Не оберни ми ноги кролячими шкірками, які заміняли нам шкарпетки, ми не могли б далеко відійти від багаття. Звірячі стежки в лісі перехрещувалися і перепліталися, нагадуючи мережу, розкинуту на снігу. Слідуючи цими стежками, ми не провалювалися в сніг, але нам часто доводилося з них звертати, оскільки вони вели не в той бік, куди ми йшли.
Ми йшли повільно і намагалися не галасувати. Нам хотілося підкрастися до якоїсь тварини, яка відпочиває в кущах. З-під гілок сосни випурхнула зграя тетеруків, але в них ми не стріляли, побоюючись у разі промаху зіпсувати наконечники стріл. Якби стріла потрапила в сучокк або стовбур дерева, розхитався б погано закріплений наконечник. Ми вирішили на майбутнє брати дві стріли з тупими кінцями для полювання на птахів.
Якийсь чорний звір, стрибаючи по снігу, зник у заростях. Підійшовши ближче, ми побачили на снігу відбитки лап куниці. Індіанці і мисливці часто приносили у форт глянцеві шкури цих звірят, але ніколи ще не бачив я живої куниці. Я пішов був її слідами, але Пітамакан раптом схопив мене за руку і вказав на маленького рудого звірка, який, добігши до кінця довгого сучка, перестрибнув на сусіднє дерево.
— Та це тільки білка, — зневажливо сказав я.
Але слідом за білкою пробігла сучком куниця і стрибнула на те ж дерево. Це було напрочуд гарне звірятко, набагато крупніше за домашню кішку.
Провалюючись у сніг, ми кинулися до ялинки, але куниця, переслідуючи білку, вже стрибнула на сусіднє дерево. Білка заметушилась, перескакуючи з гілки на гілку, потім перелетіла на гілку ялинки, під якою ми стояли. Куниця наздоганяла свою здобич, але раптом, помітивши нас, круто повернулася, відмовилася від погоні і, перестрибуючи з дерева на дерево, швидко зникла з поля зору.
— Ех, шкода, що ми її не вбили! — вигукнув я.
— Не біда, — озвався Пітамакан. — Тут водиться багато куниць, а до весни далеко, ми ще полюємо.
Я промовчав. Мені здавалося, що Пітамакан обіцяє те, чого не може бути. Він обіцяв зробити голки та нитки, але хіба я міг цьому повірити!
— Ходімо! — Сказав я. — Холодно стояти на одному місці.
Ми підійшли до чагарників верби, де кілька днів тому на нас мало не напав олень. На снігу, що випав напередодні, чітко виднілися оленячі сліди: олень зі своїм сімейством довго блукав у чагарниках, а потім спустився до річки.
— Вони знаходяться десь неподалік, — сказав Пітамакан, — але краще не підходити до них, поки ми не маємо другого лука.
Вийшовши із заростей, ми побачили великого білохвостого оленя-самку. Вона повільно йшла до річки, зрідка зупинялася і гризла ніжні гілочки верб та молодих берізок. Ми сховалися за деревом і чекали, поки вона не зникла в ялиннику.
— Вона ляже на снігу. Ідемо! — вигукнув Пітамакан.
Він рушив до річки, а я покірно слідував за ним, дивуючись, чому він не йде прямо слідами самки. Нарешті я не витримав і спитав його про це.
— Усі лісові тварини, лягаючи відпочити, повертаються мордою до стежки, якою щойно прийшли, — пояснив він. — Іноді вони бувають ще обережнішими: зроблять коло і лягають осторонь, звідки їм видно цю стежку. Якщо нею йде мисливець, вони припадають до землі і лежать нерухомо, поки він не пройде повз. Потім потихеньку встають і тікають. Запам'ятай одне: не можна йти слідами тварини, на яку полюєш. Коли ти визначив за слідами напрям, якого тримається олень, зверни з стежки і йди вперед, поки не побачиш пагорба чи зарості — словом, зручного місця, де тварина могла б лягти та відпочити. Тоді обережно підходь до цього місця кружним шляхом. Якщо олень тут не зупинився, то побачиш його сліди. Якщо слідів немає, йди вперед повільно, крок за кроком.
