Ми взяли добірні шматки м'яса, повернулися на стоянку, нарізали їх тонкими смугами і почали смажити на багатті з сухих стебел та коріння полину. Поївши, я запропонував, щоб ми обоє лягли спати, а потім встали, поїли і продовжили шлях. Пітамакан подивився на мене з подивом і вигукнув:
– Ні в якому разі! Ми повинні по черзі вартувати!
– Якщо так, то тепер моя черга, – відповів я, пройшов до місця, звідки проглядалася рівнина, і вмостився зручніше.
Не минуло й десяти хвилин, як я побачив за півмилі від нас людей, що квапливо спускалися в нашу улоговину. Я сидів у зарослях високого полину і був певен, що цей загін мене не бачить.
Його учасники, звичайно помітили бізонячий переполох від нашого полювання і тепер поспішали в нашу долину, щоб зрозуміти причину сум'яття серед тварин і цілком обґрунтовано вважаючи, що у них з'явився чудовий шанс добути кілька скальпів. Я повзком ковзнув униз і побіг до нашої стоянки, голосно гукаючи Пітамакану, що вороги спускаються до нас і вже підійшли зовсім близько.
Він ще не встиг заснути і миттю схопився. Разом ми кинулися до коней, які паслися неподалік, прив'язані до кілочків. Ми привели їх на стоянку, осідлали, приторочили похідні сумки, але вже не наважилися витрачати час на упаковку бізонини, що сушилася, а сіли верхи і поспішили на схід. Вже виїжджаючи в прерію, ми побачили, що воїни рухаються прямо навперейми до закруту нашої улоговини. Їх було чоловік тридцять-сорок і були вони не далі, ніж за три сотні ярдів від нас. Навіть на цій відстані стало зрозуміло, що це не був (як ми досі частково сподівалися) військовий загін північних чорноногих або кайна: одягнені вони були гірше і без барвистих, прикрашених пір'ям коробок для військового вбрання і головних уборів, не було в них і довгої сумки зі священною люлькою, яка завжди буває у наших людей, коли вони вирушають в похід.
– Крі, а може й ассінібойни. Ну, зараз вони у нас поплачуть! – радісно вигукнув Пітамакан.
І саме тут вороги розвернулися і, підбадьорюючи один одного вигуками, кинулися в наш бік. Вони були добрими бігунами. Деякі з них були настільки збуджені, що, не думаючи про відстань, почали стріляти в нас, але ми навіть не почули свисту їхніх куль.
– Давай втечемо, – запропонував я.
– Ні! Залишимося тут і покажемо їм, що таке справжня стрілянина! – гаркнув мій "майже брат".
Він зістрибнув з коня і дістав рушницю з чохла. Я заразився його збудженням і вчинив так само.
Тепер вороги зчинили ще більший галас. Вони переконалися, що ми божевільні і скоро в них буде два скальпи і два прекрасні скакуни.
– Стріляй по лівій половині! А я – по правій! – крикнув Пітамакан, і ми відкрили вогонь.
Двоє нападників упали, а решта зупинилися і вистрілили в нас, розрядивши свої рушниці. Ми ж продовжили стрілянину, яка просто приголомшила супротивника. З криками жаху вони повернулися і кинулися врозтіч у пошуках притулку. Впали ще двоє. Ми продовжували стріляти, поки вороги перебували в полі нашого зору, але більше ні в кого не попали – видно наше збудження теж було надто велике, і про необхідність ретельно прицілюватися ми просто забули.
– Як ми їх вразили! Як вони тікали – наче качки від яструба! Ходімо, заберемо скальпи та зброю! – вигукнув Пітамакан, перезаряджаючи рушницю.
Я зробив те ж. Ми сіли на коней, під'їхали до мертвих і спішились. До цього часу вороги перебралися через балку і спостерігали за нами, готові залягти і відкрити вогонь, якщо тільки ми надумаємо їх переслідувати. Ми дали по них кілька пострілів, проте вони швидко сховалися в полину, і ми не змогли завдати їм більше шкоди. Пітамакан нахилився над мертвим і оскальпував його. Пританцьовуючи і співаючи Пісню Перемоги чорноногих, він зняв скальп і з другого, вбитого ним ворога.
– Ха! – вигукнув він. – Тепер ті, що залишилися живими, знають хто ми. Адже пісню воїна-чорноногого вони чують не вперше. Знаєш, про що вони зараз там говорять? Що боги дали нам рушниці, котрі стріляють так довго, скільки ми їх тримаємо біля свого плеча! Вони так цим вражені, що тремтять від страху. Їхні серця вискочили назовні. Але ходімо! Знімай свої скальпи і рушимо далі.
– Мені не потрібні скальпи! Я тільки візьму зброю, – відповів я.
В одного з убитих я забрав великий гострий ніж, куплений ним у Компанії Гудзонової Затоки. У іншого – гладкоствольну крем'яну рушницю, що заряджалася з дула. Пітамакан забрав іншу подібну рушницю, а також лук зі стрілами в шкіряному чохлі та сагайдаці. Мертві носили м'які мокасини з вичиненої шкіри. По них ми визначили, що це крі. Інші племена прерій носили інше взуття, з підборами із сиром'ятої шкіри. Захоплена нами зброя стала лише зайвим тягарем, але нам вона була необхідна для доказу наших подвигів. Коли настане наступний О-Кан – велике щорічне релігійне свято нашого народу – ми маємо стати перед людьми і перерахувати свої подвиги, як і всі інші воїни. Причому не лише розповісти про них, а й за допомогою друзів зобразити основні епізоди бою з ворогом, а це завжди було хвилюючим пантомімним видовищем.
