Солдати перестрибують через неї, нерухому, аж поки в ар'єргарді один з них, старший віком, здавленим голосом лаючись, хапає чорне жіноче тіло за ноги й відтягує його вбік.
Всю другу половину дня й вечір іноземні полки шаленіли в обложеному місті. Голод вигнав їх з касарень і погнав вулицями на штурм крамниць і осель патриціїв. Небагато знайшли вони. Але в невпинному шаленому гасанні по вулицях було болісне, нестямне визволення. Вони забули, з якою метою рушили в путь. Здавалося, їх заворожив святий Вітт, змусивши танцювати один з тих безглуздих, приголомшливих танків, що про них можна прочитати в стародавніх хроніках. Вони не могли спинитися, і ті, хто вперто залишився в касарнях, невдовзі побігли слідом за ними, Щоб, так само як вони, розтрощувати шибки, кидати городян у канали, вдиратися в будинки з шаблями наголо й пістолями і стріляти в стінки чи колоти позолочену шкіру крісел. Вони мчали вздовж каналів до переходів, де їх намагалися затримати ополченці. Але це не допомагало. Вони перекидали гармати й несамовито стріляли по ворожих форпостах, звідки летіли у відповідь колючий дріт і кулі. Мов штормова хмара, поверталися вони до центру міста, підпалювали гамазеї із зерном, танцювали, червоні в червоному світлі вогню, неначе їх облили пекельною смолою, і завершили шаленство тим, що вчинили напад на міський ломбард, пограбували його до нитки.
Допізна не вщухало заворушення. Коли все скінчилося, іноземці валялися попід обвідними каналами, сиділи, притулившись до сходів і півпідвалів, на папертях і під деревами: безсилі, знеможені, без сну, обнюхані та обмочені вуличними собаками, з поламаною зброєю в руках, у подертих мундирах.
Вони прогнали спокій, та не голод.
У залі ради з високими стільцями й темно-зеленим столом знову збори. Цього разу проводирі ополчення ведуть розмову з чотирма чи п'ятьма іноземними воєначальниками. Ріпперда сидить у кріслі голови. Він дуже серйозний. Праворуч од нього, з перев'язаним чолом, Кенау.
— Певна річ, — спроквола мовить Ріпперда, — що заколот іноземних піхотинців не може тривати. Ми повинні правити за приклад. Тут усі терплять од голоду, і ми не менше, ніж вони…
Рвучко підводиться Балфур. Його рудувате шотландське обличчя бліде, на ньому звисають мішечки щік. Він стукає кулаком по столу.
— Я воював в Італії й Франції, — каже він, задихаючись, на ламаному діалекті. — Панове командири, я зроду не бачив такої облоги, як оця. Я не можу збагнути, Люди гинуть даремно. Це не війна. Я певний, що дон Фредерік хоче почати переговори. Страшнішого голоду не може бути. Мої солдати піймали сьогодні й засмажили собачку, що його мені подарував полковник Штейнбах (я дуже люблю собак). Я питаю: що спонукає нас до цього безумства? Я називаю це безумством, пане комендант! Так далі тривати не може…
Ніхто не мовить ні слова. Штейнбах колупає у вухах, Мартен Пройс водить рукою по ефесу шпаги. Хтось нетерпляче постукує ногою.
Ріпперда блідий. Його довге волосся й темна борода здаються ще темнішими, під очима чорні плями. Він стискує кулаки, шкіра на суглобах біліє.
— Не знаю, капітане Балфур,—каже він,— за що саме ви воювали в Італії й Франції. Але тут народ воює за самого себе, а не за деспота чи владаря, який зазіхає на чужі землі; проти короля, що зламав свою клятву. Ми воюємо, бо хочемо жити. Що ж до голоду… — він знизує плечима. — Я знаю, що запаси кінчаються, — каже він. — Я не приховую правди. Зараз у нас початок червня. Я підрахував: якщо офіцери найманого війська і капітани ополчення надалі не даватимуть волі своїм солдатам, ми зможемо протриматися до липня. Та суть не тільки в цьому, — Він виймає з шкіряної куртки листа.— Ось повідомлення, що його приніс голуб сьогодні вранці. В ньому сказано, що принц сам подався в Лейден, щоб відрізати шляхи довозу іспанців. Ось який план: кораблі гезів з'являються на Гарлемському морі; коли ворожі сили рушать туди, військо принца під командуванням Батенбурга нападе на обложників у Хоуті; ми зберемо всі свої сили і нападемо на табір поблизу міста, щоб стерти на порох усе, що там ще є.
Якусь мить він мовчить. Потім підводиться.
— Це наш останній шанс, — каже він, наголошуючи кожне слово. — Ставлю пропозицію на голосування.
Він кличе ополченця-вартового.
— Я роздам листки; голосування таємне. Від його наслідків залежить, чи ми воюватимемо й далі, чи… — він глянув на Балфура — …чи здамо місто.
Ополченець роздає листки і потім повільно йде круг стола з капелюхом у руці. Ніхто не поспішає кидати листки. їх тримають неквапливою рукою над капелюхом і повільно опускають. Ополченець ставить капелюх на стіл перед Ріппердою і йде на своє місце коло дверей. Ріпперда розгортає листки й перечитує їх. Коли він читає, з його обличчя нічого не можна вгадати. Потім він різко підводить голову.
— З десяти воєначальників двоє за негайну капітуляцію, — каже він. — Решта хоче діждати нової спроби визволення та взяти в ній участь. Панове воєначальники, дякую вам.
З шумом відсовуються стільці, стукають рапіри об камінні плити підлоги та ніжки стола. Ріпперда ще раз звертається до командирів:
— Панове, я забув вам сказати, що не потерплю більше в місті такого бешкету, як позавчора.
