Траплялися часи, коли він ненавидів її за дурний розум, не міг дивитися на неї. Були, проте, й такі часи, коли він прощав їй недоумство, зносив усі її примхи й товаришував з нею... У цю хвилину, яку' ми тепер описуємо, вона була йому така осоружна, що він не тільки ненавидів її — він ладен був кинутись на неї, взяти обома руками за горлянку й задушити її або заткнути їй в рота носову хустку й задавити, як у Шекспіра Отелло задавив Дездемону,— так кипіла в ньому кров. Немовби десять молотів били йому в скроні і дивні кольорові кола кружляли перед очима. Йому свербіло в носі, він тихенько скреготав зубами. Звір, дикий розлютований звір прокинувся в ньому. Треба було мати залізну волю, справді бути героєм, щоб перенести те, що наш герой Рафалеско пережив у ці кілька безмежно тяжких хвилин.
А Генрієтта Швальб давно вже не була така весела, як цього вечора. Вона опустилась на стілець Рафалеска, що навпроти дзеркала, закинула голову назад і, дивлячись у дзеркало на свої білі зуби, так засміялася, що перукар подумав: "Чи ж мало одного божевільного, то маєш ще цю навіжену..."
— Ні! — знову й знову повторювала Генрієтта.—
Треба було подивитися, як ці двоє взялися за руки і дременули з ложі через увесь коридор, як блискавка, шугнули на вулицю до автомобіля, а публіка: "Браво, Стельмах!" Чиста тобі кумедія. Водевіль, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!..
— Швидше! Починається третя дія,— вигукнув високий джентльмен, просовуючи голову в убиральню Рафа-леска. То був режисер "Нікель-театру", людина з пташиним обличчям, без будь-яких слідів брів над червоними очима. Він стежив, щоб актори й актриси виходили вчасно на сцену.
Почувши "швидше", наша примадонна підхопилася, звільнила стілець, а Рафалеско, опустивши голову, знову сів гримуватися, перукар знову взявся за свою роботу з усією серйозністю артиста, який знає, що має робити. Незабаром перука опинилась на своєму місці, знову була приліплена маленька борідка, мазнув сюди, мазнув туди — і Уріель Акоста вже знову стояв готовий виступати на сцені перед публікою, яка вже трохи заспокоїлась і нетерпляче чекала виходу гастролера, нової зірки Лео Рафалеска з Бухареста.
Але замість "зірки з Бухареста", замість симпатичного Уріеля Акости, на сцені сидів коло письмового столу несимпатичний Менаше і навіював нудьгу на всіх монотонними розмовами про книжки, рахунки, цифри. "Чи довго ще морочитиме голову цей старий шкарбан?" — думала публіка, поглядаючи на двері й чекаючи, коли вже нарешті з'явиться Уріель? Нарешті двері відчинилися, але замість Уріеля прийшла Юдіф, і між нею та її батьком Менашем зав'язалась довга розмова без кінця й краю. "Кінчиться це коли-небудь чи ні?" Хвалити бога, ось зайшов лакей:
— Доктор де Сільва прибув.
— До дідька! — тихенько сказав хтось із публіки.— Під три чорти доктора де Сільву. Уріеля Акосту давайте сюди! От нудотники... Поки подадуть варення на стіл, треба спершу вижлуктити відро води... О! Ось він, нарешті.
Зайшов Уріель Акоста і зупинився коло дверей, склавши руки на грудях. Дрож пройняв увесь театр, запанувала тиша — муха не пролетить. Всі приготувалися слухати якісь нові слова, високі думки, побачити надзвичайні рухи. А Рафалеско блукав поглядом по всьому театру і ледве чутно промовив:
"То я, де Сільва..."
— Трохи голосніше! Голосніше! — вигукнув хтось на гальорці, а народ підхопив:
— Голосніше! Голосніше!
Але Рафалеско ледве ворушив губами:
"Чи може проклятий судом підійти до святого оборонця чистих душ?"
— Голосніше! Говори гучніше! — далі кричали з гальорки.
