Але подивитися на модисток я міг, тільки повернувшися з купань, у Парижі, а на верхогони і регати — в Бальбеку, але вже в наступному сезоні. А тут навіть яхти з жінками в білих лінонових сукнях уже пропали.
Ми часто здибали Блокових сестер, і від того дня, коли я обідав у їхнього батька, я мусив їм уклонятися. Мої приятельки були з ними незнайомі. "Мені заказано знатися з ізраїлітками", — хвалилася Альбертина. Уже сама манера казати "ісраїлітка" замість "ізраїлітка" показувала, навіть як ви й не чули початку репліки, на те, що ці юні буржуазки з побожних родин аж ніяк не симпатизували обраному народові, очевидно вірячи, що жиди мордують християнських діток. "Зрештою ваші приятельки не можуть похвалитись особливим смаком", — казала мені Андре з усмішкою, яка свідчила про те, що вона і не думає вважати їх за моїх приятельок. "Таке вже їхнє плем'я", — притакувала Альбертина повчальним тоном знавця. Треба визнати, що Блокові сестрички, виряджені й напівроздягнені, млосні, нахабні, чепурухи і нечупари, справляли не найкраще враження. А одна з їхніх кузинок, п'ятнадцятирічне піддівча, обурювала казино своїм обожнюванням напоказ панни Лії, чий акторський талант високо ставив Блок старший і на чию увагу заслуговували здебільшого не чоловіки.
Вряди-годи ми чаювали в поблизьких фермах-ресторанах. Ресторани ці називалися "Дезекор", "Марія-Тереза", "Гейландський хрест", "Марничка", "Каліфорнія", "Марія-Антуанетта". Цей останній і вподобала собі ватага.
Але іноді, замість іти до ресторану, ми спиналися на шпиль бескеття і, порозсідавшись на траві, розпаковували сандвічі й соложеники. Дівчатам більше смакували сандвічі, і вони дивувалися, що я їм лише шматок шоколадного торта, зацукрованого Готичним узором, чи соложеник з морелями. Річ у тім, що сандвічі з честером чи салатою — їжа темна, пустоголова, нова, і мені ні про що було з ними говорити. Зате шоколадний торт був дока, соложеники балакучі. Торт мав м'який смак вершків, а в соложениках відчувалася свіжість плодів, які багато знали про Комбре, про Жільберту, і не лише про комбрейську Жільберту, а й про паризьку, на чаюванні в якої я знову їх знайшов. Вони нагадували мені про десертні тарілочки зі сценами з "Тисячі й одної ночі", "сюжети" яких розважали тітку Леонію, коли Франсуаза приносила їй то Аладдіна, або Чарівну лампу, то Алі-Бабу, то Того, що снить наяву, то Синдбада-мореплавця, який вантажить на судно в Бассорі всі свої скарби. Мені хотілося побачити їх ізнову, але бабуся не знала, куди вони запропастилися, та й зрештою для неї то були найзвичайнісінькі тарілочки, куплені на місці. Натомість мене вони радували тим, що й самі тарілочки, і барвисті малюнки на них врізалися в сірий шампанський Комбре, як у темну церкву — вітражі з їхньою самоцвітною грою, як у сутінь моїх покоїв — проекції чарівного ліхтаря, як у видимий з вікна вокзалу чи з полотна департаментської залізниці краєвид — індійський жовтець і перський без, як старосвітська китайська порцеляна моєї бабусі у перших — у її похмуру оселю провінційної старої дами.
Лежачи над урвищем, я бачив перед собою тільки луки, а над ними не сім небес із християнської фізики, а лише два неба, одне над одним: темніше — море, а над ним ще одне — блідіше. Ми ласували, і якщо я приносив з собою якийсь сувенірник, що міг потішити ту чи ту мою приятельку, радощі з такою раптовою рвією переповнювали їхні майже прозорі личка, які притьмом шаріли, що устам було несила стримати тих радощів і, аби дати їм вилитися, уста вибухали сміхом. Дівчата обступали мене, і просвітки між їхніми не щільно зсунутими голівками скидалися на блакитні сакомки, оті прополоті в гущавині прогайльовини, які залишає садівник, аби зручніше було крутитися серед розарію.