Комусь може здатися дивним, чому я не відчував огиди, забираючи у мертвих їхнє спорядження, або не переживав через їхню смерть. Але, якщо чесно, то я не відчув ні того, ні іншого. Я так глибоко перейнявся способом життя народів прерій і настільки ґрунтовно засвоїв, що найвищим обов'язком кожного представника племені є знищення ворогів свого народу, що спокійно пішов за Пітамаканом до наших коней, відчуваючи лише велику радість і гордість за здійснене. І коли мій "майже брат" знову затяг Пісню Перемоги, я став йому підспівувати.
Нас непокоїло лише одне – стан наших коней, які потребували відпочинку та годівлі. Пітамакан сказав, що знає неподалік, на захід від нас, гарне місце, де навесні утворюється невелике озерце. Якщо вода ще не зійшла, то воно підійде для нашої стоянки, а якщо там уже сухо, то нам доведеться діставатися річок біля Скелястих Гір.
Ми поспішили в дорогу, перетнули ланцюг невисоких гір і прибули до низини посеред прерії. Було видно, що насамперед це місце покривала густа зелена трава, нині витоптана бізонами та антилопами. Ми в'їхали в цю балку і в самому її центрі знайшли невелике озерце з коричневою водою, рясно вкритою мошкарою. Наші коні почали її пити, але ми не змогли подолати огиди. Ми знайшли місце, де трава була краща, і розсідали коней. Я став на чати, а Пітамакан ліг спати. День був спекотний. Мене сильно мучила спрага. Я взяв ковдру, зачерпнув її кутом трохи води і почав проціджувати. Але тільки-но я підставив рота під цівку, його як вогнем обпалило.
Я побіг назад до Пітамакана і розбудив його.
– Тутешня вода сповнена якоїсь пекучої гидоти, – сказав я. – Я лише скуштував, а коні її пили й багато. Мені дуже хочеться пити. Давай поїдемо далі.
– Добре, – одразу ж погодився він.
Ми їхали всю довгу і спекотну другу половину дня, іноді даючи перепочинок нашим коням. Близько п'ятої години вечора ми досягли невеликої річечки, що втікає з гір. Поблизу виднілися багаття з іще свіжим попелом. Тут, на кількох маленьких багаттях, військовий загін крі смажив ребра антилопи – розколоті кістки валялися довкруги. Це оточене скелями місце не дуже підходило для нашого табору, оскільки нас тут легко могли захопити зненацька.
Але ми нарешті вгамували спрагу і дозволили коням напитися досхочу, а потім викупалися і без зайвих затримок рушили далі. Незадовго до заходу сонця ми виявили невелике стадо бізонів у зручному для полювання місці. Пітамакан підповз до них і застрелив однорічного бичка. Ми взяли в нього язик та ребра і поїхали далі. Близько десятої вечора ми прибули на Кі-нук-сі-іс-і-сак-та [46] або, як називають її білі, річку Молочну.
Декілька років тому, десь у цих місцях, п'ятеро мисливців Компанії Гудзонової Затоки, зіткнувшись із двома нашими мисливцями, заявили, що ті не мають права тут промишляти, оскільки це територія їхньої компанії. У них відібрали буквально все – коней, хутра і навіть рушниці, і попередили, що якщо вони ще колись тут з'являться, то будуть ще більш суворо покарані. Наші люди вирушили на південь до річки Маріас, де, як вони знали, стояли табором пікуні. Там вони роздобули коней та зброю і з кількома юнаками-чорноногими повернулися для помсти. Вони розшукали північних мисливців, що стояли табором на одній з приток Маріаса, біля самого підніжжя гір, і неприємно здивували своїх кривдників, не тільки повернувши свої речі, але відібравши і передавши своїм індіанським друзям заодно і все інше майно противника. Після цього їх керуючий надіслав нашому виключно зухвалий лист, в якому заявляв, що територія Компанії Гудзонової Затоки простягається на південь аж до річки Маріас і що, якщо люди Американської Хутряної Компанії будуть захоплені на північ від цієї річки, їх повісять. Наш керуючий не став відповідати. Однак після того, відправляючи наших людей ставити капкани на річці Молочній, він посилав їх загонами по десять чоловік. При цьому вони отримували суворі вказівки бути постійно насторожі стосовно службовців Компанії Гудзонової затоки і не давати їм застати себе зненацька. Вони повинні були бути готові зустріти їх подібно до ворожого військового загону.
Отакі були справи між Компанією Гудзонової Затоки та Американською Хутряною Компанією. Ми знали, що за договором з Англією 49 паралель була кордоном між Сполученими Штатами і Канадою, але жодна з компаній не мала точних відомостей, де саме проходила розділова лінія. Мешканці півночі стверджували, що вона має бути десь на рівні гирла річки Маріас, а ми були впевнені, що її слід проводити за верхньою течією Південного Саскачевана. Згодом, коли кордон було проведено на місцевості, виявилося, що помилялися обидві сторони. Річка Молочна своїм закрутом заходить до Канади, а потім знову виходить з її території. А тієї ночі ми з Пітамаканом переправилися через Молочну якраз у найвищій точці цього закруту.
Ми втомилися і були дуже голодні. У такому ж стані були і наші коні. Напоївши, ми пустили їх пастися, прив'язавши до кілочків там, де росла гарна трава. Потім ми з обережності сховалися в густих чагарниках, розвели там багаття, засмажили і поїли м'яса молодого бізона. Поки ми не дуже побоювалися людей Компанії Гудзонової Затоки – навіть якщо хтось із них і був десь поблизу, на ніч він залишиться у своєму укріпленому таборі.