Постійні гості залюбки удавали з себе чичероне й розповідали цікаві історії, проте молоді люди слухали через верх, їм було куди цікавіше поглянути на живих ясновельможеств (і принагідно бути відрекомендованими їм статс-дамою та фрейлінами), ніж розглядати дивовижі найяс-ніших мерців. Поглинуті думкою, як би з ким познайомитися і як би до кого напроситися, вони навіть через кілька років по тому не мали уявлення, що було в тім многоціннім музеї монархії; залишався якийсь туманний спогад про здоровецькі кактуси та пальми, які робили з цього осередку гожости такий собі паль-марій у ботанічному саду.
Звичайно, дукиня Ґермантська іноді являлася до принцеси в частувальну гостину як заріканка, і її високість не відпускала її від себе й жартувала з її мужем. Але коли дукиня приїздила на обід, принцеса стереглася запрошувати своїх звиклих гостей і касувала пообіднє прийняття з побоювання, що її гості, не просіяні крізь сито, не припадуть до смаку вимогливій Оріані. В такі вечори, як являлися не попереджені вірні, придверник заявляв: "Її королівська високість сьогодні не приймає", і гість забирався, піймавши облизня. Зрештою більшість принцесиних приятелів знала загодя, що цього дня їх не кликано. То були збіговиська особливі, куди багатьом охочим було зась. Незапрошені могли майже напевне вгадувати обранців і перебалакувалися квасно між собою: "Ви ж знаєте, що Оріана Ґермантська нікуди ані ногою без свого штабу". Принцеса Пармська хапалася за цей штаб, як за охоронний мур, щоб убезпечити дукиню від осіб, які навряд чи припали б тій до вподоби. Але з певними обраними Оріани-ними приятелями, декотрими з тих, хто належав до її блискучого "генерального штабу", принцесі Пармській було панькатися нелегко, бо вони самі з нею не панькалися. Очевидно, принцеса Пармська цілком допускала, що хтось може воліти товариство дукині Ґермантської, ніж її власне. Вона мусила визнати, що в дукінині "журфікси" не протовпишся і що вона часто бачила там кількох королівських високостів, які у неї тільки кидали візитів-ки. Марно вона заучувала деякі Оріанині слівця, марно замовляла собі такі самі сукні й подавала у себе на чаюванні той самий тортик із суницями; бували дні, коли вона цілісінький день просиджувала сама з якоюсь статс-дамою або з радницею того чи іншого посольства. Ось чому, коли хтось (як колись Сванн) засиджувався наприкінці дня на дві години в дукині, а принцесу Пармську візитував один раз на два роки, то принцеса не мала великої охоти, навіть на догоду Оріані, "кликати" якогось там Сванна на обід. Словом, кожна Оріанина візита завдавала принцесі Пармській чимало клопоту — так вона потерпала, що Оріані все у неї не сподобається. Зате — з тієї самої причини — коли принцеса Пармська приходила обідати до дукині Ґермантської, вона була заздалегідь певна, що в дукині все буде добре, чудово; боялася вона лише одного: що не збагне, не запам'ятає і не засвоїть думок, а також не зуміє сподобатися людям, не зуміє об-бутися серед них. Ось чому я підсичував її захланну увагу не менше, ніж новація заклечувати стіл гірляндами з овочами, але її бентежило, що ж саме — нова мода оздоблювати стіл чи моя присутність — особливо вабить до Оріани, становить таємницю успіху її раутів, і, щоб розкрити її, вона надумала на найближчому обіді краще розглянути і ту і ту принаду. Захоплену цікавість, з якою принцеса Пармська являлася до дукині, цілком виправдувала, зрештою, весела, грізна, збудлива стихія, куди її високість поринала з певним страхом, трепетом і залассям (ніби в одну з тих хвиль, що "накривають з головою", від яких застерігають ті, хто наглядає за купальниками, застерігають тому, що самі плавати не вміють) і звідки вона виходила відсвіжена, щаслива, помолоділа, — стихія, іменована дотепністю Ґермантів. Дотепність Ґермантів — на дукинину думку, поняття таке саме умовне, як квадратура кола, бо вона гадала, що з усіх Ґермантів вирізняється нею лише вона, — славилася так само, як турський паштет або реймські бісквіти. Звичайно (склад мислення — це не колір волосся чи шкіри, і він не передається), деякі дукинині приятелі, не спокревнені з нею, були так само дотепні, як вона, зате до деяких Ґермантів дотепність ніяким світом не могла достукатися — надто відпорні були їхні голови. Але не спокревнені з ду-кинею державці ґермантівської дотепности зазвичай були люди неабиякі, які могли б висунутися в мистецтві, дипломатії, на парламентській трибуні чи в війську, але воліли вражати талантом у якомусь гурті. Такий вибір пояснювався, може, недостатньою їхньою самобутністю, недостатньою ініціативністю, незагарто-ваністю, нездоров'ям, безталанням або ж снобізмом.
