Не існує досвіду нескінченності, який би не провокував органічну і непоправну анархію. Ви не можете усвідомити нескінченність, якщо не маєте в собі зародкових анархічних тенденцій. Інтенсивне переживання цього лише створює відповідність між зовнішнім і внутрішнім вихорами.
Переживання нескінченності, як і тривалі роздуми про неї, є неоціненним уроком анархії, бунту і повного гаосу. Нескінченність дезорганізує, струшує, вона вражає тебе на корені твого буття, але вона також змушує тебе нехтувати всім малим, всім незначним і несуттєвим. Перед обличчям нескінченності навіть біль притлумлюється. Як добре, що, втративши будь-яку надію, ми досі маємо право на стрибок у безмежність, що ми можемо долучитися до вселенської анархії, до напруги цього виру. Захоплені його еволюцією, пройдімо через усе божевілля цього безперестанного руху до знемоги, розчинімо себе у сплеску крайньої драми, думаючи не стільки про смерть, скільки про наше безкрайнє божевілля, здійснімо в його пароксизмі мрію про космічне дикунство і безмежне піднесення, пливімо крізь космос, не маючи жодної іншої мети, окрім цього абсолютного динамізму. І нехай наше падіння з тенет цього вихору не нагадує поступове згасання, але агонічне продовження початкового гаосу. Нехай весь патос і драма нескінченного знову обійме нас в самоті смерті, щоб наш перехід в небуття нагадував осяяння, яке ще більше посилить таїнство чи безглуздість цього світу.
У приголомшливій складності нескінченности як конститутивного елементу є категоричне заперечення форми, замкненої та визначеної площини. Нескінченність, будучи абсолютною прогресивністю, знищує все, що має кінцеву послідовність і формальну кристалізацію. Показово, що мистецтво, яке найкраще виражає нескінченність, музика, – це мистецтво, яке розплавляє форми в плинність невимовного шарму. Форма завжди прагне надати фрагментарному абсолютного характеру, виокремити його в автономію та, індивідуалізуючи зміст, усунути перспективу універсального і нескінченного. Форми ілюзорні, і, поза межами їхньої швидкоплинності, справжня реальність розкривається як інтенсивна пульсація. Відчуття форми є наслідком поблажливості до кінцевого у несуттєвих спокусах маргінесу, що ніколи не призведуть до метафізичних одкровень. Метафізика, як і музика, витікає лише з досвіду нескінченного. Обидва ростуть і викликають запаморочення. Мене дуже дивує, як усі ті, хто створює вирішальні роботи в цих галузях, не божеволіють. Музика, більше ніж будь-яке інше мистецтво, вимагає такої наснаги, що незрозуміло, як після цього можна щось розрізняти. Якби у світі існувала іманентна і фатальна закономірність, усі великі композитори мали б покінчити життя самогубством у найвизначніший момент свого життя, або ж збожеволіти. І хіба не всі ті, що замахнулися на нескінченність, на шляху до божевілля? Нормальність, ненормальність – це поняття, які вже нічого не означають. Живімо в екстазі нескінченності, любімо безмежне, руйнуймо форми та запровадьмо єдиний культ без форм: культ безмежности.