— Замовкніть! Тихше! Заспокойтесь! — відповіли з партеру, та галас все дужчав.
Рафалеско, який не звик до такого прийому, глянув угору. Він не розумів, що означають ці вигуки. Йому здавалося, що він говорить досить голосно. Він зніяковів й забув, на чому спинився. Ще раніш ніж де Сільва закінчив свій монолог, в якому мав пояснити Акості, що робити в рабина Бен-Акіби, Уріель спитав у нього: "Відмовитися? Це слово звучить для мене так незвично..." І замовк, бо той, хто виконував роль доктора де Сільви, актор з важкою ходою й товстими губами, метнув на нього сердитий погляд і сказав пошепки:
— На бога! Чого ви вискакуєте поперед батька?..
І закінчив голосно: "Я оце йду з трибуналу, Акосто. Вони вже трохи лагідніш..."
Акоста відповів: "То я добре знаю. Я давно вже шукаю шляхів. Але яке відношення має одне до одного?"
— Здорова, кума, на базарі була!..— пролунав голос з гальорки, і весь театр, як одна душа, стрепенувся. Почувся регіт, як луна далекої громовиці в лісі. Регіт дужчав, а бідний Рафалеско, який не звик вдаватися по допомогу до суфлера, кинувся тепер до суфлерської будки й побачив, як той чогось дивно жестикулює, показує йому щось на мигах, моргає очима. Але Рафалеско не розумів, чого хоче від нього суфлер.
Він і сам уже відчув, що з роллю не гаразд, що під ногами в нього хитається грунт, ось-ось він упаде. Він віддався на божу ласку, як людина, що пустилася берега. "Хай йому чорт—гірш копи лиха не буде!.."—і звернувся до де Сільви, аби щось сказати:
"Як я бачу, мені нема про що з вами говорити..."
— Достеменно! — почувся той самий голос з гальорки, і весь театр зайшовся сміхом.
Уже ніхто не чув ні доктора де Сільви, ні монолога Уріеля Акости, який він, залишившись сам, виголошує гордовито, що "каятись він не може і голову перед раби" нами не схилить". Публіка не припиняла сміху й тоді, коли прийшла сліпа Естер з її двома синами. Не допомогло й те, що Рафалеско закінчив свою роль у третій дії з піднесенням. Марно! Нехай тепер він грає, як сам господь бог, йому ніщо вже не допоможе. Публіка була схвильована, роздратована й сердита на куміра, на небожителя, якому вона щойно вклонялася. Всі почали гукати, тюкати, свистіти. Вороги містера Нікеля й противники з "кібецарні" мали рацію, коли сказали, що вечір довгий, до кінця ще далеко, а трагедія "Уріель Акоста" має п'ять дій. Вони дожилися помсти, а Рафалеско мав такий страшний провал, якого вони й самі не сподівалися.
Розділ 68
МУРАВЧИК ЗА ЛАШТУНКАМИ
Останню сцену останньої дії, де Уріель Акоста кидається навтіки, Рафалеско провів блискуче. В ньому знову пробудився великий артист. Він схопився за голову і з особливим палом, з надзвичайною силою, наче прокинувшись від сну, вигукнув лев'ячим голосом:
"Досить!.. Лишіть мене! Лишіть! Я йду... Я біжу!" — і вибіг за лаштунки. А там відчув, що заточується, що обертом пішли перед очима декорації — він упав на руки першого стрічного, якогось незнайомого чоловіка, невисокого на зріст, у зім'ятому капелюшку і з хитрющими очима. Цей чоловік, помітивши, що Уріель Акоста непритомніє, підбіг, підхопив його і хрипким голосом гукнув до інших людей, що були за лаштунками:
— Чого ви стоїте, як глиняні опудала? Води дайте сюди, води!
Через кілька хвилин Рафалеско, простягтись на дивані і вже цілком заспокоївшись, лежав у своїй вбиральні, а коло нього на дзиглику сидів Шолом-Меїр Мурав-чик (то був він).
