А що чекало нас восени? Про це я чомусь не думав.
Тієї осені після дворічної перерви я знову пішов до школи. Після уроків я частенько ходив до річки на кручу і сидів біля колишнього току, тепер забутого і спустілого. Тут я малював свої перші етюди учнівськими фарбами. Навіть за тодішніми моїми уявленнями мені не все вдавалося.
"Фарби негодящі! От коли б справжні фарби!" — говорив я собі, хоча і не уявляв, якими ж вони мають бути.
Тільки значно пізніше я побачив справяші олійні фарби у свинцевих тюбиках.
Фарби фарбами, а все ж учителі, здається, мали рацію: цього треба вчитися. Але про навчання не доводилося й мріяти. Де там, коли від братів так і не було ніякої звістки, і мати ні за що не відпустила б мене, свого єдиного сина, "джигіта і годувальника двох сімей". Про це я не смів і заговорити. А осінь як на те видалася така гарна, тільки малюй її.
Обміліла студена Куркуреу, оголені валуни на перекатах поросли темно-зеленим і жовтогарячим мохом. Червоніла після ранніх заморозків гола ніжна шелюга, але топольки ще зберегли жовте цупке листя.
Прокурені, обмиті дощами юрти табунників чорніли в заплаві на поруділій отаві, і над димовими отворами звивалися сизі і пахучі струмочки. По-осінньому голосисто іржали сухорляві жеребці — розбрідалися матки, і тепер уже до самої весни нелегко буде втримати їх у косяках. Худоба, повернувшись з гір, гуртами бродила по стерні. Побурілий сухий степ уздовж і впоперек перетинали протоптані копитами стежки.
Незабаром задув степняк, небо нахмарилось, пішли холодні дощі — передвісники снігу. Якось випав непоганий день, і я пішов до річки — дуже вже сподобався мені на обмілині вогняний кущ гірської горобини. Сів я недалечко від броду, в шелюзі. Вечоріло. І раптом я побачив двох людей, які, видно з усього, перейшли річку вбрід. Це були Даніяр і Джаміля. Я не міг одірвати очей від їх суворих, тривожних облич. З речовим мішком за плечима Даніяр крокував поривчасто, поли розстебнутої шинелі хльостали по кирзових халявах його стоптаних чобіт. Джаміля запнулася білою хусткою, що зсунулася зараз на потилицю, на ній було її найкраще квітчасте плаття, в якому вона любила франтувати по базару, а поверх нього — вельветовий стьобаний жакет. В одній руці вона несла невеличкий вузлик, а другою трималася за лямку Даніярового мішка. Вони про щось перемовлялися на ходу.
Ось вони пішли стежкою через улоговину по заростях чию, а я дивився їм услід і не знав, що робити. Може, гукнути? Але язик наче присох до піднебіння.
Останні багряні промені сковзнули по бистроплинній валці перистих хмаринок уздовж гір, і зразу почало темніти. А Даніяр і Джаміля не озираючись ішли в бік залізничного роз'їзду. Разів зо два ще майнули їхні голови у заростях чию, а потім зникли.
— Джаміле-е-е! — закричав я щосили.
— Е-е-е-е! — безпритульно відгукнулася луна.
— Джаміле-е-е! — гукнув я ще раз і, не тямлячи себе, пустився бігти за ними через річку, прямо по воді.
Хмари крижаних бризок летіли мені в обличчя, одяг намок, а я біг далі, не добираючи шляху, навпростець і раптом з усього розмаху впав на землю, за щось зачепившись. Я лежав, не підводячи голови, і сльози заливали мені обличчя. Темрява неначе навалилася мені на плечі. Тонко, тужливо посвистували гнучкі стеблини чию.
— Джаміля! Джаміля! — схлипував я, захлинаючись від сліз.
Я розлучався з найдорожчими і найближчими для мене людьми. І тільки зараз, лежачи на землі, я раптом зрозумів, що любив Джамілю^Так^це була моя^перща, ще дитяча любов. >
Довго лежав я, уткнувшись у мокрий лікоть. Я розлучався не тільки з Джамілею і Даніяром, я розлучався із своїм дитинством.
