Старий он мене оженити збирається.
Григорій посміхається, хоче ще щось казати, але почуває,— рука Оксанина під його головою якось ураз в'яло м'якне, втискується в подушку і, дрігнувши, за мить знову дебелішає, стає, як і перше.
— Кого засватали? — приглушено питає Оксана.
— Лише збирається їхати. Мати казала, либонь, до Кор-шунових, їхню Наталку.
— Наталка... Наталка дівка гарна... Дуже гарна... Що ж, женись... Якось бачила її в церкві... Вбрана добре була...
Оксана говорить швидко, та слова розповзаються, не доходять до слуху, неживі й безбарвні слова.
— Мені її вроду за халяву не класти. Я б з тобою одружився.
Оксана рвучко висмикує з-під голови Григорія руку, сухими очима дивиться у вікно. На дворі жовтавий нічний холодок. Від повітки важка тінь. Сюрчать коники. Над Доном гудуть бугаї, похмурі басовиті звуки пнуться крізь одинарне віконце в світлицю.
— Грицю!
— Надумала що?
Оксана хапає неподатливі, скупі на ласку Грицькові руки, притискає їх до грудей, до холодних помертвілих лиць, кричить стогінливим голосом:
— Нащо ти, проклятий, прив'язався до мене? Що я робитиму?..' Гри-и-и-цьку!.. Душу ти мені виймаєш!.. Загинула я... Прийде Степан — як відвітуватиму?.. Хто за мене заступиться?..
Григорій мовчить. Оксана тоскно дивиться на його гарний хрящуватий ніс, на вкриті тінню очі, на німі губи... І враз прориває греблю стриманосте потік почуття: Оксана шалено цілує обличчя його, шию, руки, цупку, кучеряву порість на грудях. В проміжках, задихаючись, шепоче, і тремтіння її відчуває Григорій.
— Грицю, друженьку мій... Рідний... геть подаймося. Любий мій! Кіньмо все, ходімо. І чоловіка і все кину, аби ти був... На шахти підемо, далеко. Кохатиму тебе, жаліти... На
Парамонівських руднях у мене дядько рідний у стражниках 'служить, він нам допоможе... Грицю! Хоч словечко мов.
Григорій кутом переламує ліву брову, думає і несподівано розплющує гарячі свої, неруські очі. Вони сміються. Сліплять глумом.
— Дурна, ти, Оксано, дурна! Гомониш, а послухати нічого. Ну, куди я піду з господарства? Знов же на службу мені на той рік. Не годиться... Від землі я нікуди не рушу. Тут степ, дихнути є чим, а там? Минулої зими їздив я з батьком на станцію, так було пропав. Паротяги ревуть,, дух там важкий від горілого вугілля. Як народ живе — не знаю, може вони звикли до цього самого чаду... — Григорій спльовує і ще рдз каже: — Нікуди я з хутора не піду.
За вікном темнішає, на місяць налізла хмарка. Мерхне жовта, розіллята по дворі прохолода, стираються випрасо-вані тіні, і вже не розібрати, що бовваніє за тином: тогорічний порубаний хмиз, чи притулившись до тину бур'ян-дідуган.
У світлиці теж густішає темрява, мерхнуть Степанові урядницькі лички на козацькому мундирі, що висить коло вікна; і в сірім застоялім непросвітку Григорій не бачить, як в Оксани дрібно тремтять плечі і на подушці мовчки підстрибує стиснута долонями голова.
XIII.
З того дня, як приїхала баба Томіліна, споганів Степан з обличчя. Висли на очі брови, долинка глибока й сувора косо прорізала чоло. Він мало говорив з товаришами, з-за дрібниць спалахував і заходив у сварку, ні за віщо полаявся з вахмистром Плешаковим, на Петра Мелехова майже не дивився. Урвалася припона приязні, що перше єднала їх. Скипаючись важкою злобою йшов Степан під гору, мов кінь, що поніс вершника.
Додому повертались вони ворогами.