Звідки взявся тут Муравчик? Читач напевне пам'ятає сцену, яка відбулася у вестибюлі "Нікель-театру" між Шолом-Меїром Муравчиком і містером Кламером. Поквитавшись із широкою бородою містера Кламера і діставши добру порцію від пухких ручиськ Нісона Шваль-ба, Муравчик спритно викрутився від нього, білетерів і театральних служників, які прибігли на допомогу містерові Кламеру.
Шолом-Меїр Муравчик міг вважати себе за щасливого, що не попався до рук нью-йоркської поліції. Америка хоч і має дуже ліберальну конституцію, проте краще, коли не знайомишся близько з її поліцією...
— І надало ж мені, поплутала нечиста сила, щоб я зв'язався з цією блощицею!.. (Що, якби почув містер Кламер, яким ім'ям його звеличують!) Як богомільний єврей ненавидить свинину, так я ненавиджу бороду цього єврея!
Отак, витираючи роз'юшене обличчя, сказав спересердя наш Муравчик і почав пробиратися задніми дверима за лаштунки. Там він сховався між декораціями так майстерно, що міг бачити всіх, а його — ніхто. У всі очі почав він оглядати сцену, шукати між виконавцями того, хто йому був потрібний.
— Який з них Рафалеско? — розбалакався він тихенько з тим, хто наглядав' завісу,— засмученою істотою з песимістичними блакитними очима, яка, з усього видно, була не задоволена усім на світі.
— Той, що з довгим волоссям і білим коміром. Він грає роль Уріеля Акости.
— Розумнику! Вони всі мають довге волосся й білі коміри.
Засмучена істота вирячила на Муравчика свої блакитні очі:
— То не моя провина, що ви йолоп і не відрізняєте, де горох, а де капуста. Вам однаково, хто тут Менаше, а хто Уріель Акоста!
— Серце радіє, коли бачиш перед собою такий світлий розум! Мені здається, що ви маєте рацію. Стривайте, я вже знаю, хто з них справді Уріель Акоста.
Так тихенько вів розмову Муравчик із своїм новим приятелем, якого він набув тут, між декораціями, і хитро підморгнув йому:
•— Чи немає у вас, голубе, цигарки?
— Дикуне! Ви хочете, щоб вам потрощили голову й спустили з усіх сходів? Тут, між декораціями, хочете закурити?
— Тихше, не галасуйте! Якщо невлад, то я з своїм назад.
Шолом-Меїр Муравчик лоскотнув його під пахвою і попросив трохи посунутися, щоб вони могли вдвох сидіти на одному стільці.
— Бо,— пояснив йому Муравчик,— вистояти на ногах цілу дію я не маю сил. Сьогодні я ще майже нічого не їв, не тому, що в мене піст, і не тому, що, крий боже, не маю за що: я, хвалити бога, не бідняк, але просто сьогодні був дуже заклопотаний.
— У нас не кажуть заклопотаний чи зайнятий, а "бізі",— поправив його песиміст і почав допитуватися: який у Муравчика бізнес у Нью-Йорку? Коли він прибув з Європи? Яким пароплавом і як пройшла його подорож?
Шолом-Меїр вигадував такі бізнеси, яких ніколи в нього не було, і отак у дружній розмові пройшла для них уся остання дія. Кінчилося тим, що засмучена людина, яку посадовили тут наглядати за завісою, мало не втратила свого "джабу", а від цього стався б новий скандал: вся публіка тоді побачила б, як Уріель Акоста впав непритомний комусь на руки. Ось як дивовижно відбулася їхня зустріч.
Тільки-но Рафалеско опритомнів, він сказав тому, хто так спритно підхопив його на руки:
— Ваше обличчя мені чомусь дуже знайоме.
— Нічого дивного! Скільки разів ми бачилися в Голе-нешті!
— В Голенешті?!
Цього було досить нашому юному героєві, щоб він забув про свій великий провал, якого зазнав щойно в театрі, і щоб попросити всіх вийти з його вбиральні.