Темної ночі вдираються до наших домівок!..
Його слова луною відбивалися далеко на вулицях міста, і раз у раз їх супроводили міцні удари, що ними зброяр частував — і не без наслідків — своїх супротивників. Від цього гармидеру мешканці сусідніх будинків прокидалися й вибігали на вулицю в самих сорочках, зате з мечами та щитами, а декотрі й зі смолоскипами в руках. Напасники притьма кинулися врозтіч, і всім їм пощастило втекти, крім того чоловіка, якого Генрі разом з драбиною скинув на землю. В розпалі бійки відважний зброяр схопив його за горлянку й чіпко тримав, мов хорт зайця. Решту покалічених устигли забрати з собою їхні товариші.
— Тут якась наволоч надумала порушити спокій нашого міста,— звернувся Генрі до сусідів, що збіглися.— Доганяйте негідників! Усі вони не втечуть, декого з них я покалічив, і кривавий слід покаже вам дорогу.
— Це оті катерани з гір! — загомоніли люди.— В погоню, сусіди!
— Атож, доганяйте їх, доганяйте!.. А я тут сам розберуся з цим хлопцем! — провадив зброяр.
Городяни кинулися в різні боки, вдалині спалахували смолоскипи й гучно лунали на сусідніх вулицях їхні крики.
Тим часом ковалів бранець, вдаючись до обіцянок і погроз, почав благати Сміта пустити його на волю.
— Якщо ти дворянин,— казав він до Генрі,— дозволь мені піти, і все, що тут сталося, тобі подарується.
— Я не дворянин,— відповідав Генрі.— Я Галь із Вінда, громадянин Перта. І не скоїв нічого такого, щоб мені його дарувати.
— Мерзотнику! Ти сам не знаєш, що скоїв! Та відпусти мене, і я наповню твою шапку золотими монетами!
— А я зараз наповню твою шапку твоєю кров'ю,— відказав зброяр,— якщо ти не стоятимеш смирно, як і належить справжньому бранцеві.
— Що сталося, Генрі, синку мій? — промовив Саймон, який щойно з'явився у вікні.— Я чую твій голос, та Лунає він зовсім не так, як я сподівався. Що то за галас? І чому збігаються сусіди, наче тут хто б'ється?
— Тут ціла зграя якихось волоцюг, батьку Саймон, пробувала залізти до вас у вікно. Та я, здається, таки навчу одного з них молитися богу. Ось він, я добре його тримаю, мов лещата залізо.
— Послухай мене, Саймоне Главер,— озвався бранець.— Я хочу сказати тобі кілька слів сам на сам. Визволи мене з залізних лап оцього міднолобого неотеси, і я доведу тобі, що ніхто не замишляв зла ні проти тебе самого, ні проти твоїх домашніх. Навіть більше, я скажу тобі щось таке, з чого ти матимеш вигоду.
— Цей голос я вже десь чув,— промовив Саймон Главер, який тим часом вийшов на вулицю з потайним ліхтарем у руці.— Сміте, синку, дозволь цьому молодикові побалакати зі мною. Нам нема чого його боятися, запевняю тебе. Постій хвилинку, де ти стоїш, і не пускай нікого в будинок — ні ворога, ні друга. їй-богу, цей молодик хотів лише пожартувати на день святого Валентина.
Сказавши так, старий рукавичник потяг ковалевого бранця через поріг і причинив за ним двері. Генрі стояв непомалу вражений тим несподіваним спокоєм, з яким його майбутній тесть поставився до бійки.
