Раптом зліва з'явилася просіка, на якій не було нічого, тільки купа сухої папороті, то тут то там згиналися тонкі пагони й валялися великі зрізані пні, показуючи то свій гладкий верх, то мертві розкарячені корені. Й плями чорніли на тих місцях, де лісоруби спалювали сушняк і сміття.
Це була одна з тих частин лісу, яку сер Джефрі вирубав під час війни для окопних кріплень. Весь пагорб, який полого піднімався праворуч від лісової дороги, лежав оголений і навдивовиж покинутий. Вершина пагорба, який колись увінчували дуби, тепер оголилася, і звідти понад дерева видно було залізницю, по якій возили руду, й нові цехи в Стекс Ґейті. Коні стояла й дивилася в цей пролом у чистій самотності лісу. Вона вела в світ. Та Кліфорду вона нічого не сказала.
Ця просіка завжди надзвичайно злостила Кліфорда. Він пройшов війну, бачив, що воно таке. Та по-справжньому його розізлив цей голий пагорб. Він знову його засаджував. Та все це породжувало ненависть до сера Джефрі.
Поки крісло повільно вибиралося нагору, Кліфорд сидів з застиглим обличчям. Добравшись до вершини пагорба, він зупинився, не ризикуючи спуститися вниз довгим і дуже тряским схилом. Він сидів і дивився, як вигиналася, збігаючи вниз, у зеленкуватих берегах дорога, прокладаючи шлях між папороттю та дубами. Вона зігнулася коло підніжжя пагорба й зникла з таким милим і легким поворотом, що здавалося: зараз звідти виїдуть на конях лицарі і дами.
— Думаю, перед нами справжнє серце Англії, — звернувся Кліфорд до Коні, застигши в кріслі під тьмяним лютневим сонцем.
— Справді? — запитала вона й сіла в голубій плетеній сукні прямо на пень коло стежки.
— Звичайно! Це — стара Англія, її серце, і я прагну зберегти її недоторканою.
— Так, так! — сказала Коні. Та тільки вимовила ці слова, почула, як на копальні Стекс Ґейт просвистів гудок, відзначаючи одинадцяту годину. Кліфорд так звик до цього гудка, що навіть його не помітив.
— Я хочу, щоб цей ліс зостався цілком… недоторканим. Я хочу, щоб ніхто не полював тут, — сказав Кліфорд.
Певний пафос тут був. Ліс усе ще зберігав таємничість дикої, старої Англії, та вирубки сера Джефрі часів війни завдали йому удару. Як непорушно стояли дерева — незчисленні зморшкуваті гілки на фоні неба і сірі вперті стовбури, що піднімалися з коричневої папороті! Як безпечно тут пурхали птахи! А колись тут блукали олені й лучники, й ченці пропливали на своїх віслюках. Ці місця їх пам'ятали, все ще пам'ятали.
Кліфорд сидів у блідому сонячному промінні, на його рівне русяве волосся падало світло, його рум'яне повне обличчя залишалося незворушним.
— Коли я приходжу сюди, мені особливо жаль, що не маю сина, — сказав він.
— Але ж ліс старший за твою сім'ю, — лагідно зауважила Коні.
— Це так! — сказав Кліфорд. — Але ми зберегли його. Якби не ми, його б не стало… його б вирубали, як інші ліси. Треба зберегти якусь частину старої Англії!
— Треба? — сказала Коні. — Якщо його треба зберегти, то зберегти всупереч новій Англії? Розумію, це сумно.
— Якщо не зберегти хоча б частину старої Англії, то Англії не залишиться взагалі, — сказав Кліфорд. — І ми, ті, що володіємо такого роду власністю й маємо до неї почуття, зобов'язані зберегти її.
Запала сумна мовчанка.
— Так, на деякий час, — сказала Коні.
— На деякий час! Це все, що в наших силах. Ми можемо тільки виконати свій обов'язок. Я відчуваю, що до нас кожен член моєї сім'ї виконав тут свій обов'язок. Можна йти всупереч загальним звичаям, але треба плекати традицію.
Знову запала мовчанка.
— Яку традицію? — запитала Коні.
— Традицію Англії! Усього цього!
— Так, — повільно вимовила вона.
— Тому легше, коли маєш сина, тоді ти тільки ланка в цьому ланцюгу, — сказав він.
Коні не вельми розумілася на ланцюгах, та не сказала нічого. Вона думала про цікаву безособовість його бажання мати сина.
— Мені жаль, що в нас не може бути сина, — сказала вона.
Він прямо подивився на неї великими блідо-блакитними очима.
— Було б непогано, якби ти народила дитя від іншого чоловіка, — сказав він. — Якщо ми виховаємо його у Реґбі, воно належатиме нам і цій землі. Я не надто вірю в батьківство. Було б у нас дитя, ми б його ростили, воно було б нашим і продовжувало б наш рід. Чи не варто над цим подумати?
Нарешті Коні підвела на нього погляд. Дитина, її дитина була для нього просто "воно". Воно… воно… воно!
— Як, з іншим мужчиною? — запитала вона.
— Хіба це має велике значення? Хіба такі речі справді хвилюють нас глибоко?.. У тебе ж був якийсь коханець в Німеччині… а що він тепер? Майже нічого. Мені здається, що ці незначні акти й незначні зв'язки нашого життя не так уже й багато важать. Вони минають, і де вони? Де… де торішній сніг? Тільки те, що залишається впродовж життя, має значення; моє власне життя має для мене значення в своїй довгій протяжності й розвитку. А що означають випадкові зв'язки? І особливо випадкові сексуальні зв'язки? Якщо сміхотворно не перебільшувати їхню роль, це все одно що спаровування птахів. І так має бути. Що справді має значення? Має значення спілкування протягом цілого життя. Прожити поряд день за днем, а не переспати раз чи двічі. Ми з тобою одружені, що б там з нами не трапилося. Ми звикли одне до одного. А звичка, на мою думку, істотніша за всяку випадкову насолоду. Довге, неспішне, сповнене терпіння життя… так ми живемо… а не випадковий спазм будь-якого роду. Мало-помалу, живучи разом, двоє людей доходять до особливої злагодженості, надзвичайно тонко реаґують одне на одного. Ось — істинний секрет шлюбу, а не секс, принаймні не звичайна функція сексу. Ми з тобою сплелися в цьому шлюбі. Якщо нам триматися за це, ми зможемо організувати всі ці справи сексу, так як організовуємо вихід до дантиста, адже тут доля завдала нам фізичної поразки.
Коні слухала з якимось подивом і з якимось острахом. Вона не знала, має він рацію чи ні. Існував Майкаліс, якого вона кохала, так вона собі говорила. Та її кохання нагадувало якесь відхилення від шлюбу з Кліфордом, від їхньої довгої, повільної й звичної близькості, сформованої роками терпіння й страждань. Мабуть, людська душа потребує відхилень, і їй не можна в цьому відмовити. Але принцип відхилення полягає в тому, що ти знову повертаєшся додому.
— І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона.
— Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині.
Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї "не тієї людини".
— Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу "не тієї людини", — сказала вона.
— Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії.
Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою.
— І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома.
— Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся?
Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше?
Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати "так"? На роки й роки вперед? Просто "так" на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші "так" і "ні"! Як зграйки безладних метеликів.
— Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму.
— Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся?
— О, так! Думаю, що так, справді.
Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди!
Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу.
— Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат!
— Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд.
Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло.
— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?
— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.
Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся.