Розходячись, ми снували плани спільної прохідки. Я пообіцяв собі, що коли знову побачуся з Альбертиною, то буду сміливіший, і загодя обміркував усе, що їй скажу і навіть (адже я тепер вірив у її легковажність) яких пестощів від неї домагатимуся. Але розум так само зазнає впливу, як рослина, як клітина, як хімічні елементи, а за середовище, яке змінює його, правлять околичності, нове оточення. Коли я знову зійшовся з Альбертиною, то, ставши іншим від того, що я був з нею, я сказав їй зовсім не те, що збирався сказати. Потім, згадуючи розпашілу Альбертинину скроню, я питав себе: чи не вище ставить вона якусь ґречність, що її сприйняла б як безкорисливу? Нарешті іноді мене пантеличили її позирки, її усмішечки. Вони могли означати і вітрогонство, і дурнуваті веселощі власне порядної козир-дівки. Один і той самий вираз на личку, один і той самий зворот, якого вона вживала в розмові, допускав різне тлумачення; я відступав перед усім цим, як відступає учень перед труднощами перекладу з греки.
Цим разом ми майже зараз же спіткали високу Андре, яка була перескочила через голову суду. Альбертина мусила відрекомендувати мене їй. її приятелька мала напрочуд світлисті очі, наче дверна прозурка з темного приміщення до покоїв, освітлених сонцем і зеленуватим відблиском іскрявого моря.
Нас поминуло п'ятеро панів, яких я добре запам'ятав з перших же днів мого перебування в Бальбеку. Я часто загадувався, хто це такі. "Панове не з шиковних, — озвалася Альбертина, згірдно посміюючись. — Старий у жовтих рукавичках — хлопець хоч куди, ге? Це, хай ти провалишся, дантист, добрий чолов'яга; гладун — це мер, тільки не отой опецьок, того ви, мабуть, бачили, він — учитель танців, теж добрий паталах, він нас не може зносити, бо ми галасуємо в казино, нівечимо стільці, не бажаємо танцювати на килимі, і за це він ніколи не дає нам призу, хоча тут ми тільки і вміємо танцювати. Дантист — славний хлопець, я б із ним привіталася, щоб подратувати вчителя танців, але не можу: з ними де Сент-Круа, старший радця, доброго роду, але за гроші перекинувся до республіканців, ніхто з пристойних людей йому не вклоняється. Знається з моїм вуйком по лінії урядовій, але решта родичів його цураються. Отой худорба у непромокальному плащі — це капельмейстер. Як, ви його не знаєте? Диригує він божисто. Ви не чули Cavaleria Rusticana? Для мене це просто ідеально! Ввечері він дає концерт, але ми не підемо, бо це в залі мерії. В казино ще нічого, але як ми підемо до зали мерії, звідки прибрано розп'яття, матір Андре поб'є грець. Ви скажете мені, що муж моєї тітки теж в уряді. Та що я маю діяти? Тітка — це тітка. Не перестати ж мені через це її кохати. Вона завше мала тільки одне бажання: як би мене здихатися. Справді стала мені за другу матір, і це подвійна її заслуга, бо вона ніяка мені не родичка, подруга, та й годі, я люблю її як рідну неньку. Ось покажу вам її знімок". До нас підійшов чемпіон з Гольфа і гравець у бакару Октав. Я подумав, що в нас із ним знайдеться про що побалакати, бо з'ясував з розмови, що він далекий родич та ще й улюбленець Вердюренів. Але Октав презирливо ставився до славетних серед і, крім того, заявив, що Вердюрен не петрає, з якої нагоди вдягають смокінг, тож-бо можна собі уявити цю радість: здибатися з ним у певних мюзик-холах і чути: "Як ся маєш, шибенику?" — з уст пана в піджаку та чорній краватці, як у сільського нотаря. Потім Октав покинув нас, а слідом за ним і Андре — добувшися своєї вілли, вона гулькнула в її двері, за всю дорогу не пустивши пари з уст. Я дуже шкодував, що вона пішла, і звернув Альбертинину увагу на те, яка її приятелька зі мною холодна. Виразну нехіть Альбертини до того, щоб познайомити мене з подругами, я подумки зіставив з ворожнечею, з якою, вволяючи мою волю, першого ж дня, либонь, зіткнувся Ельстір. Нас поминули дівчата д'Амбрезак, і ми з Альбертиною їм уклонилися.
