Сюди ж графиня де Кревкер привела й Ізабеллу, незважаючи на всі її відмагання. Карл зажадав, щоб та, чия рука мала бути нагородою в цьому змаганні, показалася рицарям, які бажали взяти участь у ньому.
Коли блискучі лави бургундського й французького війська виходили з-під аркади воріт, можна було бачити багато рицарських прапорів і щитів, оздоблених новими девізами на знак того, що їхні власники вирішили битися не на життя, а на смерть заради такої дорогоцінної нагороди. На одному — бойовий кінь мчався до фінішу, на другому — випущена стріла летіла до цілі. В одного рицаря на щиті було намальовано скривавлене серце, що натякало на його почуття, в другого — череп, прикрашений лавровим вінком, що показувало його намір перемогти або померти. Було там і багато інших девізів, до того хитромудрих та химерних, що могли б загнати на слизьке найдотепнішого тлумача. Звичайно, кожен рицар пускав галопом свого коня і намагався прибрати хвацької пози, проїжджаючи повз барвистий натовп чарівних дам та дівчат, які вітали появу воїнів, усміхаючись та махаючи їм хусточками й серпанками.
Шотландські лучники, набрані здебільшого з цвіту шотландського дворянства, викликали загальне захоплення своєю красою і розкішним убранням.
Раптом один із цих чужоземців наважився прилюдно заявити про своє знайомство з графинею Ізабеллою, чого не рискнув би зробити жоден з найуславленіших французьких рицарів. Це був Квентін Дорвард. Проїжджаючи повз дам, він подав Ізабеллі на кінці свого списа лист від її тітки.
— Присягаюся честю, — вигукнув граф де Кревкер, — зухвальство цього негідного авантюриста переступає всякі межі!
— Не називайте його так, пане де Кревкер, — заперечив Дюнуа, — я свідок, що він виявив хоробрість і благородство, захищаючи цю даму.
— Ви надаєте надто багато значення таким дрібницям, — зауважила Ізабелла, почервонівши від збентеження й досади. — Це лист від моєї бідної тітки, лист, напевно, веселий, хоч становище її, мабуть, жахливе.
— Розкажіть же нам новини, які оповідає вам ця дружина Арденського Вепра, — попросив де Кревкер.
Графиня Ізабелла прочитала листа, в якому її тітка, що так необачно й недоречно одружилася, намагалася, очевидно, зробити веселу міну при поганій грі й заспокоїти себе та виправдати свій вчинок перед іншими запевненнями, нібито вона щаслива бути жінкою одного з найхоробріших рицарів свого часу, який своєю відвагою здобув собі графство та єпіскопат.
Вона благала племінницю не судити про її Гійома (як вона його звала) з чужих слів, а почекати, доки особисто з ним познайомиться. Звісно, в нього є свої хиби, але такі хиби властиві всім мужнім людям, яких вона зустрічала на своєму шляху. Це правда, що Гійом любить випити зайве, але й один із її предків, благородний граф Жофруа, мав таку саму слабість. Він трохи запальний і суворий, але хіба не такий був її, блаженної пам'яті, брат, граф Рено? Він різкий, трохи грубуватий, але такі вже всі німці; трохи деспотичний і нетерпеливий, але всі чоловіки люблять командувати. Було там ще багато іншого на ту ж тему.
Все це закінчувалося побажанням та порадою Ізабеллі за допомогою подавця цього листа спробувати вирватися з полону бургундського тирана й приїхати до двору її люблячої тітки в Льєж, де всі дрібні непорозуміння щодо їхніх спільних прав на успадкування графства Круа можуть бути легко полагоджені одруженням Ізабелли з сином Гійома де ля Марка, графом Еберзоном; він, щоправда, молодший за майбутню наречену, але така нерівність, як вона (графиня Амеліна) пересвідчилася вже на своєму власному досвіді, зовсім не така жахлива річ, як, можливо, думає Ізабелла[263].
Тут молоду графиню перепинила мати-настоятелька, зауваживши суворим тоном, що все це суєта, а граф де Кревкер вигукнув:
— Брехлива відьма! Весь цей задум тхне прокислим, як підсмажений сир у мишоловці. Тьху і ще раз тьху на голову цієї старої вабної качки!
Графиня де Кревкер рішуче засудила свого чоловіка за його нестриманість.
— Можливо, — сказала вона, — графиня Амеліна повірила в удавану чемність де ля Марка?
— Чемність де ля Марка? — обурювався граф. — Ні, я знімаю з нього всяке обвинувачення в цьому. Скоріш можна сподіватися чемності від дикого вепра і з таким самим успіхом укрити тонким шаром позолоти стару заіржавілу залізну шибеницю! Ні, хоч вона й дурна, але не така вже гуска, щоб покохати лисицю, яка спіймала її, та ще в самому лисячому лігві! Але всі ви, жінки, такі, вам аби тільки пишномовні фрази. Ось і тепер: я певен, що моя гарненька кузина аж тремтить з нетерплячки потрапити до своєї тітки, в її блазенське царство, й одружитися з цим кабанячим поріддям.
— Я не тільки не здатна на таке безумство, — заперечила Ізабелла, — а тепер ще дужче бажаю помститися на вбивцях шановного епіскопа, бо це водночас визволило б мою тітку з рук того негідника.
— Нарешті, я чую голос справжньої де Круа! — вигукнув де Кревкер, і про лист більше вже не згадували.
