Повернувшись увечері, він розповів нам про них. Їх головним вождем був Довгий Лук, приємний чоловік, гарний зовні, але дуже старий, готовий впасти в дитинство. Його місце хотів зайняти Короткий Ріг, чоловік років сорока, з неприємним обличчям та гучним голосом. Він був великим хвальком, і, за словами Запорошеного Бізона, в племені його не любили, але дуже боялися, що він невдовзі займе місце Довгого Лука. Наступного дня, і потому, я бачив у нашому таборі цього Короткого Рога, коли він вештався туди-сюди, провідуючи різних вождів. Як і говорив батько, лице в нього було дуже неприємне. Я помітив, що на лівому плечі він завжди носив вузький довгий чохол з оленячої шкіри червоного кольору, багато вишитий голками дикобраза – безсумнівно, свій талісман. Мені завжди було цікаво, що це могло бути.
Настав день, коли батько запросив на бенкет Запорошеного Бізона, Довгого Лука, інших вождів та великих воїнів з обох племен Кроу — всього вісімнадцять чоловік. Серед них був і Короткий Ріг зі своєю неприємною пикою. Було подане частування, і люлька пішла по колу, гості по черзі розповідали про свої військові походи, про подвиги, які вони звершили, і при цьому оповідач завжди повторював розповідь мовою жестів, щоб батько міг його зрозуміти. Вони багато разів перераховували свої подвиги, всі розповіді були схожі одна на одну, і все це вони розповідали тільки для того, щоб потішити батька. Гидко посміхаючись, і весь час шморгаючи носом, Короткий Ріг слухав усе це, і з нетерпінням чекав своєї черги. Нарешті він розказав, і на мигах повторив для батька:
– Чорноногий, з усіх воїнів обох племен Кроу, я, Короткий Ріг, здійснив найбільший подвиг.
Промовляючи це, він зняв з плеча свій чохол з талісманом, поклав його на землю перед собою і погладив кінчиками пальців.
– Так, самий великий серед всіх кроу, і в цьому чохлі підтвердження моїх слів. Кілька років тому, разом з моїм другом Швидкою Антилопою, я вирушив у набіг на північ, проти найгірших серед наших численних ворогів – чорноногих. Багато ночей йшли ми, і нарешті виявили в долині Поділених Пагорбів [25] великий ворожий табір. Незабаром після світанку, ми наблизилися до великого табуна і вже готові були його захопити, коли п'ятеро людей вискочили з лісу й напали на нас, одразу вбивши мого товариша. Вони стріляли в мене, їхні стріли сипалися навколо мене немов струмені дощу, і я теж стріляв у них, не промахнувшись жодного разу. Одного за одним я вбив чотирьох із них, і в мене закінчились стріли. П'ятий випустив в мене стрілу, і вона глибоко вп'ялась мені в плече — дивіться, ось шрам, який від неї лишився. І що ж я зробив? Я скажу вам, що я зробив: я вирвав стрілу з плеча, розриваючи плоть, хоч біль був жахливий, і, поклавши її на тятиву, вистрілив в груди останнього з ворогів. Коли він впав, я підбіг до нього, вирвав стрілу з грудей, і хотів осідлати коня та захопити табун, та ба! За мною погнались багато ворогів, так, їх було чоловік з двадцять. У мене не було часу ловити коней, вороги, що наближалися, були надто численними, щоб з ними боротися. У мене була лише одна стріла – та яка мене поранила, і якою я вбив ворога. Шукати решту стріл мені було ніколи. З єдиною стрілою я побіг у ліс, і біг, поки не знайшов місце, де можна було сховатися. Кущів було замало, я вже було зневірився знайти притулок, коли це помітив білку, яка видряпалась по дереву і зникла в його густому листі. Так, мені довелося зробити те саме. Я поліз нагору, злякана білка голосно цокотіла на мене. Вона залізла на верхівку дерева, і сиділа там, розмахуючи своїм пухнастим хвостом і голосно верещала. Це могло привернути увагу моїх переслідувачів. Там, де гілки були найгустішими, я став на одну з них, і міцно обхопив стовбур. Я чув, як вороги наближаються; вони шукали мене, оглядали чагарники. Двоє з них, розмовляючи, пройшли просто піді мною, але ніхто вгору не подивився. Вони пройшли, і я з полегшенням зітхнув, але свого притулку не залишив. Весь довгий день я провів на дереві, і ті, хто шукав мене, багато разів проходили поряд. Настала ніч. Я спустився на землю, долаючи страшний біль, бо плече моє опухло, і рука майже не діяла. З однією рукою я не зміг упіймати ворожого коня, тому пішов додому пішки. Ніч за ніччю я йшов, поки не дійшов до табору свого племені. А зараз чорноногий, я покажу тобі доказ свого подвигу!
З цими словами Короткий Ріг, цей гидкий вождь Гірських Кроу, витяг зі свого чохла з талісманом стрілу і поклав її на землю перед моїм батьком та мною. Ми з відкритими ротами дивились на неї, на чорну голову бізона, намальовану на древку, одразу над оперенням. То була стріла мого батька! Ми відразу подумали про одне й те саме – згадали той давній ранок на Поділених Пагорбах, коли, вирушивши, щоб зібрати коней, ми виявили двох ворогів, що підкрадалися до них, і батько вбив одного з них, і поранив іншого, який втік зі стрілою в плечі. І цей Короткий Ріг, вождь гірських Кроу, був тим самим чоловіком, що втік від нас, і який пишався подвигом, що був однією великою брехнею! І намагався довести свою правоту з допомогою стріли мого батька! Становище було хитке – ставилися до нас привітно, але ж, все таки, ми знаходились у ворожому таборі, і я не уявляв, що пред'явить батько, щоб вивести брехуна на чисту воду, перед присутніми вождями. Самі уявіть, яке здивуваня і жах я відчув, коли побачив що батько потягнувся до чохла з луком і стрілами, що висіли біля його ложа. Я не міг не крикнути:
– Ні, батьку! Не показуй своїх стріл! Не кажи про те, що ми знаємо, інакше ми тут помремо!