Це пояснення здалося мені розумним, і я сказав про це Пітамакану.
— Ідемо швидше, — додав я. — Нема чого даремно гаяти час.
— Поспішати нема куди, — заперечив він. — Треба дати час тварині лягти та задрімати.
Але день був такий холодний, що довго чекати ми не могли. Підійшовши до річки ми побачили, що вода біля берегів замерзла, і тільки там, де течія була швидкою, виднілися довгі вузькі ополонки. Ми пройшли кроків двісті по льоду, до низів річки, і трохи відпочили, бо лід ще не був покритий снігом. Підійшовши до ялинника, ми не знайшли свіжих слідів оленя і переконалися, що він залишився в заростях.
Відійшовши від річки, ми рушили в обхід, пробираючись між деревами. На гілках лежали товсті подушки снігу. Дерева росли тут так близько одне до одного, що ми бачили не далі ніж на десять кроків уперед. Я йшов за Пітамаканом, від якого тепер залежала наша доля. У мене тривожно билося серце. Якби нам удалося вбити оленя, наскільки покращилося б наше становище!
Увійшовши в ялинник, ми стали пробиратися вперед крок за кроком. Раптом Пітамакан зачепив плечем гілку ялини, і сніг посипався важкими пластівцями. Я бачив, як кроків за десять від нас піднялася хмара снігового пилу, і помітив самку оленя, яка схопилася і, роблячи гігантські стрибки, бігла з ялинника на відкриту галявину. Але Пітамакан встиг у неї прицілитися і пустив стрілу.
— Я не схибив! — крикнув він. — Я бачив, як опустився хвіст!
Це була вірна ознака. Коли білохвостий олень, зляканий мисливцем, втікає, він завжди задирає свій короткий білий хвіст і помахує їм, немов маятником. Якщо тварина поранена, хоч і дуже легко, хвіст миттєво опускається.
— А ось і кров! — вигукнув Пітамакан, помітивши червоні плями на снігу.
Але крові було дуже мало. Я втішав себе тим, що древко стріли, що встромилася в тіло, не дає крові витікати з рани. Вийшовши з ялинника, ми побігли слідами оленя, але незабаром уповільнили крок: червоні плями на снігу траплялися все рідше і рідше. Поганий знак! Незабаром ми підійшли до того місця, де тварина зупинилася і озирнулась на пройдену стежку. Мабуть, олень стояв досить довго, бо сніг був добре втоптаний, але тут ми не побачили жодної краплі крові.
— Не варто йти її слідами, — сумно промовив Пітамакан. — Вона легко поранена, і біль не заважає їй тікати. Нас вона до себе не підпустить.
Пітамакан був засмучений більше, ніж я, оскільки вважав себе винуватцем невдачі.
— Не біда! — сказав я, намагаючись підбадьорити його. — Оленів тут багато, а до ночі ще далеко. Ідемо! Можливо, наступного разу нам пощастить.
— Я дуже втомився, — поскаржився він. — Чи не повернутися нам до вогнища? Відпочинемо, виспимося, а завтра підемо на полювання.
Пітамакан весь час йшов попереду, прокладаючи стежку по пухкому снігу. Не дивно, що він стомився. Я запропонував зайняти його місце і прокласти дорогу до річки, а потім йти по льоду і видивлятися дичину, що бродила в прибережному лісі.
—Ти правий! — вигукнув він, і обличчя його засяяло усмішкою. — Йди вперед. Скоріше б дістатися річки!