Але, читаючи друзям послання своєї тітки, Ізабелла, слід принагідно зазначити, не вважала за потрібне оголосити повний постскриптум, в якому графиня Амеліна, чисто по-жіночому описуючи своє дозвілля, повідомляла племінницю, що вона вишиває чоловікові чудове сюрко[264] з гербами де Круа і де ля Марка, відокремленими прямою рискою, як це заведено для гербів подружжя. Правда, тепер вона покинула вишивати, бо її Гійом із стратегічних міркувань хоче в наступному бою передати своє спорядження комусь іншому, а сам битиметься у вбранні з орлеанським гербом, з смутою на лівому боці, інакше кажучи, з гербом Дюнуа. Крім того, в листі був ще маленький клаптик паперу, списаний іншою рукою, про зміст якого графиня теж не вважала за потрібне розповісти, бо там були такі слова: "Якщо вам незабаром не сповістить про мене сурма слави, вважайте мене померлим, але не недостойним".
Думка, що її Ізабелла гнала від себе як недоречну й недоладну, заволоділа нею тепер з подвійною силою. Жіночий розум рідко не знайде якоїсь хитрості, й Ізабелла зробила так, що перш ніж військо рушило в похід, невідомий посланець повернув Квентінові Дорварду лист графині Амеліни, на якому було поставлено три хрести біля постскриптуму й дописано такі слова: "Той, хто не злякався герба Дюнуа, коли він прикрашав свого відважного власника, не відступить перед ним і тепер, побачивши його на грудях розбійника і вбивці".
Молодий шотландець тисячу разів вкривав поцілунками й притискав до грудей це дорогоцінне повідомлення: воно скеровувало його на шлях слави й кохання і відкривало таємницю, невідому нікому іншому, таємницю, за допомогою якої він міг упізнати того, чия смерть — і тільки смерть — могла дати життя його надіям. Звичайно, він розсудливо вирішив заховати цю таємницю в глибині своєї душі.
Але Дорвард вважав за краще вчинити зовсім інакше з повідомленням Хайреддіна про вилазку де ля Марка, бо, коли б проти неї своєчасно не вжили заходів, вона могла б згубити все військо обложників, так важко було тоді, коли війна велася безладно, вистояти проти нічної вилазки ворогів. Добре розміркувавши, Квентін вирішив переказати цю новину не інакше, як особисто й неодмінно в присутності обох государів. Він, мабуть, розумів, що небезпечно переказувати таку добре вигадану воєнну хитрість лише самому Людовікові, бо це було б надто сильним випробуванням чесності цього монарха й могло б змусити його не перешкодити цій вилазці, а, навпаки, сприяти їй. Отже, він поклав собі чекати нагоди, щоб відкрити військову таємницю, тільки-но Людовік зустрінеться із Карлом: але, оскільки вони вважали обтяжливим перебувати в товаристві один одного, така нагода навряд чи могла випасти протягом найближчих днів.
Тим часом військо йшло вперед і незабаром досягло льєжського єпіскопату. Тут бургундська армія, або принаймні та частина її, яка складалася з безладних банд грабіжників і дістала від населення назву "шкуродерів", справді довела своїм ставленням до мешканців, діючи під приводом помсти за смерть епіскопа, що цілком заслужила на таку почесну назву. Така поведінка війська дуже зашкодила справі герцога Карла: мирні селяни, які, певно, і не мали наміру втручатися в цю війну, змушені були взятися до зброї для власної безпеки. Вони дуже затримували пересування війська, нападаючи на окремі загони, і, відступаючи перед головним корпусом, дійшли до Льєжа, де приєдналися до повсталих городян, збільшивши цим лави захисників міста. Навпаки, нечисленне французьке військо, що складалося з добірних воїнів, увесь час з наказу короля додержувало найсуворішої дисципліни. Такий разючий контраст збільшував підозри Карла, повз увагу якого не пройшло те, що військо Людовіка поводиться так, немовби французи — друзі льєжців, а не спільники бургундців.
Зрештою, не зустрівши дорогою серйозних перешкод, союзницька армія досягла родючої долини Маасу, що простяглася навколо великого й залюдненого міста Льєжа. Тут союзники впевнилися, що Шонвальдський замок зруйновано дотла, і довідалися, що Гійом де ля Марк, якому не можна було відмовити в знанні військової справи, зосередив у місті всі свої сили й уникатиме сутичок із французькою та бургундською кіннотою в чистому полі. Незабаром бургундцям довелося на власному досвіді пересвідчитися, яка небезпечна облога великого й багатолюдного, хоч і не захищеного природою міста, коли мешканці його відважно обороняються.
Частина бургундського авангарду, угледівши великі проломини в мурах міста, гадала, що здобути його зовсім легко, і вдерлася до одного з передмість з криками: "Хай живе Бургундія! Хай живе Бургундія! Бийте, бийте! Все тепер тут наше! Пам'ятатимете Людовіка де Бурбона!" Але коли солдати безладно вихлюпнулись на вузькі вулички й почасти розсипалися по них, шукаючи здобичі, з міста несподівано вийшов великий загін громадян, люто напав на них і перерізав багатьох. Де ля Марк скористався навіть проломинами в мурах, які дали оборонцям змогу з різних боків та різними шляхами пройти до передмістя, де зчинилася різанина, напасти на обложників водночас і з фронту, з флангів, і з тилу. Приголомшені запеклою, несподіваною й навальною відсіччю, бургундці насилу оборонялися. А коли споночіло, стало ясно, що їх поразка неминуча.
Коли звістка про це дійшла до герцога Карла, він страшенно розлютився, і лють його зовсім не вгамувалася, хоч Людовік запропонував послати до передмістя на поміч бургундському авангардові французьких солдатів.