Якщо для декого (треба сказати, що то були випадки виняткові) салон Ґермантів і став могилою його кар'єри', то самі Ґер-манти тут винні не були. Так, скажімо, лікар, маляр і дипломат — всі люди з великим майбутнім — кар'єру провалили, попри свою неабияку обдарованість, бо через свою близькість до Ґермантів двоє перших здобули славу дамських підлабузників, а третій назадника, і це їх погубило в очах товаришів. Стародавня тога і червоний точок, у які досі вбираються члени факультетських нрезидій, є або принаймні були зовсім недавно чистим пережитком зашкарублої і відсталої від життя кастовости. Під своїми точками з золотими галками, мов ті юдейські первосвященики під стіжкуватими ковпаками, "професори" зашкарубли вже — за кілька років до справи Дрейфуса — в нетолерантно фарисейських поглядах. Дю Бульбон у душі був мистець, але його вберегло те, що він не любив вищого світу. Котгар учащав до Вердюренів. Але пані Вердюрен була його пацієнтка; причому Котгара рятувала його посполитість; нарешті, він запрошував лише факультетників до себе додому на вечірки, пропахлі карболкою. Але в сильних корпораціях, де зрештою остракізм забобонів винагороджувався цілковитою непохибністю найвищих моральних засад, непохит-ніших, ніж у ліберальних середовищах — вільніших і стійкіших, професор у своїх шарлатових атласних шатах, підбитих горностаями, як у венецького дожа (тобто дука), замкнутого у своєму герцогському палаці, міг бути так само чеснотливий, таких самих шляхетних переконань, але водночас так само нетолерантний до чужорідного елементу, як інший дук — зацний, але грізний дук де Сен-Сімон. Чужорідним елементом був для професора світський лікар, лікар з зовсім іншими манерами, зовсім іншими знайомими. Щоб догодити і нашим і вашим, побідаха, остерігаючись, як би колегам не здалося, що ними гордують (що то думати по-світському!), оскільки він не зводить їх із дукинею Германською, сподівався роззброїти їх, влаштовуючи "змішані" обіди, де ескулапи розчинялися в масі світовців. Він і гадки не мав, що підписує собі засуд на горло, чи радше дізнався про це, як Рада десяти (насправді до ради належало не десять душ, а більше) мала обсадити звільнену катедру, — отоді з фатальної урни діставалося ім'я лікаря хоча й пересічного, зате такого, як усі, і в старій будові факультету лунало veto, таке саме врочисте, таке саме кумедне і таке саме грізне, як juro,після якого сконав Мольєр. Не краща спіткала доля і маляра, він усе життя проходив з паличкою світов-ця, тоді як світовці з пензлем у руках зрештою домагалися того, щоб їм начепили паличку маляра; те саме сталося і з дипломатом, який мав забагато знайомих серед назадників.
Але то були геть поодинокі випадки. Серед вишуканих людей, що утворювали салон Ґермантів, переважали ті, хто добровільно (бодай у власних очах) зрікся решти, зрікся всього несумісного з ґермантівським духом, з ґречністю Ґермантів, з їхнім незрівнянним чаром, ненависним для всякої більш-менш централізованої "корпорації".
І ті, хто знав, що колись один із постійних гостей дукинино-го салону дістав золоту медаль у Салоні, що другий гість, секретар колегії адвокатів, з успіхом виступав у Палаті депутатів, що третій вельми прислужився Франції на дипломатичній службі, могли б уважати за невдах людей, які від двадцяти років уже нічого не робили. Але "поінформованих" було небагато, а невдахам про це і в голову не прийшло б згадувати, бо для них давні титули стали вже безвартісні — так сильно на них впливала дотепність Ґермантів. Хіба ця дотепність не обзивала "занудою" або "прикажчиком" відомих міністрів: одного трохи бришкли-вого, а другого — каламбурника, міністрів, яким газети співали хвалу, але дукиня Ґермантська позіхала і совалася від нетерплячки, якщо необачна господиня дому підсаджувала когось до неї? А все тому, що слава великого державного мужа дукиню не хвилювала, і ті з її приятелів, які зреклися "робити кар'єру", облишили службу в армії, не боролися за депутатський мандат, які щодня снідали й розмовляли зі своєю великою приятелькою, зустрічаючися з нею в королівських високостів попри те, що вони їх невисоко ставили, — так принаймні вони запевняли, — казали, що вони обрали кращу частку, хоча їхня міна — меланхолійна навіть серед веселощів — дещо суперечила їхнім щирим запевненням.
Хай би там як, а треба визнати, що світське життя було справді гоже, а розмови у Ґермантів, хоч які пустопорожні, справді були тонкі. Жадний офіційний титул не міг би заступити втіхи перебувати в товаристві дукининих улюбленців, яких навряд чи заманили б до себе найупливовіші міністри. Якщо в її салоні поховано назавше стільки амбіцій людського розуму і навіть шляхетних поривань, то з персті принаймні вибуяла дивовижна квітка — квітка світськости. Звичайно, такі розумні люди, як от Сванн, теж дивилися згори на обдарованих людей, зневажали їх, а все тому, бо дукиня Ґермантська ставила над усе не інтелект, а, як на неї, вищу, рідкісну, найвибагливішу форму інтелекту, піднесену до ступеня дару слова, — дотепність. І якщо колись у Вердюренів Сванн називав Брішо педантом, а Ельстіра мугирем, попри вченість одного й геніальність другого, то визначення це робилося в дусі Ґермантів. Зроду Сванн не зважився б відрекомендувати жадного з' них дукиці, знаючи, як вона сприйме тиради Бішо і "перебенду" Ельстіра: у Ґермантів предовгі й претензійні виступи, як поважні, так і блазенські, вважалися за найнестерпніший вияв кретинізму.
А щодо Ґермантів з крови та кости, то їм дотепність давалася далеко не всім, як це спостерігається, скажімо, в літературному гурті, де всі мають однакову дикцію, стиль, а отже, й мислення, — але це аж ніяк не означає, що у великопанських колах менше епігонства, бо там яскравіші індивідуальності.