Як на те сталася оказія, що прискорила розв'язку непевних та ворожих відносин, що зайшли в них останнім часом. З таборів поїхали як і перше вп'ятьох. У бричку запрягли Петрового коня і Степанового? Христоня на "своєму їхав верхи. Томіліна трусила пропасниця, лежав він у буді під шинелею. Хведот Бодівськів лінувався поганяти, тому кучерував Петро. Степан ішов коло брички, малахаєм збиваючи ясночервоні голівки придорожнього татарника. Падав дощ. Густий чернозем смолою крутився на колесах. Небо по-осінньому сизіло, повите в хгйари. Спустилася ніч. Вогнів хутору — хоч як придивлятися — не було видно. Петро щедро сипав коням батога. І ось тут то в темряві крикнув Степан:
— Ти, що. ж, мать твою... Свого коня жалуєш, а з мого батігVне сходить?
— Дивись пильніш. Чий не тягне, того й поганяю.
— Коли б я тебе не підпріг. Турки — вони тягущі...
Петро кинув віжки.
— Тобі чого треба?
— Сиди бо, не вставай.
— Отож, помовчав би.
— Ти чого до нього присіпався? — загудів Христоня, під'їжджаючи до Степана. Той промовчав. В темряві не видно було його обличчя. З півгодини їхали мовчки. Шаруділа під колесами грязь. Дрімотно видзвонював по брезентовій накривці сіяний на сито дощ. Петро,. кинувши віжки, курив. Перебирав у думках всі ті образливі слова, котрі він під нову сутичку скаже Степанові. Його ятрило зло. Хотілося хльостко вилаяти цього падлюку Степана, поглузувати з нього.
— Посунься. Дай в халабуду пролізти. — Степан злегка штовхнув Петра, скочив на ступицю.
Саме тут несподівано шарпонуло бричку й вона спинилася. Ковзаючись у болоті, затопотіли коні, з-під підков посилались іскри. Гуркотнув натягнутий барок.
— Тпррр!.. — крикнув Петро, зіскакуючи з брички.
— Що там таке? — сполошився Степан.
Підскакав Христоня;
— Обломилися, чорти?..
— Засвіти вогонь.
— Сірники в кого?
— Степане, кинь сірники!
Попереду, схропуючи, бився кінь. Хтось витер сірника. Жовтогаряче кільце світла — і знову темрява. Тремтячими руками Петро мацав спину впалого коня. Смикнув за повід.
— Но!
Кінь, зідхнувши, повалився набік, хряпнув дишель. Степан, підбігши тієї хвилини, засвітив щипку сірників. Кінь його лежав, підкидаючи голову. Передня нога по коліно стирчала в заваленій бабаковій норі.
Христоня, заметушившись, відчепив посторонки.
— Ногу йому визволяй!
— Розпрягай Петрового коня, мерщій!
— Стій, про-кля-тий! Т-пррр!..
— Він брикається, диявол. Оступись!
Насилу підвели Степанового коня на ноги. Вимазаний Петро держав його за повід, Христоня лазив у болоті навколішках, обмацуючи безживну підняту ногу.
— Мать, переломив... — пробасив він,
Хведот Бодівськів ляснув по тремтячій конячій спині долонею.
— Ану, проведи, може піде?
Петро потягнув до себе повіддя. Кінь стрибнув, не ступаючи на ліву передню, і заіржав. Томілін, одягаючи шинелю в рукава, тужно топтався навколо.
' — Вскочили, мать вашу!.. Загубили коня, ех!
Степан, що весь час мовчав, ніби цього й чекав: відштовхнувши Христоню, кинувся на Петра. Цілив у голову, та помилився — в плече попав. Зчепились. Впали в болото. Тріснула на комусь сорочка. Степан підбив під себе Петра і, притиснувши коліном голову, гатив кулаками. Христоня розтягнув їх, матюкаючись.
— За що?.. — відхаркуючи кров, кричав Петро.
— Прав, гадюко! Бездоріжжям не їздь!
— Петро випручувався з Христониних рук:
— Ну-ну-ну! Попручайся мені! — гудів той, одною рукою притискуючи його до брички.
В пару до Петрового коня припрягли низькорослу, але тягущу конячку Хведота Бодовськова.
— Сідай на мого! — наказав Степанові Христоня.
Сам поліз у буду до Петра.
