А Берми-на роля не опиниться колись серед найкращих її ролей і не стане в один ряд із "Федрою". Не можна сказати, що п'єса сама собою мала якусь літературну вартість, а все ж Берма грала її так само чудово, як і "Федру". Тут до мене дійшло, що творчість письменника для трагедійниці тільки матеріял, не такий-то вже для неї й важливий матеріял для високомистецької інтерпретації, — так великий маляр, з яким я познайомився в Бальбеці, Ельстір, знайшов тему для двох прегарних полотен у банальному шкільному будинкові та в соборі, який уже сам із себе великий витвір мистецтва. І достоту як маляр розчиняє дім, віз, людей у дивовижному світловому ефекті, який їх злютовує водно, так Берма накидала широкі завої жаху чи ніжности на слова того самого литва, всі однаково пригашені чи допасовані одне до одного, які пересічна акторка викарбувала б почережно геть усі. Берма, звісно, робила на кожному з них відповідний притиск — вірші у неї й виходили віршами. Хіба першою ознакою упорядкованої складности, себто краси, не є почута рима, себто щось таке, що скидається на те слово, з яким римується, і воднораз не схоже на нього, зумовлене ним, але наділене якимось новим поняттям, не є відчуття двох схрещених між собою систем — розумової і метричної? Але Берма вводила слова, вірші, навіть цілі "тиради" в розлогіші злуки, і було так утішно бачити, як вони мусять, дійшовши до межі, затримуватися, уриватися; так поет знаходить уподобу в тім, щоб погаятися хвильку з римованим словом, яке має злетіти, а компоніста приборкує розсипані слова лібрето кованим і летючим ритмом. Таким чином у фрази сучасного драматурга, не менш вправно, ніж у расінівські вірші, Берма впроваджувала широкі образи скорботи, шляхетности, пристрасти, і то були її власні шедеври, в яких її впізнавано, як упізнають маляра в портретах, мальованих з різних моделей.
Мені вже не хотілося, як колись, щоб Берма завмирала в якійсь позі, щоб не гасли, ледь народившись, чудові переливи барв, які вона створювала, користуючись миттєвими світловими ефектами, мені не хотілося, щоб вона сто разів повторювала який-небудь вірш. Я розумів, що моє давніше прагнення було вимогливіше від волі поета, волі трагедійниці, волі великого мист-ця-декоратора, її режисера, і що цей шарм, яким спалахував той чи інший вірш, її мінливі, неспійманні рухи, нові й нові образи становили собою коротку рвію, разову мету, минуще диво театрального мистецтва, диво, яке увага надто захопленого глядача знищила б, силкуючись його закріпити. Ба більше, мені не залежало навіть на тому, щоб ще раз почути Берму, я був цілком задоволений; раніше, коли я надто захоплювався, я тим самим прирікав себе на розчарування (чи то предметом моїх захоплень була Жільберта, чи то Берма), я вимагав від завтрішнього вра-жіння тієї втіхи, якої мені не давало вражіння вчорашнє. Не прагнучи зглибити радість, яка мені щойно була послана і яку я, мабуть, міг би пережити якось плідніше, я казав собі, як колись казав мій однокласник: "Для мене Берма стоїть на першому місці", хоча щось мені підказувало, що цей вибір, це твердження, що Берма стоїть "на першому місці", не пояснює, в чому її геній, хай цей мій здогад і вдовольняв мене.
Щойно почалася друга п'єса, я глянув у бік бенуару принцеси Ґермантської. Порухом, що викреслив чарівну лінію, по якій мій дух гнався в пустці, принцеса Марія обернула голову в глиб ложі. Гості теж підвелися, обертаючись до дверей; і в утвореній ними шпалері, зі звитяжницькою самонадією і маєстатом богині, а заразом із несподіваним кокетливим замішанням в усміхнених очах від того, що так спізнилася і наробила такого шелесту посеред вистави, сповита в білий муслін, з'явилася дукиня Ґер-мантська. Вона підійшла до своєї кузини, віддала глибокий уклін до білявого молодика, який сидів у першому ряду, а потому, обернувшись до морських священних потвор, які плавали в глибу гроти, привіталася до цих напівбогів із Жокей-клубу (о, як я хотів зараз бути ними, а надто — маркізом де Палансі!), привіталася невимушено, як вітаються до давніх приятелів, з якими бачаться день у день протягом п'ятнадцяти років. Я відчував, що тут якась таємниця, але не здолав розгадати загадку її зверненого на приятелів усміхненого погляду, в чиєму блакитному блиску, поки дукиня по черзі ручкалася з друзями, якби я зумів розкласти його крізь призму і проаналізувати його кристалізацію, може, мені відкрилася б сутність того незнаного життя, яке струмувало в ньому цієї миті. Дук Ґермантський ішов за дружиною, причому іскри монокля, білозуба усмішка, білота гвоздики в петельках та плісированого пластрона висявали ще сліпучіше через те, що він звів брови, розтулив рота і розстебнув фрак; штивний, не рушаючи головою, він опускав простягнену руку на рамена охочих поступитися йому місцем тритонів, наказуючи їм сідати, а потім віддав низько чолом білявому молодикові. Цілком імовірно, що дукиня, охоча позбиткуватися, як подейкували, з того, що вона називала "крайнощами" своєї кузини (крайнощами для її щиро французької стриманосте мали здаватися всякі об'яви німецької поетичносте й захопленосте), гадаючи, що цього вечора та надіне туалет, як на "бал в опері", захотіла дати їй науку доброго смаку. Замість чудового і м'якого пір'я, яке звішувалося у принцеси аж до шиї, замість сітки з черепашок та перел, дукиня прикрасила волосся лише простою еґреткою, яка бовваніла над її орлім носом і булькатими очима і нагадувала пташиний чубчик. Її шия та плечі вилонювалися з сніговобілої хвилі мусліну, над якою маяв вахляр із лебединого пір'я, але далі сукня, чий корсаж був оздоблений тільки незліченними блискітками (то з металевих паличок і пацьорків, то з діямантів), облягала її тіло з щиро британською дебелістю. Та хоч би які різні були ці два туалети, як тільки принцеса поступилася дукині своїм кріслом, обидві не могли не замилуватися одна одною.