— Пожартувати! — повторив він.— Добрий би вийшов жарт, якби їм пощастило залізти до дівчини у вікно!.. А вони б таки залізли, коли б не той чесний і дружній голос під каплицею. І якщо то був голос і не самої благословенної святої (зрештою, хто я такий, щоб сподобитися її уваги?), то там він однаково не міг пролунати без її дозволу й згоди, і за це я обіцяю поставити в її храмі воскову свічку, завдовжки як оцей мій ніж... Шкода тільки, що замість нього зі мною не дворучний меч, ним би я краще прислужився Сент-Джонстону й провчив би тих негідників... Бо цей короткий ніж — гарна, звісно, цяцька, та вона більше годиться для хлопчачої руки, ніж для чоловічої. О, старий мій дворучний Трояне, якби ти був тої хвилини в моїй руці, а не висів удома над ліжком, ноги того нечестивця так легко не винесли б його тіла з бойовища... Однак сюди йдуть люди зі смолоскипами й оголеними мечами... Агов, стійте! Ви за Сент-Джонстон?.. Якщо ви друзі цього прекрасного міста, то вітаю вас!
— Не пощастило нам на ловах,— сказали городяни.— Добігли по кривавому сліду до домініканського цвинтаря, а там сполохали ^серед могил двох чоловіків, які підтримували третього,— либонь, того самого, котрого ти, Гаррі, позначив своєю міткою. Не встигли ми наздогнати їх, як вони добігли до бічної хвіртки й подзвонили у дзвін притулку... Хвіртка відчинилась, і ті троє ввійшли в неї. Тож тепер вони в надійному Сховку, а нам доведеться вертатись у прохололі постелі та зігріватися.
— Та вже ж,— зітхнув один із переслідувачів,— у благочестивих домініканців біля монастиря завше чатує котрийсь із побожних братів і щомиті ладен відчинити двері притулку кожній нещасній душі, що попала в біду й прибігла просити захистку в святої церкви.
— Еге ж, якщо та скривджена бідна душа має чим заплатити,— промовив другий.— Та коли вона воістину бідна не тільки духом, а й гаманцем, то стоятиме під дверима доти, доки її схоплять гончаки!
Третій, що, присвічуючи собі смолоскипом, довгенько придивлявся до землі під стіною, підвів урешті голову й забалакав. Це був жвавий, спритний, доволі товстенький і невисокий чоловік на ім'я Олівер Праудф'ют, досить заможний ремісник і один із старійшин шапкарського цеху. Певно, саме через це й розмовляв він як людина вельми шанована.
— А ти б нам не сказав, бравий Сміте (тепер, коли вулицю осяяло світло смолоскипів, вони впізнали один одного), що то за люди здійняли в місті бучу?
— Ті двоє, котрих я побачив спершу,— відповів зброяр,— були, як мені здалося, в горянських плащах.
— А схоже на те, схоже,— озвався, похитуючи головою, один із гурту.— Просто ганьба: в мурах міста ніяк не позакладають проломів, і той набрід, горяни, спокійнісінько підіймає чесних людей глупої ночі з постелі.
— Ой, гляньте сюди, сусіди! — вигукнув раптом Олівер Праудф'ют, показуючи щойно підібрану з землі чиюсь закривавлену руку.— Коли такі пальці зав'язували шнурки на горянських броугах ]? Щоправда, рука велика й кістлява, але випещена, як у леді, а перстень на ній горить, мов яскрава свічка! Якщо не помиляюся, Саймонові Главеру на цю руку вже доводилося шити рукавиці, адже він обшиває всіх придворних вельмож.
Люди почали розглядати знахідку, висловлюючи всілякі припущення.
— Коли так,— мовив один,— то Гаррі Смітові якраз пора вшиватися. Бо якщо руку відрубали дворянинові, то юстиціарій 2— навряд чи визнає захист будинку простого громадянина за достатнє виправдання. Щодо каліцтв закон суворий.
— І не сором тобі таке молоти, Майкле Вобстер! — відповів шапкар.— Хіба ж ми не спадкоємці й наступники відважних давніх римлян, які звели Перт за образом і подобою свого рід-
Б р о у г и — грубі черевики з невичиненої шкури. Юстиціарій — верховний суддя і намісник короля.