Він кладе руку на плече Кенау, від чого та на мить зіщулюється й заплющує очі.
— Я попросив капітана Кенау та її жіночий загін підтримувати в місті порядок. Вона дістала наказ — за злочини й порушення дисципліни вішати або розстрілювати.
Трохи здивовані офіцери мовчки переводять погляд з нього на Кенау. Потім швидко віддають честь і йдуть на свої пости.
XVIII
Поділившись на невеликі групи, жіночий загін патрулює по місту. Інколи жінки розбороняють городян, які завзято б'ються за спійману кішку чи собаку, а їхню здобич передають на розподіл. Часом на вулиці борюкаються п'яні солдати: один поцупив у другого маленький пшеничний хлібчик — останній і найкращий хліб, що його печуть у Гарлемі; вони запекло сваряться і хапаються за кинджали й ножі. Подеколи на одній з найтемніших і найбезлюдніших вуличок уранці знаходять зарізану й задубілу людину; здається, — мертві пальці ще міцно тримають щось. Певна річ, цю людину пограбували, але хто? Жіночий загін робить трус у солдатських касарнях, Кенау наказує привести іноземних найманців і допитує їх. Двоє заводіяк теліпається вже на шибениці, поставленій на базарі.
У місті готуються до бою, про який домовилися з принцем. Городяни вправляються, в тім числі й ті, хто зроду не тримав у руках зброї. Хлопчики одинадцяти-дванадцяти років — над дахами їхніх шкіл свистить іспанська картеч — намагаються зрозуміти дію гаркебузи. Поповнюються поріділі лави ополчення. Це вже не спокійні, ситі й серйозні бюргери, якими вони були донедавна. Обличчя схудли й стали кощаві, сухо світяться очі, тремтять руки, і люди швидко стомлюються, бо хоч конопляні коржики й солод на якийсь час угамовують голодний біль в шлунках, але не насищають. Проте всі сповнені рішучості, спробувати ще раз зло
мити облогу! Ще раз згуртувати всі сили й відігнати іспанців!..
Іспанці, видно, відчувають: щось готується. З сірого ранку до сірого вечора вони обстрілюють мури. Вежі пошкоджено, мури наполовину зруйновано. Але канал ще глибокий, а від киплячої олії на іспанській шкірі здуваються страшні й смертельні пухирі. У будинках за больверками ніхто не живе. Обвуглені й подірявлені кулями бантини — наче руки, що застигли в благанні. Чорніють вікна без шибок. Брук між будинками розламано, весь камінь і брущатку перенесено на бастіони. Можна подумати, що ворог уже побував у місті. Але Гарлем і далі готується до бою.
Лікарі повідомляють про перші жертви голоду: діти, молоді матері, що годують груддю, літні люди. Трапляється, що чоловіки на валах у розпалі бою затуляють очі руками, немовби побачили чорні зорі й вогненні кулі, зовсім інші, ніж ті, якими стріляють іспанці. Вони полотніють, мечі випадають з рук, мушкети падають у пилюку, а самі вони скочуються з мурів і лежать нерухомо. Скидається на те, нібито смерть, що підкралася так нечутно на оксамитових лапках, заявляє про свої права; вона йде попереду іспанців, вона косить мовчки і не дивлячись, і видно лише, як надломлюються й падають людські стебла в цій страхітливій косовиці. Жах охоплює людей, коли вони дізнаються, що повісилася якась жінка з Великої дров'яної вулиці, бо вже не мала чим годувати дитину. В німецькій касарні розіграли в кості пару нових чобіт з м'якої шкіри. Щасливчик, що виграв чоботи, зварив шкіру в олії, та коли він уже хотів був поласувати, інші солдати накинулися на нього, мов диявольська орда, і вирвали її у нього з рук. Взяли приступом майстерню одного чинбаря, забрали в нього шкіри, прокип'ятили й зварили з них суп, од якого людина може вмерти. Між шотландцями й валлонцями зчинилася бійка за виводок кошенят.
Де ж військо принца? Чи не дожидають його розвідники десь у дюнах?
Гарлем підносить чорний прапор. Відповіді немає. Знову на валах майорить чорний прапор — знак біди й самотності.
Нарешті, нарешті голуб!
Тремтячі пальці ловлять його, відв'язують записку, якою обгорнуто лапку, тріумфуючи подають ту записку Ріпперді.
Військо Батенбурга зросло до чотирьох тисяч чоловік і зосереджується в Сассенгеймі.
Хтось має піти в розвідку: можливо, це ворожа пастка?
Ріпперда дивиться на Пітера Хасселара. Той мовчки нахиляє голову. Йому дають шматок конини і глечик вина. Коли він наїдається, його темної липневої ночі спускають з валів у Лі й він перепливає її, поспішаючи дістатися до друзів.
Цієї ночі Ріпперда та інші керівники не сплять. У залі ради горять скіпки; лойові свічки давно розтоплено й з'їдено. У таборі іспанців дуже темно, сині тіні стеляться по небу, з-за пухнастих хмар прозирають, мов роса, зорі. У Великій церкві зібралося багато городян. їм несила стояти під час північної відправи. Вони сидять, намагаючись зберегти сили на завтрашній похід.
Кенау вмочає у воду останню скибочку конопляного хліба й повільно жує, не відчуваючи смаку.
їй здається, що залізні лещата стискують голову.
XIX
Удосвіта повертається Пітер Хасселар. Він змокнув до рубця, з чобіт тече вода, у волоссі ряска. Його треба підтримувати, коли він іде сходами ратуші. У залі ради він непритомніє.
Взявши Пітера на руки, Ріпперда вмощує його на широкому блискучому столі, кладе йому в голови подушку.