Отож принцеса Пармська, яка принцеси д'Епіне недолюблювала, бачила в ній страшидло і чула від Курвуаз'є й вірила, що та жаднюга й злюка, згадала, що слова "виклад" уже вживала при ній дукиня Ґермантська, тільки чорти її батька знають, де воно к строці. Вона й справді вважала, що вся сила Торквінія Пишного залежить від "викладу", і, хоча в ній сиділа антипатія до цієї бридкої й скупенької дамулі, вона не змогла подолати в собі захоплення тим, як глибоко ця жіночка набралася ґерман-тівського духу, і навіть надумала запросити її до Опери. Утримала її від цього тільки думка, що треба спершу порадитися з дукинею Ґермантською. А принцеса д'Епіне, яка, на відміну від Курвуаз'є, примилювалася до Оріани й любила її, але була заздра, що в тої такі зв'язки, і трохи ображалася за Оріанині прилюдні шпичаки на тему її скупердяйства, — принцеса д'Епіне, повернувшись додому, розповіла, як нелегко доходив до принцеси Пермської Тор-квіній Пишний і яка Оріана має бути снобка, щоб водитися з такою дурепою. "Попри все своє бажання я б не змогла вчащати до принцеси Пермської — принц д'Епіне нізащо мені цього б не дозволив з огляду на її безпутність, — казала вона тим, хто в неї обідав, натякаючи на певні вигадані від початку й до кінця вибрики принцеси Пермської. — Але, сказати по щирості, якби мала мужа й не такого суворого, однаково там би не пропадала. Ума не приберу, як Оріана може з нею возитися? Я до неї ходжу раз на рік, та й то ледве досиджую до кінця візити".
Що ж до Курвуаз'є, які гостювали у Віктор'єни, коли являлася дукиня Ґермантська, то її прибуття гнало їх у розтіч, бо їх дратували "саламалеки" перед Оріаною. А проте один Курвуаз'є таки зостався в день Торквінія Пишного. На що б'є жарт, до нього трохи дійшло, бо був він освічений. От Курвуаз'є й заходилися розповідати кожному стрічному, що Оріана прозвала вуйка Паламеда Торквінієм Пишним, прізвиськом, як на них, удалим. "Але чому стільки галасу довкола Оріани? — запитували вони. — Так би не галасували й довкола королеви. Зрештою, хто така Оріана? Не скажу, що Ґерманти — не старезний рід, але й Курвуаз'є не пасуть задніх: ні в славі, ні в давезності, ні в кревних зв'язках. Не треба забувати, що як у Златоглавому Обозі король англійський спитав у Франциска Першого, хто тут найбільшого коліна, король французький відповів: "Курвуаз'є, сір". Зрештою бодай би й усі Курвуаз'є були тоді, як Оріана каламбурила, вона б їх не вразила, оскільки події, з приводу яких Оріана дотепувала, їм убачалися зовсім не так. Якщо, наприклад, якійсь Курвуаз'є забракло стільців на її прийнятті, або, якщо вона перехрещувала, вклепавшись, гостя, або якщо хтось із служби безглуздо до неї обзивався, Курвуаз'є паленіла з сорому, її всю тіпало, така похибка надривала їй душу. Якщо ж гостила у когось і мала приїхати Оріана, вона питала в гостя: "А ви знайомі з нею?" — і крізь її владний голос прохоплювався неспокій: вона потерпала, що присутність незнайомця докучатиме Оріані. А дукиня тим часом так коментувала подібні інциденти, що Ґерманти реготали до сліз і мало не заздрили Курвуаз'є, що стільців бракувало не в них, що то не вони і не їхня челядь щось бовкнули, що то до когось, а не до них заявився непроханий гість, — отак нас беруть завидки, що великого письменника принижували чоловіки і зраджували жінки, скоро його приниження та муки стали як не джерелом його генія, то бодай темою його творів.
Нездарні були Курвуаз'є й піднятися на те, щоб чимось оновити світське життя, як його оновлювала дукиня Ґермантська, і, привподоблюючи це життя неомильним інстинктом до потреб моменту, зробити з нього щось художнє там, де штивне прикладання суворих правил дало б такі самі лихі наслідки, як коли б хтось, щоб йому добре повелося в коханні чи в політиці, почав звершувати подвиги Бюссі д'Амбуаза. Коли Курвуаз'є вряджали родинний обід або обід на честь вінценосця, вони нізащо не запросили б обідати якогось дотепника, синового друга, — для них то була б недозволенна вихватка, здатна все зіпсувати. Єдина Курвуаз'є, донька міністра за Цісарства, влаштовуючи чаювання на честь принцеси Матильди, дійшла якимись геометричними викладками до висновку, що кликати треба самих бонапартистів. А вона не знала з-поміж них майже жадного. Отож-бо всі елегантні жінки з її кола, всі милі чоловіки — така безжальна була господиня — дістали абшит, бо — як легітимісти чи друзі легітимістів — могли, за логікою Курвуаз'є, припасти не до шмиги його цісарській високості. Принцеса Матильда, яка вітала в себе виквіт Сен-Жерменського передмістя, дивувалася, заставши в пані де Курвуаз'є лише відому мисколизу, вдову по префектові за Цісарства, вдову по директорові пошти і ще кількох осіб, відданих Наполеонові Третьому душею і тілом, дурбасів і зануд. А все ж принцеса Матильда пролила щедроти й ласкавий потік своєї монаршої ласки на цих убогих бридуль, зате коли черга гостити принцесу випала дукині, їй і на думку не спало запрошувати їх до себе. Натомість, не вдаючись до бонапартистських розумувань, вона