Але, з другого боку, вона має рацію: вона хоче показати, що нема чого нам шапкувати перед якимись заволоками-чужінцями.
Певна річ, знаючи, як обсмоктують кожен її вчинок, дукиня Ґермантська з такою самою втіхою приїздила на врочистість, де про таке щастя господарі й не мріяли, з якою сиділа вдома або вирушала з чоловіком до театру того вечора, коли всі балювали, або ж, коли гадалося, ніби вона потьмарить найкращі діяманти своєю діадемою, приходила без жодного клейноду і не в тому строї, який хибно вважалося за обов'язкове надівати того вечора. Оріана була антидрейфусаркою (заразом вірячи в невинність Дрейфуса, подібно до того, як жила світським життям, вірячи лише в ідеї), але вона приголомшила всіх на вечорі у принцеси де Лінь: зосталася сидіти, коли при появі генерала Мерсьє всі дами повставали, а потім підвелася, голосно пропонуючи своїй службі йти за нею, коли оратор-націоналіст розпочав свій виклад, — цим вона показувала, що салон — не місце для політичних ігор; так само всі голови обернулися в її бік на великоп'ятницькому концерті: дарма що сама вольтер'янка, вона опустила залу, бо вважала за несмак впроваджувати на сцену Христа. Відомо, що таке навіть для най-значніших дам ота хвильна пора, коли починаються бали; куди вже далі йти: маркіза д'Амонкур, базіка язиката, переконана, що вона тонкий психолог, товстошкура і тому здатна добалакуватися до глупства, взяла та й ляпнула тому, хто прийшов їй поспівчувати в горі — смерті батька, дука де Монморансі: "Найсумніше, що таке лихо спостигає тебе, коли твій піддзеркальник завалений купою запрошень". Отож саме о тій порі року, коли всі хапалися закликати дукиню Ґермантську на обід, боючися, як би хтось не перейняв її, вона відмовляла з однієї-однісінької причини, про яку світовець навряд чи здогадався б: її манили до себе норвезькі фіорди, і вона збиралася в плавбу. Світовці отетеріли, хоча ступити у дукинин слід не збирався ніхто з них, вони зітхнули полегшено, як зітхають читачі Канта, коли, після найточніших доказів детермінізму, він далі над світом доконечности відкриває світ свободи. Будь-яке відкриття, яке нікому досі не спадало, хвилює навіть тих, хто з нього користуватися не в змозі. Винахід пароплавного сполучення — просто дріб'язок проти наміру скористатися з пароплавного сполучення в той час, коли звичайно ніхто нікуди не рипається через початок бального сезону. Думка, що можна по охоті зректися сотні обідів чи сніданків' двох сотень "гербаток", трьох сотень раутів, найпишніших понеділків в Опері та вівторків у Комедії Французькій задля норвезьких фіордів, була така сама незбагненна для Курвуаз'є, як<<Двадцять тисяч льє під водою", але й вони відчували в ній чар незалежносте. Тож не минало дня, щоб вам не ставили не лише запитання: "Чули останнє Віівце Оріани?", а й: "Чули про останній Оріанин коник?". І до "останнього Оріа-ниного коника", і до "останнього Оріаниного слівця" неодмінно додавали: "Як це в дусі Оріани!"; "Оце-то Оріана!"; "У цьому вся Оріана!". Останній Оріанин коник зводився, наприклад, ось до чого: від імені якогось патріотичного товариства вона мала відповісти кардиналові X, єпископові Маконському (дук Ґермант-ський звичайно звертався до нього "пане де Маскон": так йому відгонило старофранцужчиною), і кожен намагався вгадати, як писатиметься листа, але всі знали перші слова звернення: "Еміненціє" або "Ваша Достойність", а вже про решту можна було снувати лише здогади, та Оріана, на подив усіх, зверталася до нього: "Пане кардинале", по-давньоакадемічному, або: "Мій кузене" — так во время оно зверталися один до одного князі Церкви, Ґерманти й можновладці, причому просили Бога "окрити їх ласкою Духа Святого". Щоб у світі заговорили про "останній Оріа-нин коник", досить було, аби на виставі, куди зійшовся весь Париж і де грано дуже гарну п'єсу, коли публіка шукала дукині Ґер-мантської в ложі принцеси Пармської, принцеси Ґермантської чи в багатьох інших ложах, виявилося, що вона сидить у фотелі сама, в чорній сукні та в малесенькому капелюшку, а до зали ввійшла перед підняттям завіси. "На виставу краще не спізнюватися, якщо п'єса того варта", — мовила дукиня, прикро вражаючи Курвуаз'є і захоплюючи Ґермантів та принцесу Пармську, до яких дійшло, що "стиль" дивитися п'єсу з самого початку новіший за інші стилі, що в ньому більше ориґінальности й глузду (Оріана і гадки не мала когось цим дивувати), ніж приїжджати на останню дію після проханого обіду чи рауту. Словом, у принцеси Пармської могли з'явитися найрозмаїтіші приводи для подиву, і їй належало бути до цього готовою під час її розпитів дукині Ґермантської про письменство чи про світське життя, — ось чому на обіді в дукині її королівська високість обирала благеньку тему для розмови, та й то з неспокійною й блаженною обачністю купальниці, що запливає між двох "валів".
