Очевидно, розбещені порожнечею світського життя, розум і серце дукині Ґермантської були підтяті, через що ентузіазм швидко вироджувався у неї в несмак (бо її знову вабило до тої дотепносте, яку вона вигострювала і до якої знеохочувалася). Симпатія, яку в неї викликав якийсь добрий чоловік, змінювалася роздратованістю, якщо цей чоловік починав до неї учащати, а надто якщо приставав до неї з ґужами, прохаючи порад, які вона не годна була дати. Насправді ж дратував її не шанувальник, як їй здавалося, а її нездатність розважатися, як це спостерігається за всіма, хто тільки шукає забави, а не забавляється. Дукиня у цих своїх вибриках не щадила нікого, окрім мужа. Він один ніколи її не кохав; вона завше відчувала в ньому залізний характер, відчувала його байдужість до її вередів, його зневагу до її вроди, знала його запальність, непохитну волю, розуміла, що лише під кормигою у таких, як він, нервові натури віднаходять спокій. З другого боку, дук Германський, який любив один-однісінький тип жіночої вроди, але досі шукав цього типу, часто міняючи коханок, мав — аби посміятися з них, коли їх покидав — постійну, незмінну спільницю, яка часто його дратувала своїм цокотінням, але яку, як йому було відомо, цілий світ мав за найгожішу, найцнотливішу, найрозумнішу і найкебетливішу з аристократок, дружно визнаючи, що дукові Ґермантському збіса пощастило на дружину, адже вона затирала всі його бешкети, вміла вітати гостей, як ніхто, і втримувала дім нарівні з першими салонами Сен-Жерменського передмістя. Цю думку поділяв і дук; він часто гнівався на дружину, але й пишався нею. Сам розкішник, а скупар, він відмовляв їй у дрібних сумах на доброчинність або на прислугу, але дбав про те, щоб дукиня мала найпишніші туалети і найбаскіші запряги. Нарешті йому лестило, що жінка в нього гоструха. А дукині Германській, коли вона вигадувала сьогодні щодо високих прикмет, а завтра, як стій, щодо хиб одного й того самого свого друга новий і смаковитий парадокс, кортіло аж-аж випробувати, чи сподобається він тим, хто зугарний його оцінити, упитися його психологічною химерністю, кортіло аж-аж уразити їх лапідарною їдцю. Звичайно, в нових її спостереженнях найчастіше крилося істини не більше, ніж у колишніх, ба навіть зазвичай ще менше; але, власне, їхня розкутість і несподіваність надавали їм якоїсь мудрости й заохочували слухащих переказувати ці парадокси іншим. Ось тільки піддослідним кроликом дукининих психологічних експериментів був зазвичай близький приятель, а ті, з ким вона прагнула поділитися своїм відкриттям, ні сном ні духом не відали, що він уже потрапив ув її неласку; тож-бо те, що дукиня Ґермантська тішилася славою незрівнянної приятельки, щирої, добросердої і вірної, утримувало її від нападу; в кращому разі дукиня могла докинути слівце пізніше, ніби приневолена, втручаючись у розмову для того, аби виглядало так, ніби вона мирить змагунів, хоч насправді вона допомагала партнерові, чиїм завданням було спровокувати ту балачку, і, власне, в такій ролі й подвизався дук Ґермантський.
Щодо світських справ, то ще одна втіха, втіха акторки-імп-ровізаторки, спонукала дукиню Ґермантську виголошувати нечу-вані судження про ці справи, і вони, ті судження, хвилювали кров принцеси Пармської своєю постійною і розкішною раптовістю. Аби зрозуміти, якої саме втіхи зазнавала від цього Оріана, я проводив паралелі не так із літературною критикою, як із політичним життям та парламентською хронікою. Коли чергові й суперечні між собою едикти, якими дукиня Ґермантська раз у раз підтинала ієрархію свого кола, увірилися їй, вона силкувалася, аналізуючи свої стосунки з людьми, роблячи найдрібніші кроки, яких вимагав від неї світ, жити тими штучно підсичуваними пристрастями, які запалюють депутатів на засіданнях, і виконувати ті вигадані обов'язки, які беруть на себе державні мужі. Щокрок буває так: міністр пояснює Палаті, чого йому доводиться триматися певної лінії поведінки, і ця лінія здається цілком правильною розсудливій людині за читанням у газеті звіту про засідання, але потім той самий розсудливий читач відчуває раптовий шок і починає сумніватися, чи мав він рацію, підтримуючи міністра, коли вичитує, що в залі чувся гомін під час його виступу та обурені вигуки на кшталт: "Це вже занадто!", почуті з уст депутата з таким довжелецьким іменем і такими довжелецькими титулами і підтримані слухачами так разно, що самі його слова: "Це вже занадто!" у всій цій зам'ятні займають менше місця, ніж напів-вірш в олександрійському вірші. Так, приміром, коли дук Германський, тоді — принц де Лом, засідав у Палаті, в паризьких часописах можна було прочитати, хоча це адресувалося мезеґлізь-кій окрузі, аби довести виборцям, що вони голосували не за ледачого або німого кандидата:
"Пан де Ґермант-Буйон, принц де Лом: "Це вже занадто!" (Голоси депутатів центру й деяких правих: "Слушно! Дуже слушно!", пожвавлення серед крайньо лівих.)