Вже, опівночі приїхали на хутір Гниловський. Стали коло крайнього куренька. Христоня пішов проситись переночувати. Не звертаючи уваги на пса, що хапав' його за поли шинелі, він проплюхав до вікна, відхилив віконницю, пошкрябав нігтем шибку.
— Хазяїн!
Шарудіння дощу і заливиста собача гавкотнява.
— Хазяїн! Гей, добрі люди! Пустіть ради Христа заночувати. Га? Служиві, з таборів. Скільки? П'ятеро нас. Ага, ну, спаси Христос.
— Заїзди!—'гукнув він, повертаючись до воріт.
Хведот завів на підвір'я коні. Спіткнувся через корито, кинуте серед двору, вилаявся. Коні поставили під повіткою. Томілін, видзвонюючи зубами, поліз у хату. В буді залишилися Петро і Христоня.
На світанку зібралися їхати. Вийшов з хати Степан, за ним дріботіла древня горбата бабуся. Христоня, запрягаючи коні, пожалів її.
— Ех, бабуню, як тебе зігнуло! Мабуть, в церкві поклони класти зручно, трішки прихилилася — вже й підлога.
— Лебедику мій, отаманче, мені поклони бити, а на тобі собак вішати зручно..; Кожному своє. — Стара суворо посміхнулася, здивувавши Христоню рясною низкою нез'їдених дрібних зубів.
— Чи ти ба, яка зубаста, чиста тобі щука. Хоч би мені на —бідність подарувала десяток. Молодий от, а жувати нічим.
— А я з чим залишусь, хороший мій?
— Тобі, бабцю, кінські вставимо. Однаково помирати, а на, тому світі на зуби не дивляться: угодники — вони ж не з циганів.
— Верзи, верзи,—всміхнувся, вилазячи на бричку, Томілін.
Стара пройшла із Степаном під повітку.
— Которий?
— Вороний, — зідхнув Степан.
Стара положила на землю свій костур і чоловічим, упевнено-дужим порухом підняла коневі зіпсовану ногу. Скрюченими тонкими пальцями довго мацала скіпицю. Кінь щулив вуха, вищиряючи брунатну стріху зубів, присідав з болю на задні ноги.
— Немає полому, козаченьку, немає. Залиш, лікуватиму.
— Чи пуття буде, бабуню?
— Пуття? А хто ж його знає, хороший мій... Мабуть, що буде.
Степан махнув рукою і пішов до брички.
— Залишиш, чи ні?—'Мружилася вслід стара.
— Хай лишається.
— Вона його вилікує: залишив на трьох ногах,—візьмеш зовсім без ніг; Ветинара з горбом знайшов, — реготав Хри-стоня.
XIV.
— ...Тужу за ним, рідна бабусенько. Вочу сохну. Не встигаю спідницю вшивати — щодень все ширша стає... Пройде повз двір, а в мене серце закипає... впала б долі, сліди б його цілувала... мо' причарував чим?.. Поможи, бабусенько! Женити його збираються... Поможи, рідненька. Що коштує — віддам. Хоч останню сорочу скину, тільки допоможи!
Ясними, в мережеві зморшок, очима дивиться баба Дроздиха на Оксану, хитає головою під гіркі слова оповідання.
— Чий же хлопець це?
— Пантелея Мелехова.
— Турків, чи що? . ‘ ,
— Його.
Баба жує запалим ротом, не квапиться з відповіддю.
— Прийдеш, молодичко, зарання завтра. Скоро на світ благословиться, прийдеш. До Дону підемо, до води. Тугу віділл'ємо. Соли візьми жменю з собою з дому. Такеньки.
Оксана запинає— жовтою хусткою обличчя і, зігнувшись, виходить за ворота.
Темна,постать її зникає в ночі. Сухо черкають підошви чи-риків. Замовкають і кроки. Десь, на краю хутора, б'ються і вигукують пісень.
Удосвіта Оксана, що й не спала крізь ніч, уже під Дрозди-шиним вікном.
— Бабусю! .
— Хто там? ;
— Я, бабусю. Вставай.
— Зараз одягнуся.
Завулком спускаються до Дону. Коло пристані, поблизу кладки мокне в воді кинутий передок гарби.