Адже епігонство вимагає не лише цілковитого браку самобутности, але й певної тонкости слуху, здатного спершу вловити те, що потім імітується. А як і Курвуаз'є, деяким Ґермантам геть бракувало такого музичного слуху.
Візьмімо для прикладу так звану, але не в випадку музичних екзерцисів, імітацію — у значенні "імітувати" (Ґерманти це називали "пародіювати"). Хоча дукиня Ґермантська була тут віртуозом, Курвуаз'є залишалися незворушні, ніби то був якийсь вивід кроликів, а не чоловіки й жінки; а все тому, що вони не вміли добачати вади чи вловлювати акценти, які шаржувала дукиня. Коли вона "вдавала" дука Ліможського, Курвуаз'є заперечували: "Ба ні, він мовить зовсім не так, я вчора обідала з ним у Бабети, він пробалакав зі мною цілісінький вечір, але не так", а трохи тямущіші Ґерманти скрикували: "Боже свідче, ну й кумедниця наша Оріана! Вдає кого хочеш, як живого! Це його голос, Оріано! Удай ще Ліможа!" І хай навіть ці Ґерманти (не кажу вже про Ґермантів незвичайних, які, коли дукиня шаржувала дука Ліможського, надпоривалися: "От уже ви його вхопили!" або: "Як ти його вхопила!") не грішили дотепністю так, як її розуміла дукиня Ґермантська (в чому вона мала слушність), а проте, слухаючи й повторюючи дукинині дотепи, вони сяк-так запозичили її манеру розмовляти, засвоїли дещицю її бачення, дещицю того, що Сванн, зарівно як і дукиня, назвав би "своїм викладом". Отож-бо в їхній розмові Курвуаз'є чулося щось зовсім зрідні Оріаниній дотепності, ґермантівській, як вони казали, дотепності. Та поза-як ці Ґерманти були не лише її кревними, а й шанувальниками, Оріана (інших своїх родичів вона тримала на відстані, помщаю-чись теперішнім своїм гордуванням за те, що вони зневажали її до заміжжя) одвідувала їх іноді, зазвичай із чоловіком, користа-ючи з гарної літньої днини. Такі візити ставали цілою подією. Серце кидалося частіше у принцеси д'Епіне, яка приймала гостей у великій вітальні бельетажу, скоро вона помічала, ніби перші сполохи негрізної пожежі або "дозір" несподіваного наїзду, Оріа-ну, яка минала дитинець, чарівний капелюшок та парасольку в її руці, парасольку, від якої благоухало літом. "Гляди, Оріана!" — волала вона таким тоном, яким кажуть: "Начувайсь!" — аби заздалегідь попереджені гості дружно, без паніки евакуювалися з вітальні. Половина, не сміючи зостатися, зривалася на рівні. "Куди ж це ви? Сідайте, сідайте, я вас благаю не йти! — кидала пані дому нібито щиро й недбало (вдаючи з себе велику даму), але в голосі її бриніло щось фальшиве. — Вам, може, треба перебалакати між собою? Ви справді поспішаєте? Гаразд, я скоро до вас заскочу", — казала принцеса тим, кого їй хотілося витурити. Дуцтво дуже ґречно кланялося особам, з якими бачилося тут цілі роки, але не знайомилося і які ледве віталися з ним із делікатности. Заледве гості виходили, дук щонайґречніше розпитував про них, удавав, ніби його цікавлять високі прикмети цих людей, яких він не запрошував до себе з якоїсь лихої години або щоб не псувати крови Оріані. "Хто ця малявка у рожевому бриликові?" — "Що це з вами, кузене, ви бачили її не раз! Це віконтеса Турська, з дому Ламарзель". — "Вона аж очі в себе вбирає, ще й виглядає розумницею, ось тільки верхня губка відкопилена, а то була б мальована красуня. Якщо є на світі віконт Турський, то його можна повіншувати. А знаєте, Оріано, кого мені нагадують її брови й лінія чола? Вашу кузину