Розсудливий читач ще не зовсім розчарувався в тямущості міністра, але серце його знову тенькнуло на перші слова нового промовця, який відповідав міністрові:
"Мене зачудували,, ошелешили, м'яко кажучи (відчутне пожвавлення по правій стороні амфітеатру), слова, почуті оце з уст того, хто ще, а може, я помиЛяюся, залишається членом уряду..." (Грім оплесків. Кілька депутатів тиснеться до лави міністрів; пан заступник міністра пошт і телеграфу схвально киває головою ) "Грім оплесків" ламає останній опір розсудливого читача; він бачить у міністровім виступі образу для Палати, бачить зухвалий виклик у найпростіших пропонованих заходах, як-от: добитися, щоб багатій платив більше, ніж бідняк, розслідувати якусь темну справу, виступати за мир, а не за війну; вони вже видаються йому скандальними і скерованими на порушення засад, які досі, признатися, його не обходили, які не врізані в людське серце, але баламутять людину, бо наділені здатністю спричиняти галас і гуртувати більшість у Палаті.
Треба, зрештою, визнати, що мудрація політиканів, яка допомогла мені розкусити Ґермантів, а потім інше великопанство, то лише доведення до крайніх меж того витонченого способу інтер,-претації, який звичайно називають "читанням між рядків". На велелюдних зборах цей витончений спосіб набирає потворних форм, бо там його доводять до крайнощів, якщо ж комусь бракує такої витончености, то це означає, що він дурноверхий, бо все розуміє дослівно, йому невтямки, що звільнення достойника з посади "за власним бажанням" означає демісію, і він пояснює це собі так: "Його не звільнили, він сам подав заяву"; що коли росіяни зі стратегічних міркувань відступили перед японцями на "ук-ріпленіші і загодя підготовлені позиції", то це означає їхню поразку; що коли німецький кайзер дає якійсь провінції релігійну автономію, то це означає, що він не хоче бачити її незалежною. Зрештою цілком можливо (вернімося до засідань Палати), що на початку засідань самі депутати скидаються на розсудливу людину, яка читає справоздання. Дізнавшися, що страйкарі-робітники послали делегатів до міністра, вони, може, наївно запитують себе: "Ага, цікаво, до чого вони там добалакалися? Маймо надію, що все залагодилося", запитують себе в ту мить, як міністр сходить на трибуну серед глибокої тиші, цієї мимовільної, штучної нагні-тальниці емоцій. Перші міністрові слова: "Нема потреби доводити Палаті, що обов'язки члена кабінету для мене святі, й саме тому я не міг прийняти делегацію: мій високий пост забороняє мені вести з нею перемовини" — ці слова вражають депутатів, як вражає театральний ефект, бо такої вихватки не міг передбачити їхній здоровий глузд. Але саме тому, що це щиро театральний ефект, міністрові слова зустрінуто такими бурхливими оплесками, що допіро за кілька хвилин він може озватися знову, а коли вертається на місце, колеги віншують його. Всі так само збуджені, як того дня, коли міністр не запросив на свій ювілей, відзначува-ний офіційно з участю посадовців, голову муніципальної ради, настановленого проти нього опозиційно; і всі освідчують, що тоді й нині він учинив як щирий державний муж.
У ту добу дук Ґермантський, на превелику досаду Курвуаз'є, часто вкупі з колегами ходив віншувати міністра. Згодом я чув, що коли дук грав неабияку ролю в Палаті, коли його ладили на міністра чи на посла, то він, як до нього приходив із проханням приятель, тримався з ним дуже просто і не ламав із себе великого пана, як інші, неґермантського коліна. Та говорити, що походження не має жадної ваги, що він стоїть із товаришами на одній дошці, говорити так він-то говорив, а думав зовсім інакше. Він дбав про політичну кар'єру, вдавав, ніби цінує її, а в душі зневажав і для самого себе залишався дуком Ґермантським. Ось чому він не паношився, як усі ті, кого манять посади і хто стає недоступним. Його гординя допомагала йому зберігати незмінною не лише невимушеність у спілкуванні з людьми, а й почасти щиру простоту.
Вертаючись до вироків дукині Ґермантської — штучних і пе-дальованих, мов ухвали політиків — слід зауважити ось що: Оріа-на все ж збурювала Ґермантів, Курвуаз'є, ціле Сен-Жерменське передмістя, а надто принцесу Пармську своїми несподіваними декретами, спертими на засади, що пантеличили тим більше, чим менше їх сподівалися. Якщо новий грецький посол давав маскарад, то кожен обмірковував свій костюм, і всі застановлялися: який костюм буде в Оріани? Хто думав, ніби вона захоче бути дукинею Бургундською, хто вважав, ніби вона може перебратися за принцесу Дюжабару, хто — за Психею. Врешті котрась із Курвуаз'є питала навпростець: "У якому ти будеш перевдязі, Оріано?" — і чула: "Та ні в якому!"; така відповідь усіх захоплювала зненацька і викликала найрозмаїтіші поголоски, показуючи, як Оріана дивиться на світське становище нового посла і як треба ставитися до нього, показуючи, що Оріанин погляд малося передбачити, цебто, що дукині "не випадає" бути на маскараді в цього нового посла.
— Я не бачу потреби являтися до грецького посла, я з ним не знайома, я не грекиня, пощо мені там товктися, що я там загубила? — мовила дукиня.
— Але ж усі туди збираються, мабуть, там буде славно! — скрикувала дукиня де Ґалардон.
— А хіба не втішно посидіти вдома при коминку, — заперечувала дукиня Ґермантська.
Курвуаз'є ніяк не могли оговтатися, а Ґерманти, хоч і ступали в Оріанин слід, хвалили її:
— Звичайно, не у всіх стаїїе духу, як в Оріани, ламати звичаї.