Я гадав, що знайомство з д'Амбрезак піднесе мене в Альбертининих очах. То були дочки родички маркізи де Вільпарізіс, дочки знайомої принцеси Люксембурзької. Панство д'Амбрезак, власники невеличкої вілли в Бальбеку, були великі багатії, але життя вели дуже скромне, чоловік завжди ходив у одному й тому самому піджаку, дружина в темній сукні. Обоє низенько вклонялися моїй бабусі, але нічого цим не досягали. Дочки, прегарні, прибиралися з великою гожістю, але гожість ця була міська, а не пляжна. У довгих сукнях, у великих капелюшках, вони здавалися істотами іншої породи, ніж Альберта. Вона добре знала, хто вони такі. "А, ви знаєте малих д'Амбрезаків? Ба, у вас дуже шиковні знайомства. Зрештою вони дуже прості, — додала вона, ніби в цьому була якась суперечність. — Вони миленькі, але так добре вимуштрувані, що їх не пускають до казино, надто через нас, бо ми скандально поводимося. Вони вам подобаються? Ба, це як кому до густу. Чисто тобі білесенькі гусенята. У цьому, мабуть, є своя зваба. Якщо ви любите білесеньких гусеняток, то чогось кращого вам і не знайти. Очевидно, вони можуть подобатися, якщо одна з них заручена з Сен-Лу. До слова, на превелике горе молодшої: вона була закохана в цього юнака. Мене дратує вже те, як вони говорять — ледве ворушачи губами. А як смішно вони вдягаються! У ґольф ходять гуляти у єдвабних сукнях. У свої літа вони вбираються претенсійніше, аніж старші жінки, які розуміються на туалетах. От пані Ельстір — оце елеґантна жінка". Я відповів, що, як на мене, пані Ельстір убирається надзвичайно скромно. Альбертина засміялася. "Убирається вона дуже скромно, це так, але чудово, й на те, щоб досягти отої вашої скромности, витрачає шалені гроші". Сукні пані Ельстір не брали на себе очей тих, хто не мав у цій царині непомильного у своїй вибагливості смаку. Мені такого смаку бракувало. Ельстір, на думку Альбертини, виявляв смак бездоганний. Я про це не здогадувався, так само як і про те, що кожна гожа, але проста річ у нього в ательє була дивом, про яке він раніше мріяв, за яким уганяв по аукціонах, цілу історію якого вивчав аж до того дня, коли, заробивши потрібні гроші, мав нарешті змогу його запопасти. Чогось істотнішого про це Альбертина, одначе, не вміла розповісти, бо знала не більше, ніж я. Зате, освічена інстинктом кокетки і, можливо, жалем убогої дівчини, яка безкорисливіше й тонше смакує у багатих тим, у що їй не вирядитися самій, Альбертина багато говорила мені про те, як добре Ельстір знається на строях, який він витребенькуватий: кожна жінка видається йому зле вбраною, про те, що для нього в якомусь поєднанні, в якомусь нюансі відкривається цілий світ, от він і смітить грішми, замовляючи дружині парасольки, капелюшки, манто, чию красу, — на яку людина без смаку зважала б так само, як я, — він навчив розуміти Альбертину. До речі, Альбертина, дотепна трохи малювати, зрештою не маючи до того, як сама признавалася, жодного "хисту", взагалі мліла перед Ельстіром і, завдяки тому, що він розповів їй і показав, дуже добре зналася на картинах, що якось не в'язалося з її захопленням Cavaleria Rusticana. Бо хоч наразі це ще й не дуже давалося взнаки, вона, безперечно, була навдивовижу розумна, а в тих дурницях, які пливли їй з губи, була винна не вона, а її середовище та її вік. Ельстір впливав на неї доброчинно, але вузько. Розумовий її розвій ішов однобічно. її смак у малярстві майже наздогнав смак у строях та в усіх формах елеґантности, але музичний її смак трохи відставав.
Хоч Альбертина знала, хто такі панянки Амбрезаки, мені це, однак, не зарадило, бо подібно до того, хто здатний домогтися найбільшого, не завжди здатний домогтися й найменшого, Альбертина і тепер, навіть потому як я вклонився дівчатам, відмовлялася знайомити мене з приятельками. "Ви надто високо їх ставите. Не зважайте на них, вони нічого не варті. Що в таких шмаркачках може знайти така людина, як ви? Андре, принаймні, розумниця, другої такої тут нема. Це славна дівчина, хоча страшенна дивачка, а решта, сказати по щирості, зовсім дурненькі". Розлучившися з Альбертиною, я відчув досаду, що Сен-Лу приховав від мене свої заручини і так зле вчинив: сватався, не порвавши з коханою. Через кілька днів мене все-таки відрекомендовано Андре, і розмовляли ми з нею довгенько; це додало мені духу, і я запропонував їй побачитися завтра, але вона рішуче відмовилася, бо мати її нездужає і вона боїться покидати її саму. Через два дні, коли я зайшов до Ельстіра і той сказав мені, що я дуже сподобався Андре, я йому заперечив: "Бачте, вона мені самому сподобалася першого ж дня, та коли я запропонував їй зустрітися взавтра, вона відмовилася". — "Так, знаю, вона мені казала, — озвався Ельстір, — вона дуже шкодувала, але її запросили на пікнік за десять льє звідси, вона мала їхати туди бреком, і вже годі було щось зробити". Оскільки ми з Андре були мало ще знайомі, то її брехня небагато важила, та позаяк вона все-таки збрехала, то мені треба з нею розцуратися. Бо як хто вчинив щось раз, цьому вже не буде кінця. Хоч би ви й щороку намагалися навідати друга, якому раз-другий щось перешкодило прийти на побачення, скажімо, нежить, він хапатиме нежить і не з'являтиметься знов і знов — і все з цієї самої причини, хоча він і наводитиме інші, як до обставин, в які й сам віритиме.
Якось уранці, потому як Андре вимовилася материною хворобою, я прогулювався з Альбертиною, а надибав я її, коли вона підкидала на шнурку якийсь дивацький предмет, що змушувало згадати "Ідоловірство"[181] Джотто: називається він "чортиком" і давно уже вийшов з моди, отож перед портретом дівчини з чортиком майбутні коментатори, чого доброго, ще й засперечаються, як перед алегоричною постаттю в Арені, що саме в неї у руці. Сливе зараз же надійшла її приятелька, та, що здавалася вбогою і хмурою і при першій нашій зустрічі так злосливо сміялася зі старого, якого Андре черкнула своїми легкими ніжками: "Бідолашний дідусь, мені його шкода", надійшла і сказала Альбертині: "Добридень! Я вам не заважатиму?" У капелюшку їй, мабуть, було гаряче, вона скинула його, і дівоче волосся тонким і ніжним листячком якоїсь невідомої чудової рослини отінило їй чоло. Можливо, Альбертині це не сподобалося, принаймні вона нічого не відповіла, вона зберігала гробову мовчанку, а та ніяк не йшла, хоча Альбертина тримала її від мене на відстані, то йшла удвох із нею, то йшла вдвох зі мною, лишаючи її позад нас.