сплела найпишнішу китицю красунь, талантів, славут, що, як підказували їй нюх, такт і чуття міри, мали потішити братаницю Цісаря, хоча б ті належали й до королівської родини. Не бракувало навіть дука Омальського, і коли принцеса, підводячи дукиню Ґермантську — та зробила глибокий реверанс і хотіла цмокнути її в руку — розцілувала її в обидві щічки, вона цілком щиро запевнила Оріану, що ніколи ще так гарно не збавляла часу і не забуде такого цікавого вечора. Принцеса Пармська була типова Курвуаз'є в силу свого невміння вирватися зі світської зашкарублосте, але, на відміну від Курвуаз'є, те, чим її збивала з пантелику дукиня Ґермантська, будило в неї не антипатію, а захват. Із того дива великого вона не могла вийти ще й через свою відсталість. Сама дукиня Ґермантська була не така вже й передова, як їй здавалося. Але щоб уразити принцесу Парм-ську, досить було бути передовішою, ніж принцеса, а що кожне нове покоління критиків намагається поставити все з ніг на голову, спростовуючи істини своїх попередників, то Оріані вистарчало проголосити, що Флобер, цей ворог буржуа, сам до шпику буржуа або що у Ваґнера багато італійщини, і перед принцесою коштом віднайдення "другого дихання", немов плавцеві в бурю, відкрилися обрії, як їй видавалося, небачені й усе ще для неї туманні. Її збивали з плигу дукинині парадокси не лише щодо мистецьких творів, а й щодо спільних знайомих і світських подій. Певна річ, невміння принцеси Пармської відрізняти щирий ґер-мантівський дух від недотворених запозичених форм того духа (ось чому вона вірила, що деякі Ґерманти й надто Ґермантки — люди премудрі, і щоразу знічувалася, як дукиня з усмішечкою обзивала їх кепами) зокрема спричинялося до того незмінного здуміння, яке викликав у неї Оріанин суд про людей. Проте тут була ще одна причина, і я, знаючи тоді книжки краще, ніж людей, а письменство краще, ніж світ, тлумачив усе по-своєму. Я гадав, що Оріана, живучи світським життям, чиє порожнюван-ня і яловість є щодо справжнього життєвого чину тим, чим у мистецтві є щодо творчосте критика, приписує своєму оточенню хиткість поглядів і нездорову хіть резонера, який, аби напоїти свій висхлий розум, підхоплює парадокс, ще не дуже утертий, і який безсоромно підпрягається до свіжої для нього думки, що найкраща"Іфіґенія" це "Іфіґенія" Піччіні, а не Ґлюка, а в разі потреби, що правдива "Федра" тільки Прадонова.
Коли інтелігентна, освічена, дотепна дівчина зашлюблювала сором'язливого хамлюгу, якого мало хто бачив і про якого ніхто ніколи не заїкався, одного дня дукиня Ґермантська уряджала бенкет для свого розуму і не лише мерзила дружину, а й "відкривала" чоловіка. Якби подружжя Камбремер було в тім самім колі, дукиня Ґермантська сказала б, що маркіза де Камбремер без клепки в голові, зате маркіз — особа цікава, незнана, чарівна, якій заціпила рота базіка-жінка, хоча маркіз на сто голів вищий за неї. І після такого вироку дукиня Ґермантська відчула б, як вона освіжилася, подібно до критика, який потому як усі сімдесят років мліли від захвату перед"Ернані", признається, що він воліє"Закоханого лева". Через таку нездорову потребу в чудасії задля самої чудасії, якщо всі уболівали над взірцевою дружиною, уболівали від самого її, дукининого, молоду, уболівали над жінкою справді святою, виданою заміж за лайдака, дукиня Ґермантська одного дня твердила, що той лайдак — людина, звісно, легковажна, але щиросерда і що його знепутила дружинина черствість. Я знав, що не тільки серед витворів довгої низки сторіч, а й у тому самому витворі критика любить відсувати в тінь те, що довго променіло, і видобувати на світло те, що, здавалося, пущене вже в забуток. На моїх очах Белліні, Вінтергальтер, єзуїтські будівничі, ебеністи Реставрації захоплювали місця геніїв, про яких сказано, що вони захиріли, а все тому, бо захиріли нездари-естети, схильні — як усі неврастеніки — до хирявости й занепаду. При мені підносили до семи небес Сент-Бева або лише як критика, або лише як поета, перекреслювали поезію Мюссе, окрім кількох дрібничок, і захоплювалися його прозою. Декотрі есеїсти, які ставлять над найславетніші сцени з "Сіда" і "Поліевкта" тираду з "Брехуна" тільки тому, що вона, подібно до старезного плану, малює побут тодішнього Парижа, хиблять із художнього погляду, але їхній вибір виправдується їхньою цікавістю до документа, а отже, в такому виборі є раціональне зерно, не те що в вередливої критики. Критика ладна віддати всього Мольєра за один вірш із "Навіженого" і, доводячи, що вагнерівський "Трістан" — шалене нудярство, схвалює лише "чудову ноту рога" в епізоді полювання. Це знатурення смаку критики допомогло мені збагнути знатурен-ня смаку дукині Ґермантської, бо дукиня запевняла, що якась людина з її кола, визнана всіма за чесного дурня, навпаки, страшенний егоїст і тільки зовні начебто простак, що ще хтось, відомий своєю щедрістю, — насправді живий образ скнарости, що добра мати, виявляється, не дбає про дітей, а жінка, на думку всіх, зіпсута, є зерцалом доброчесносте.