Коли я причвалав поночі додому, у дворі був переполох, бряз1 кали стремена, хтось сідлав коней, а п'яний Осмон, гарцюючи на коні, горлав:
— Давно треба було гнати з аїлу цього приблудного собаку-полукровку! Сором, ганьба всьому роду! Хай-но він тільки потрапить до моїх рук, уб'ю на місці, нехай судять, — не дозволю, щоб усякий волоцюга забирав наших жінок! Гайда, сідай, джигіти, на коней, нікуди він не втече, доженемо на станції!
Я похолов: куди вони поскачуть? Але переконавшись, що погоня пішла по великому шляху на станцію, а не на роз'їзд, я непомітно прокрався в дім і закутався з головою в батьківський кожух, щоб ніхто не бачив моїх сліз.
Скільки розмов і пересудів було в аїлі! Жінки навперебій судили Джамілю.
— Дурна вона! Пішла з такої сім'ї, розтоптала своє щастя!
— На що поласилася, спитати б її? Адясе в нього тільки й добра, що шинелька та діряві чоботи!
— Звичайно ж> не повен двір худоби! Безрідний блукач, бродяга — що на ньому, те і його. Нічого, опам'ятається кралечка, та пізно буде.
х — Ото ж то й воно! А чим Садик не чоловік, чим не господар? Перший джигіт в аїлі!
— А свекруха? Таку свекруху не кожному бог дає! Пошукай ще таку байбіче! Занапастила вона себе, дурна, ні за що ні про що!
Мабуть, тільки я не осуджував Джамілю, свою колишню джене. Нехай на Даніярові стара шинеля і діряві чоботи, але ж я знав, що душею він багатший за нас усіх. Ні, не вірилося, що Джаміля буде нещаслива з ним. Тільки матері мені було шкода. Мені здавалося, що разом з Джамілею залишила її колишня сила. Вона зажурилася, змарніла і, я тепер зрозумів, ніяк не могла змиритися~з-тимт-щв-жиіія-інодТт"аК круто ламає" старі "Підвалини. Якщо могутнє дерево виверне буря, воно вже не підніметься. Раніше мати нікого не просила засилити їй нитку в голку, гордість не дозволяла. А от повернувся я одного разу зі школи і бачу: тремтять руки у матері, не бачить вона вушка голки і плаче.
— На засили нитку! — попросила вона і тяяско зітхнула. — Пропаде Джаміля... Ех, якою господинею була б вона в сім'ї! Пішла... Відцуралася... А чого пішла? Хіба погано їй було в нас?..
Мені захотілося обняти, заспокоїти матір, розповісти їй, який Даніяр, але я не посмів, я б на все життя образив її.
І все-таки про мою невинну участь у цій історії дізналися...
Незабаром повернувся Садик. Він, звичайно, сумував, хоча й казав з п'яних очей Осмону:
— Пішла — туди їй і дорога. Здохне де-небудь. А на наш вік жінок вистачить. Навіть_^о^отоволоса жінка не варта найнікчем-чнішого хлопця. , —--"
~"'^"Це^то^вірно! — відповідав Осмон. — Тільки шкода, не потрапив він тоді мені до рук, убив би — і все! А її за волосся та до кінського хвоста! Мабуть, на південь подалися, на бавовну, або по казахах пішли, йому ж не вперше бродяжити! Тільки от збагнути не можу, як усе сталося, і знати ніхто не знав, та ніхто й подумати б не міг. Це вона все, підла, сама влаштувала! Я б її!..
Коли я чув таку розмову, мені дуже хотілося сказати Осмоно-ві: "Не можеш забути, як вона тобі вичитала на сінокосі. Мерзенна твоя душа!"