Салон дукині Ґермантської, так само як, за Лейбніцом, кожна монада, відбиваючи у собі Всесвіт, вносить до неї щось нове, відрізнявся від двох-трьох майже рівних йому і вищих за решту салонів Сен-Жерменського передмістя, між іншим, тим, — і це була найприкріша його особливість, — що його зазвичай відвідували дуже гарні жінки, чиєю перепусткою до цього салону була їхня краса та те, як із неї скористається дук Ґермантський, і чия присутність одразу виказувала — як в інших салонах пікантні картини — що в цьому домГ чоловік є палким цінувальником жіночих принад. Усі кралі трохи скидалися одна на одну, бо дукові подобалися жінки росляві, величаві й несоромливі, щось середнє між Венерою Мілоською й Вікторією Самотракійською; найчастіше то були білявки, рідше — чорнявки, часом — руді, як от остання гостя на тому обіді, де був і я, віконтеса д'Арпажон: ще недавно дук кохав її так безтямно, що змушував її слати собі щодня по десять депеш (це трохи дратувало дукиню), а коли їхав до Ґерманта, то листувався з нею голубиною поштою і так без неї нудив світом, що тієї зими, коли мешкав у Пармі, щотижня повертався до Парижа, витрачаючи два дні на подорож, аби побачитися з нею.
Зазвичай ці гарні фігурантки були давніми дуковими коханками (серед них і віконтеса д'Арпажон) чи вже ходили в коханках останні дні. Може, дукинині чари, якими їх чарувала Оріана, а також надія мати вступ до салону (хоча вони самі належали до великопанства, тільки на ранг нижчого) спонукали їх більше, ніж дукова врода і щедрота, улягати його жаданням. Зрештою дукиня не ставила їм нездоланних перешкод для доступу до свого дому; вона знала, що не одна з цих жінок ставала її спільницею, завдяки якій вона здебільшого домагалася чогось бажаного для себе, в чому чоловік їй відмовляв хоч плач, поки не захоплювався іншою. А те, що дукиня приймала лише тих жінок, з якими дук мав уже давній роман, пояснювалося, як правило, ось чим: коли дука поймала правдива любовна жага, він думав, що це коротка інтрижка, і тому не хапався виявляти коханці таку честь — знайомити її з дружиною. Та, зрештою, траплялося так, що він ладен був ущед-рити нею за щось куди менше — за перший поцілунок, якщо несподівано для себе наражався на опір або, навпаки, якщо не зустрічав жодного опору. Вдячність, хіть справити приємність часто спонукає в коханні обдарувати щедріше, ніж прирікали надія й зацікавленість. Але тоді на заваді піднесення такого дару ставали інші обставини. По-перше, всі жінки, які одвзаємнили дукове кохання (іноді ще перед своєю капітуляцією), попадали до нього в неволю. Він не дозволяв їм ні з ким бачитися, проводив при них майже весь свій час, виховував їхніх дітей, а іноді, якщо судити про це з кричущої схожости, підкидав їм братика чи сестричку. Далі. Якщо на початку зв'язку зближення з дукинею Ґермант-ською — ніяким світом дуком не плановане — було бажане для коханки, то з часом сам зв'язок змінював її погляд: дук робився для неї вже не мужем найбільшої паризької модниці, а тим, кого кохала чергова коханка, тим, хто давав їй кошти й привчав до розкоші, хто змусив її вирішувати, що важливіше — снобізм чи вигода — по-новому. Нарешті, деякі дукові полюбовниці ревнували до Оріани, і ці ревнощі виявлялися по-всякому. Але таке траплялося найрідше; зрештою, коли день презентації дукині таки надходив (зазвичай як любаска ставала вже доволі байдужою дукові, чиї вчинки, як це буває в усіх людей, частіше диктувалися вчинками попередніми, ніж уже відсутніми щирими спонуками), нерідко бувало, що сама дукиня Ґермантська прагнула зійтися з коханкою, в якій сподівалася знайти таку потрібну їй спільницю, щоб змагатися зі своїм грізним чоловіком. Це аж ніяк не означає, — за винятком тих нечастих хвилин, коли дукиня надто торохтіла у себе вдома і коли дук казився або, на ще більшу її досаду, німував, — що дук Ґермантський у поводженні з дружиною "не шанувався".
Люди, які дуцтва гаразд не знали, могли тут помилятися. Іноді восени, між верхогонами в Довіллі, лікуванням на водах та ловами у Ґерманті, ті кілька тижнів, які бавляться у Парижі, дук водив дружину вечорами до її улюблених кафе-шантанів. Публіка одразу зауважувала появу в одній з маленьких лож на два місця цього Геркулеса в "смокінгу" (у Франції кожну річ, річ більш-менш британського походження, перехрещують по-своєму) із моноклем в оці, цього вельможного гостя, який попихкував час від часу грубою сигарою, тримаючи її в здоровій, але гарній руці, на підмізинцеві якої блищав шафір. Погляд його майже не відривався від сцени і лише подеколи перебігав на партер, де він зрештою не знав нікогісінько, і тоді обличчя його пом'якшував вираз стриманої і доброзичливої чемности. Коли куплет видавався йому кумедним і не надто сороміцьким, він з усміхом обертався до дружини і по-змовницькому добродушно моргав їй, щоб поділитися невинними веселощами, якими заражала його нова шансонетка. І глядачі могли подумати, що такого славного чоловіка, як дук, годі знайти на світі і що дукині можна тільки позаздрити — і це тоді, як насправді цю жінку дук геть нехтував, цю жінку він не кохав і цю жінку зраджував при кожній нагоді; коли дукиня відчувала втому, дук Ґер-мантський підводився, подавав їй манто, поправляв намисто, щоб воно не чіплялося об підбій, і торував їй шлях із шанобливою послужливістю, а вона приймала його послуги з холодом світської ляльки, яка дивилася на це лише як на об'яви звичайнісінької чемности, а то навіть із ледь іронічною гіркотою розчарованої жінки, що не має вже жадних ілюзій.