Через кілька хвилин ми вже крокували льодом, і Пітамакан знову йшов попереду. Вперше відколи ми вийшли на полювання, я перестав сумніватися в успіху і з упевненістю сказав собі, що додому ми повернемося не з порожніми руками. Наші ноги, взуті в мокасини, безшумно ступали по гладкому льоду: звичайно, нам вдасться близько підійти до наміченої здобичі, і цього разу Пітамакан не схибить. Ми злякали тетеруків, помітили двох-трьох видр, але на снігу вздовж річки й далі, в лісі, було стільки слідів великих тварин, що на дрібну дичину ми вирішили не звертати уваги. Ми наближалися до того місця, де високі сосни підступали до річки. І ось тоді надія спалахнула з новою силою: ми побачили, як обсипався сніг із гілок молодої верби і деревце затремтіло, немов по ньому вдарили сокирою. Ми зупинилися, прислухаючись, але навколо було тихо. Потім посипалися пластівці снігу з куща неподалік нас. Пітамакан стиснув лук. З кущів вийшов лось і зупинився, повернувшись до нас боком, за двадцять кроків від річки.
"Ну, вже він від нас не втече!" — подумав я.
Затамувавши подих, я чекав, дивлячись то на лося, то на Пітамакана.
Пітамакан прицілився, натягнув тятиву і раптом, круто повернувшись, сів на лід. Тятива розірвалася!
Це був страшний удар: ми втратили здобич, і всьому виною була гнила тятива! Лось зник з поля зору, як тільки Пітамакан опустився на лід. Довго сидів він з опущеною головою, жалюгідний і пригнічений. Нарешті він глибоко зітхнув, підвівся і запропонував іти додому.
— Стривай! Спробуємо зв'язати кінці ременя, — сказав я. — Можливо, він протерся лише в одному місці.
Пітамакан безнадійно похитав головою і пішов по льоду. Але за хвилину він зупинився.
— Немає в мене надії, але спробуємо.
Ремінь був довшим, ніж потрібно для тятиви. Ми зв'язали кінці вузлом, і Пітамакан, приладнавши стрілу, почав повільно натягувати тятиву. Мені здавалося, що ремінь витримає, але раптом пролунав тріск: тятива лопнула знову, і цього разу в іншому місці. Про полювання не було чого й думати, якщо ми не роздобумо нової, міцної тятиви. Пітамакан мовчки продовжував шлях, а я йшов за ним, марно намагаючись знайти якийсь вихід.
Ми йшли по льоду, слідуючи всім звивам річки, бо надто втомилися, щоб йти найкоротшим шляхом по глибокому снігу. До вечора було ще далеко, коли ми підійшли до нашого куреня, розклали багаття і підсмажили шматок кролячого м'яса.
— Тепер і кроликів не буде, — зауважив я. — На ремені стільки вузлів, що з нього не зробиш гарної петлі.
— Правильно, брате, — озвався Пітамакан. — Вихід у нас один: якщо в тій печері за річкою заліг ведмідь, ми маємо його вбити.
— Кийками?
— Так, звичайно. Я вже тобі казав, що не можу відрізати пасмо волосся. Значить, нам нема з чого зробити нову тятиву.
— Ходімо! — у розпачі вигукнув я. — Ідемо до печери і якнайшвидше покінчимо з цією справою.
Поївши кролячого м'яса і напившись води з джерела, ми зрубали гострим каменем дві молоді берізки. Озброївшись важкими палицями, ми поспішили до річки. Багато снігу випало з того дня, як ми знайшли тут відбитки лап чорного ведмедя, але й зараз ще можна було знайти його сліди, що вели до печери.
6. ВЕДМІДЬ І ЛОСЬ.
Ми йшли ледь помітними слідами, що вели через ліс до печери біля підніжжя скель. Щодо мене, то я не мав жодного бажання поспішати. На півдорозі я зупинився і гукнув Пітамакана.
— Давай придумаємо якийсь план, — запропонував я. — Обговоримо, як узятись за справу.
— Не знаю, який тут може бути план, — озвався він, повертаючись до мене.
— Ми підійдемо до печери, зазирнемо в неї і гукнемо: "Гей, ведмідь, вилазь!" Він злякається і вилізе, а ми з піднятими палицями стоятимемо праворуч і ліворуч від входу.