Одного разу сидів я якось дома, малював щось для шкільної стінгазети. Мати поралася біля печі. Раптом до кімнати вскочив Садик. Блідий, із злобно прищуленими очима, він кинувся до мене і тицьнув мені під ніс аркуш паперу.
— Це ти малював?
Я сторопів. Це був мій перший малюнок. Живі Даніяр і Джаміля глянули тієї миті на мене.
— Я.
— Це хто? — тицьнув він пальцем у папір.
— Даніяр.
— Зрадник! — крикнув мені в обличчя Садик.
Він подер малюнка на дрібні клаптики і вийшов, сильно грюкнувши дверима.
Після довгої гнітючої мовчанки мати спитала:
— Ти знав?
— Атож, знав.
З яким докором і подивом дивилася вона на мене, притулившись до печі. І коли я сказав: "Я ще раз їх намалюю!" — вона, журливо і безсило похитала головою.
А я дивився на клаптики паперу, що валялися на підлозі, | нестерпна образа душила мене. Нехай вважають, що я зрадник! Кого я зрадив? Сім'ю? Наш рід? Але я не зрадив правді, правді життя, правді цих двох людей! Я нікому не міг розповісти про це, навіть мати не зрозуміла б мене. 1
В очах у мене все розпливалося, клаптики паперу, здавалося, кружляли по підлозі, як живі. В пам'ять так врізалася та мить,, коли Даніяр і Джаміля глянули на мене з малюнка, що мені раптом здалося, ніби я чую пісню Даніяра, яку співав він тієї пам'ятної серпневої ночі. Я згадав, як вони пішли з аїлу, і мені нестерпно захотілося вийти на дорогу, вийти, як вони, сміливо і рішуче у важку путь за щастям.
— Я поїду вчитися... Скажи батькові. Я хочу бути художником! — твердо сказав я матері.
Я був упевнений, що вона почне докоряти мені і заплаче, згадуючи загиблих на війні братів. Але, на мій подив, вона не заплакала. Тільки сумно і тихо сказала:
— їдь... Оперилися ви і по-своєму крилами махаєте... Та звідки нам знати, чи високо злетите? Може й ваша правда. їдь... А може, там одумаєшся. Не ремесло це — рисувати та малювати.... Повчись, узнаєш... Та не забувай дому свого...
Від того дня Малий дім відокремився від нас. А я незабаром поїхав учитися. От і вся історія.
В академію, куди мене послали після художнього училища, я подав свою дипломну роботу — це була картина, про яку я давно мріяв.
Неважко здогадатися, що на цій картині були зображені Даніяр і Джаміля. Вони йдуть осінньою степовою дорогою. Перед ними широка, ясна далечінь.
І хай недосконала моя картина — майстерність не одразу приходить, — але вона мені надзвичайно дорога, вона моє перше усвідомлене творче хвилювання.
І тепер бувають у мене невдачі, бувають і такі ваяїкі хвилини, коли я зневіряюсь у собі. І тоді мене тягне до цієї рідної мені картини, до Даніяра і Джамілі. Довго я дивлюся на них і щоразу розмовляю з ними.
"Де ви зараз, якими дорогами крокуєте? Багато в нас тепер у степу нових доріг — по всьому Казахстану до Алтаю і Сибіру! Багато сміливих людей працює там. Може й ви подалися в ті краї? Ти пішла, моя Джаміле, широким степом не оглядаючись. Може, ти втомилася, може, зневірилась у собі? Притулись до Даніяра. Нехай він заспіває тобі свою пісню про любов, про землю, про життя. Нехай сколихнеться і заграє всіма барвами степ! Нехай пригадається тобі та серпнева ніч! Іди, Дяїаміле, не яїалкуй, ти знайшла своє трудне щастя!"
Я дивлюсь на них і чую Даніярів голос. Він кличе і мене в путь-дорогу — значить, пора збиратися. Я піду степом у свій аїл, я знайду там нові барви.
Нехай у кожному мазку моєму звучить наспів Даніяра! Нехай в кожному мазку моєму б'ється серце Джамілі!