Едвіж де Лінь". Дукиня Ґермантська одразу в'янула, коли при ній підносили принади іншої жінки, тож завжди переводила розмову на інше. Але вона не враховувала, що чоловік любив хвалитися своєю обізнаністю з життям-буттям тих, хто в нього не буває, — він дбав про те, щоб створити про себе вражіння людини поважнішої, ніж його дружина. "Ось ви, — озвався він раптом гучно, — згадали Ламарзель. Пам'ятаю, як був я в Палаті, то чув там одну дуже небуденну промову..." — "Цю промову виголосив вуйко цієї молодої жінки, яку ви оце бачили". — "От уже талант, так талант! Ні, кохана, — озивався дук до віконтеси д'Егремон: дукиня Ґермантська терпіти її не могла, але та не рушала з дому, зголосившись відбувати у принцеси д'Епіне бодай ролю субретки (і зганяючи свою злість удома на власній субретці, ба навіть б'ючи її), вона огиналася там, розгублена, жалюгідна, при дуцтві, роздягала гостей, у всьому їм годила, ласкаво звала їх до сусідніх покоїв, — не треба нас частувати чаєм, погомонимо, та й годі, ми люди прості, нема чого з нами панькатися. Зрештою, — мовив він принцесі д'Епіне, вже нехтуючи панею Егремон, розрум'яненою від сорому, покірною, марнославною дбахою), — ми можемо посидіти лише чверть години". Всі ці чверть години становили собою щось наче виставку дотепів, які набралися в дукині за тиждень і якими б вона тут, звичайно, не сипала, якби дук, піднявшись на хитрощі, а саме, ніби лаючи дружину за прикрощі, завдані подружжю через ці дотепи, не змушував її, нібито знічев'я, нагадати їх.
Принцеса д'Епіне любила кузину і знала, що Оріана жажден-на компліментів, отож вона так умлівала перед її капелюшком, перед її парасолькою, перед її дотепністю.
— Вихваляйте її туалети скільки заманеться, — мовив дук ніби оприскливим тоном, який з'явився в нього недавно і який він злагоджував задерикуватою усмішкою, щоб не взято напо-важне його буркотіння, — але, боронь Боже, не хваліть її дотепносте, краще б мати жінку не таку дотепницю. Ви, мабуть, натякаєте на її лихий каламбур про мого брата Паламеда, — додав він, добре знаючи, що ні принцеса, ані рідня її ще не чули цього каламбуру, і тішачись чудовою нагодою розрекламувати дружину. — По-перше, якщо жінка, неабияка — я це визнаю — гоструха, каламбурить невдало, то це їй чести не робить, а ще гірше те, що каламбур про мого брата, людину дуже уразливу, і ми можемо посердитися, цього тільки бракувало.
— А ми нічого не чули. Новий Оріанин каламбур? Либонь, прегарний! О, розкажіть!
— Ні, ні, — заперечував дук, нібито сердито, але усмішка його ще ширшала, — я радий, що до вас він не дійшов. Адже я справді люблю брата — страх!
Нарешті прийшла пора озватися й дукині, і вона сказала чоловікові:
— Слухайте, Базене, я не розумію, з якого дива ображатися Паламедові, та ви й самі це добре знаєте. Він надто розумний, щоб гніватися на такий немудрий, але аж ніяк не образливий жарт. Ви так про це заявляєте, ніби це якесь паплюження, але в тій думці, яку я про нього висловила, нічого смішного нема, якби не ваше обурення, ніхто б нічого не зауважив. Я просто не розумію вас.
— Ми помираємо від цікавости. Про що ж ідеться?
— Така собі марничка! — скрикував дук Ґермантський. — Ви, може, чули, що мій брат хоче подарувати Брезе, замок своєї небіжки-дружини, своїй сестрі Марсант.
— Так. Але ми чули, що вона відмовилася: їй не подобається місцевість, та й підсоння не підходить.