Вичерпавши наші запаси, ми гуляли в ігри, які до зустрічі з дівчатами здалися б мені нудними, іноді в зовсім дитячі, як от Вежо рятуйся або Хто перший засміється, але які я тепер не проміняв би й за царство; зоря молодощів, яка жевріла на личках дівочих і вже згасла для мене, все перед ними осявала і, як на примітивах легких тонів, різьбила на золотому тлі навіть найдріб'язковіші подробиці їхнього життя. Дівочі личка майже всі зливались у тьмяному пурпурі зорі, крізь який справжні їхні риси ще не встигли пробитися. Видний був лише урочий колорит, під яким те, що має стати профілем, ще не розрізнялося. Теперішній профіль не мав нічого остаточного і міг бути лише хвилевою подібністю з якимсь померлим членом родини, якого природа удостоїла цією посмертною благодією. Швидко, швидко настає хвилина, коли вже нема чого очікувати, коли тіло сковує нерухомість, без усяких сюрпризів, коли втрачаєш усяку надію, бачачи, як, ніби з дерев у розпал літа сухе листя, з іще молодих голів падає волосся (або береться на них сивиною); він такий короткий, цей променистий поранок, що хочеться кохати лише дуже молоденьких дівчаток, чия плоть ще тільки-тільки сходить, як гарне тісто. Дівчата — це тужава маса, щомиті розгнічувана мимовільними враженнями, яким вони улягають. Про кожну з них можна сказати, що вона — то статуетка веселощів, то статуетка молодечої поважности, то статуетка пестливости, то статуетка подиву, і всі ці статуетки ліпить якийсь вираз на личку, щирий, цілісний, миттєвий. Завдяки такій пластичності дівчина щоразу по-особливому чарує нас любою своєю увагою. Певна річ, це має бути притаманне не лише дівчині, але жінка, і та, якій ми не подобаємося, і та, яка не подає навзнаки, що ми їй подобаємося, прибирає в наших очах якоїсь понурої одноманітности. Коли жінка вбивається у зрілі літа, знаки її симпатії уже не віддзеркалюються легкими брижами на її обличчі, скам'янілому від боротьби за існування, скутому назавше войовничим чи екстатичним виразом. Одне з жіночих облич — через вічну покору жінки чоловікові — радше нагадує лице солдата; інше, вирізьблене тими щоденними жертвами, які мати складає ради дітей, — це обличчя апостола. Ще одне лице після багатьох випробувань і бур робиться лицем морського вовка, і тільки одяг засвідчує, що це жінка. Звичайно, якщо ми любимо жінку, то її увага до нас ще може по-новому хвилювати нас, поки ми з нею. Але в ній самій ми не бачимо щоразу нової жінки. Веселощі залишаються тільки оболонкою її незмінного обличчя. Але передує цьому остаточному закляканню молодість, і тим-то близькість дівчат так само відсвіжує нас, як видовисько мінливих, супротивних форм, схоже на безперервне відродження праприроди, яке ми спостерігаємо, стоячи перед морем.
Не тільки світським раутом чи прогулянкою з маркізою де Вільпарізіс пожертвував би я ради того, щоб погуляти вмотузочок або в шаради зі своїми приятельками. Кілька разів Робер де Сен-Лу переказував мені, що скоро я не приїжджаю до нього до Донсьєра, він попросить відпустку на добу і приїде до Бальбека. Щоразу я писав йому, щоб він не приїздив, виправдуючись тим, що саме цього дня мені начебто треба з бабусею в особистій справі відлучитися. Безперечно, він подумав про мене зле, довідавшись від своєї тітки, що це за особиста справа і хто у мене в цьому разі виконує ролю моєї бабусі. А проте я, мабуть, мав слушність, жертвуючи не лише світськими розвагами, а й радощами приязні задля блаженства провести цілий день у цьому саду. Хто здатний жити для самого себе — правда, це мистці, а я давно переконав себе, що ніколи не стану мистцем, — той має жити для себе; отож-бо, дружба — це звільнення від цього обов'язку, самозречення. Навіть розмова, один зі способів висловити дружні почуття, пусті теревені, і це базікання не багатить людини. Ми можемо пробалакати ціле життя, і це буде всього лише безконечний повтор нічим не наповненої хвилини, тоді як коли ми творимо щось на самоті, думка йде вглиб, і це єдиний шлях, який нам не заборонений, яким ми просуваємося, правда, на превелику силу, до відкриття істини. А приязнь мало того що марна, як розмова, — вона нам шкодить. Шкодить, бо враження нуди, якого не можуть не зазнавати в товаристві приятеля (себто зостаючись на поверхні самих себе, замість іти шляхом прозрінь углиб) ті з нас, для кого закон розвитку, закон чисто внутрішній, — це враження нуди під впливом приятельських почуттів ми злагоджуємо, щойно знов опиняємось на самоті: із хвилюванням згадуємо слова друга, приймаємо їх як коштовний дар, хоча ми — не кам'яниці, чиї мури можна потовщувати зокола, а дерева, які добувають зі свого соку кожне нове коліно свого стовбура, горішній ярус листя. Я брехав самому собі, я перестав розвиватися в тому напрямі, в якому справді міг рости і бути щасливим, як о тій порі, коли пишався тим, що мене любить, мною захоплюється така гарна, така розумна, така тонка людина, як Сен-Лу, коли я міркував не над своїми невиразними враженнями, в яких мені ще треба було розібратися, а над словами свого приятеля. Повторюючи собі ті слова, — змушуючи їх повторювати друге "я", яке живе в нас і на яке ми завжди раді звалити тягар роздумів, — я намагався знайти красу, далеко відміннішу від тієї, яку я шукав мовчки, коли справді залишався на самоті, і яка, власне, більше б важила і для Робера, і для мене самого, для мого життя. В тому бутті, яке творив для мене такий приятель, як Робер, я відчував, що я дбайливо бережений від самоти, що я шляхетно рвуся пожертвувати собою ради приятеля, словом, що я нездольний до самовияву. При дівчатах натомість заживана мною втіха була егоїстична, але принаймні не трималася на брехні, яка намагається переконати нас, що ми не безнадійно самотні, і яка, коли ми з кимось розмовляємо, не дозволяє нам признатися самим собі, що це вже не ми мовимо, що ми напинаємо себе на чужий копил, а не на свій власний, одмінний від решти всіх. Мої балачки з дівчатами з гурту були нецікаві, та ще й небагатослівні, бо я уривав їх довгою мовчанкою. Це не перешкоджало мені, коли вони зі мною говорили з такою втіхою, з якою я на них дивився, відкривати в голосі кожної з них яскраву картину, їхнє щебетання пестило мені слух. Любов допомагає розпізнавати, вирізняли. Аматор пташиного співу легко впізнає в лісі голос кожного птаха, а для невігласа всі пташині голоси лунають однаково.