– Нехай я й помру, але всі, хто тут зібралися, дізнаються який брехун цей Короткий Ріг. – відповів він.
З іншого боку я почув стогін мами:
– Божевільний, твій батько збожеволів! О, сину мій, настав наш кінець!
Розділ 5. Покарання брехуна.
Наш подих переривався від страху, серця скам'яніли. Ми з матір'ю дивилися на батька, який поклав свій чохол з луком та сагайдак собі на коліна, погладив його, а потім, з палаючими очима і міцно стисненими губами, розпочав свою розповідь мовою жестів:
– Запрошений Бізоне, Довгий Луку, і ви, друзі мої, – почав він, – Зі всього того, що розповів цей чоловік, правда лише одна – він зі своїм товаришем дійсно знайшли табір чорноногих в Поділених Пагорбах. Того ранку, про який він говорить, мій син, котрий сидить поруч зі мною, та я вийшли рано, щоб зібрати своїх коней, в'ючних та верхових. Біля узлісся ми помітили двох чоловіків, двох ворогів, як ми зрозуміли по пір'їнах, які стирчали в них на потилицях, що наближалися до табуна. Я одразу випустив стрілу прямо з того місця, де стояв, і вбив одного з них, а коли інший побіг, я поранив його. З моєю стрілою, що стирчала в його плечі, він втік у ліс, і, хоча багато воїнів шукали його, але так і не знайшли, і вирішили, що він помер від своєї рани де-небудь в густих чагарниках. Та тепер я знаю, що він не помер. Ось він сидить. І ось переді мною моя стріла, моя власна стріла, за допомогою якої він приписав собі неіснуючий подвиг. Дивіться, друзі! Я докажу вам, що те, що я кажу – правда!
З цими словами батько витяг з сагайдака декілька стріл і поклав поряд з тією, що там лежала. І всі гості побачили, цілком зрозуміло, голову бізона на древку кожної з них!
Апікуні, друже мій, за все своє довге життя я бачив чимало жахливих сцен. Я бачив людей, які в муках помирали від ран, отриманих ними в битвах, бачив і тих, кого розтоптали ратицями бізони, і тих, кого розтерзали кігті справжнього ведмедя. Але найжахливіше всього було те, що настало після того, як батько розвінчав брехливий подвиг Короткого Рога. Без слів вожді і воїни кроу дивилися то на стріли, які лежали перед ними, то на Короткого Рога, який сидів з відкритим ротом і бігаючими очима, втиснувшись в спинку сидіння, мов койот в капкані. Довгий Лук, вождь гірських Кроу, сидів у цей момент, тримаючи люльку, яка дійшла до нього. Він поклав її перед собою на землю і подався вперед, ніби намагаючись підвестися. Інші, помітивши його рух, теж схопилися. Коли ж той скочив на ноги і почав кричати на брехуна, решта, як один, зробили те ж саме. Вони закричали, схопили Короткого Рога за волосся, за руки і за одяг, витягли його із вігваму і почали бити кулаками, палицями та гарапниками. Вони штовхали його, тягали за волосся, рвали на ньому одяг, називали боягузом, брехуном та собакою. Він у цей час страшенно кричав від болю, і ці жахливі крики різали мені вуха, мені стало погано. З усього табору збіглися люди, вони запитували нас що сталося, жінки злякалися, діти плакали, собаки гавкали, вили та кидалися одна на одну. Побитий, весь у крові, Короткий Ріг уже не волав, а лежав мов мертвий, і чоловіки перестали його бити. Прийшли його троє дружин і подивилися на нього без всякого жалю – їхні очі були сухими, губи міцно стулені, носами вони не шморгали – видно було, що свого чоловіка вони недолюблювали. Та все ж вони його підняли, не особливо обережно, і понесли в свій вігвам.
Після цього Запрошений Бізон звернувся до натовпу, до обох племен, і на мигах повторив все для мого батька:
– Наймерзенніший з чоловіків той, хто розповідає про подвиги, яких ніколи не звершував. Він брехав багато зим, тому отримав кару, яку заслужив.
Довгий Лук звернувся до свого племені, теж повторивши сказане на мигах для батька:
– Ви, гірські Кроу, діти мої, ніколи більше не будете полювати разом з Коротким Рогом, і ніколи більше не відвідаєте його вігвам, і не запросите до себе!
– Послухайте мене, річкові Кроу: слова Довгого Лука для його дітей, це й мої слова для вас. З цієї хвилини цей чоловік, який пишався брехливими подвигами, для вас помер! – вигукнув Запрошений Бізон.
Потім, коли всі розійшлись, гості мого батька повернулись у наш вігвам, і наполовину викурена люлька була запалена знову і пущена по колу, і батько знову розповів як того давнього ранку поранив Короткого Рога, і вбив його товариша, котрий, як ми дізналися, був воїном гірських Кроу на ім'я Швидка Антилопа. З усіх присутніх, ніхто не висловив жодної неприязні до мого батька за те, що він убив одного з їх одноплемінників, навпаки – вони дуже хвалили його за те, що він розповів правду про Короткого Рога.