— Власне, це хтось мовив моїй дружині й зауважив, що брат дарує замок нашій сестрі не на те, щоб зробити їй приємне, а щоб Ті "торкати". "Шарлюсові, — мовив той хтось, — аби кого "торкати". Але ж вам відомо, що Брезе — стеменнісінький королівський палац, вартий, очевидно, кількох мільйонів, це давня садиба короля, довкола урочий французький ліс. Багато хто зрадів би непомалу, якби отак їх дратували. Отож-бо, чуючи, як Шар-люса обзивають дратуном лише за те, що він хоче подарувати чудовий замок, у Оріани вихопилося, вихопилося саме собою, я це конфірмую, без усякої задньої думки, просто як блискавка: "Торкати, торкати... У такому разі він Торквіній Пишний!" Ви, звичайно, розумієте, — тягнув знову буркотливо дук, роззираючись по вітальні, аби побачити, яке вражіння справив жінчин дотеп, хоча й досить скептично оцінював обізнаність принцеси д'Едіне зі стародавньою історією, — ви, звичайно, розумієте, що тут натяк на римського цезаря Тарквінія Пишного; це по-дурно-му, невдала гра слів, негідна Оріани. Я не такий дотепний, як моя дружина, зате озираюся на задні колеса; якщо, не доведи Господи, дійде до брата, то вийде ціла історія. Тим паче, — додав він, — що Паламед — направду високодумний, та ще й самолюбний, і дратується, коли чує шушукання за спиною, треба визнати, що, навіть поминаючи замок, прізвисько "Торквіній Пишний" йому дуже личить. Жінчин дотеп рятує те, що навіть як він межує з вульгарністю, все одно він влучний і незгірш удало характеризує людей.
Отак воно й виходило: то завдяки Торквінію Пишному, то іншому якому дотепу візити дуцтва оновлювали репертуар анекдотів, і хвилювання, Зчинене цими візитами, ще довго не влягалося по відході дотепної пані та її імпресаріо. Оріаниними дотепами спершу частували обранців, запрошених (тих, що зоставалися в принцеси). "Ви чули про Торквінія Пишного?" — запитувала принцеса д'Епіне. "Чула, — відповідала, шаріючи, маркіза де Бавно, — від принцеси де Сарсіни (Ларошфуко), але, правда, трошки видозмінений. Але було б куди цікавіше почути це так, як усе це викладалося вам", — додавала вона, наче хотіла сказати: "почути під авторський акомпанемент".
— Ми обговорювали останній Оріанин дотеп, Оріана тільки-но тут була, — сказано якійсь дамі, й та побивалася від того, що не прийшла годину тому.
— Як то, Оріана була тут?
— Авжеж! Шкода, що ви не прийшли трошечки раніше, — відповідала принцеса д'Епіне, не картаючи роззяву, але даючи навзнаки, що та багато втратила. Хай сама на себе жалкує, що не стала свідком творення світу або останнього виступу пані Карвальо.
"Як вам сподобався останній Оріанин каламбур? Я, звичайно, у захваті від Торквінія Пишного!" — Той самий каламбур подавалося ще не прохололим і назавтра, за сніданком, найближчим приятелям, котрих саме на те й кликано на цю перекуску, і розігрівалося під різними соусами і^ілий тиждень. Навіть під час щорічної візити до принцеси Пармської принцеса д'Епіне користалася з нагоди, аби спитати в її високосте, чи знає вона цей каламбур, і все розповісти їй. "А, Торквіній Пишний!" — вигукувала принцеса Пармська, і хоча апріорі мліла, пускаючи очі під лоба, але благала подати їй додаткові штришки, і принцеса д'Епіне поспішала догодити принцесі Пармській. "От у цьому викладі анекдот про Торквінія Пишного смакує мені куди більше", — підсумовувала принцеса д'Епіне. Насправді, слово "виклад" зовсім не надавалося до цього каламбуру, але принцеса д'Епіне, вбивши собі в голову, що вона пошилася в ґермантівську гоструху, перебрала в Оріани вирази "виклад, інтепретація" і тулила їх де треба й де не треба.