачивши мене, Чарлі почав танцювати з утіхи. "А, соколику! (Даруйте, що я вас так називаю, — плюгава жовнірська звичка.) От молодчина, що приїхали! А я не знав, як убити вечір. Ходімо кудись разом! Якщо волієте, можна зостатися тут, можна покататися човном, якщо вам більше до вподоби, а хочте, я вам зіграю — мені все одно". Я сказав, що мушу вертатися на обід до Бальбека; Морелеві хотілося, щоб я його запросив, але я утримався. "Але ж як вам так горить, то чого було приїжджати?" — "Я привіз вам листа від барона де Шарлюса". Вся Морелева радість де й поділася, обличчя його скривилося. "Та що ж це таке, він і тут не дає мені спокою? Я що, його раб? Соколику, будьте такі ласкаві! Я не розпечатаю листа.