Можливо, дукиня Ґермантська назавтра з посмішкою відгукуватиметься про дещо химерувату фризуру, яку зробила собі принцеса, але, звісно, хвалитиме її і заявить, що вона була чудово зачісана; а принцеса, на чий смак її кузина одягалася холоднувато, сухувато, трохи "кравцювато", все ж убачатиме в цій суворості урочу витворність. Зрештою гармонія у їхніх стосунках і загальний напрям їхнього виховання згладжували контрасти не лише у строях, а й у поводженні. В тих невидимих магнітних лініях, напнутих між ними вишуканістю манер, вигасала природна принцесина експансивність, натомість дукинина одвертість у полі їхнього тяжіння робилася стриманішою, сповнювалася солодкости й шарму. Як у п'єсі, граній зараз на кону, для того, щоб зрозуміти, якою щирою поезією наповнювала Берма свою гру, досить було б довірити її ролю, яку лише вона могла грати, будь-якій іншій виконавиці, так глядач, підвівши очі до двох лож балкону, зауважив би, що фризура баронеси Мор'єнваль, у якій та бачила подібність до туалету принцеси Ґермантської, свідчила лише про її ексцентричність, претензійність і несмак, а вперті й дорогі потуги маркізи де Камбремер наслідувати в туалетах і шикові дукиню Ґермантську надавали їй подоби провінційної пансіонерки, прямої, як тичка, сухої і кощавої, з катафалковим плюмажем, увіткнутим у волосся сторчма на дротині. Може, їй не було місця в Цій залі, де тільки найпишніші жінки сезону сиділи в ложах (навіть на горішніх ярусах, ложі яких знизу видавалися великими кошиками, обсадженими людськими квітами і прив'язаними до стелі червоними оксамитовими стрічками) і творили ефемерну панораму, яку смерті, скандали, хвороби, звади могли в будь-який час змінити і яку в цю хвилю закріпили увага, спека, запаморочення голови, кур, елегантність і нуда, закріпили в цю вічну і трагічну мить несвідомого чекання і спокійного заціпеніння, схожу на мить, що передує вибухові бомби чи першого полум'я пожару.
Маркіза де Камбремер опинилася тут тому, що принцеса Пармська, вільна від снобізму, як більшість титулованих осіб, зате катована гординею і жадою чинити добро (жада ця в ній дорівнювала любові до того, що вона вважала за Мистецтво), відступила кілька лож таким особам, як маркіза де Камбремер, особам не належним до великопанського світу, але пов'язаним із принцесою філантропічною діяльністю. Маркіза де Камбремер не спускала з очей дукині та принцеси Ґермантських, анітрохи при цьому не бентежачись: власне, з ними вона була незнайома, тож їм і на думку не спадало, що вона домагається чоломбиття. А проте вона ось уже десять років завзято допоминалася свого: бувати у цих великих пань. І ось, за її підрахунками, вона мала добитися своєї мети уже через п'ять років. Проте вона заслабла на одну з тих недуг, якої не відперти, а що була бита в медицині і знала про свою приреченість, то боялася не дожити до тої пори. Того вечора вона була принаймні щаслива, що всі незнайомі дами бачать коло неї їхнього друга, молодого маркіза де Босержана, брата пані д'Анжанкур, який мав вступ до обидвох кіл і коли обертався в товаристві жінок не вищого світу, то ті з марнославства любили зводити це на очі жінок вищого. Він сидів позаду маркізи де Камбремер, у кріслі, поставленому бокаса, аби зручно було лорнетувати інші ложі. Він знав тут усіх; уклоняючись, напрочуд елегантно вигинав свій тонкий стан, похиляв ху-паву голову з ясним чубом і, підводячи своє випростане тіло, усміхався блакитними очима, поштиво і воднораз невимушено, надзвичайно точно гравіюючи у ромбоїдальній рамі ложі, куди його вписано, старовинну ритовину із зображенням пихатого і запобігливого панка. Він часто ходив до театру на запрошення маркізи де Камбремер; у залі для глядачів і на роз'їзді, у вестибюлі йому ставало духу триматися її, хоча їх оточувало ціле гроно блискучіших його приятельок, до яких він уникав озиватися, щоб не пантеличити їх, ніби був у підозрілому товаристві. Якщо тоді проходила принцеса Ґермантська, гожа і легка, як Діана, тягнучи за собою запаморочливе манто, повертаючи до себе всі голови і приковуючи всі погляди (погляд маркізи де Камбремер дужче, ніж будь-який інший), маркіз де Босержан удавав, ніби щирує зі своєю сусідкою, отож на приязну і сліпучу принцесину усмішку відповідав скуто і силувано, з добропристойною стриманістю і милосердним холодом людини, ґречність якої може в цю мить бути обтяжливою.
Навіть якби маркіза де Камбремер не відала, що бенуар належить принцесі, вона здогадалася б і так, що дукиня Ґермантська її гостя, з загостреної цікавости до того, що відбувається на кону та в залі для глядачів, яку виявляла дукиня з люб'язносте до господині.