ного міста? Чи в нас немає хартій, дарованих нам, відданим васалам, благородними королями й прабатьками роду нашого? І ви хочете, аби ми відступилися від своїх прав, пільг і привілеїв, від своїх гарантій щодо злодія, спійманого на гарячому, щодо нашої спадщини, власності, спадкового права на присутність у почті барона, і щодо стягнення пені та вивласнення майна, і щодо наших виробів?.. На дім чесного громадянина Перта нападають зі зброєю в руках, а ми мовчатимемо й не зажадаємо покари? Ні, добрі сусіди, вправні ремісники й чесні громадяни! Скоріше Тей потече назад до Данкелда, ніж ми допустимо таку наругу!
— А чим ми тут зарадимо? — промовив поважний старий чоловік, який стояв, спершись на дворучний меч.— Що ти нам підкажеш?
— Отакої, бальї 1 Крейгдаллі! Від кого-кого, а від вас я не сподівався такого запитання. Мені здається, що саме вам, нашому довіреному чоловікові, годилося б зараз, просто з оцього місцй, піти до короля, підняти його величність із королівського ложа й доповісти про цю прикру оказію, яка змусила нас посхоплюватись о такій порі з постелі і в самих сорочках вибігти на вулицю! Я показав би його величності це криваве звинувачення й почув би з монарших вуст, чи справедливо й чесно, щоб рицарі та вельможі з розбещеного королівського двору отак поводилися з його відданими васалами! Ось як палко слід, по-моєму, захищати нашу справу.
— Палко, кажеш? — перепитав старий.— Та вже ж! Так палко, що ми всі, любий мій, закоцюбли б від холоду, поки б воротар повернув ключа в замку і впустив би нас до короля... Гаразд, друзі, ніч холодна... Ми як справжні чоловіки стали тут на свій захист, а наш бравий Сміт добре провчив тих, хто надумав нас кривдити. І це варте двадцяти королівських указів! Завтра буде день, і ми обговоримо справу на цьому самому місці й вирішимо, що слід зробити, аби викрити й покарати негідників. А тепер давайте розійдемося, поки в нас іще не поклякли руки й ноги.
— Авжеж, це ти слушно кажеш, сусіде Крейгдаллі!.. Слава Сент-Джонстону!
Олівер Праудф'ют був один з тих немилосердних красномовців, котрі гадають, ніби їхню балаканину люди ладні слухати коли й де завгодно і за будь-яких обставин. Він і тепер говорив би й далі, та слухати його ніхто більше не захотів, усі рушили по домівках при світлі зоряниці, що вже вставала над обрієм.
Тільки-но юрба розійшлася, двері в будинку рукавичника прочинились, і господар, схопивши коваля за рукав, потяг його за поріг.
1 Бальї — міський суддя, виборна особа з числа членів магістрату, тобто міської ради.
— А де ж бранець? — суворо запитав Сміт.
— Та пішов... зник., утік... Звідки мені знати? — промовив рукавичник.— Вибіг на чорний хід, тоді через садок... Забудь про нього, входь і поглянь на свою Валентину! Сьогодні вдосвіта ти врятував їй життя і честь!
— Дай же мені бодай ножа сховати,— сказав коваль.— Та й руки помити...
— Не можна гаяти ні хвилини! Вона вже встала і майже вдягнена... Ходімо, друже! Нехай побачить тебе з доброю зброєю в руці і з кров'ю негідника на долоні, щоб знала ціну відданості справжнього чоловіка! Надто довго вона затикала мені рота своїми теревенями про скромність та докори сумління. Я хочу, щоб вона втямила, чого варте кохання безстрашного чоловіка й відважного громадянина!
РОЗДІЛ V
Устань, красуне, заплетись,
З альтани вийди, глянь у вись:
Гойдав свіжий легіт крони
Й кружля над замком гайвороння.
Джоанна Бейлі
Від гамору бійки Пертська Красуня прокинулась і, ледве дихаючи від страху, прислухалася до брязкоту зброї та гармидеру на вулиці.