Тож надвечір двадцять четвертого в кімнаті з краєвидами зібралися всі ті, що приходили сюди в четвер, та ще Юрген Крегер із Вісмара, а також Тереза Вайхброт з мадам Кетельсен.
Стара дама приймала гостей у важкій шовковій сукні в сіру й чорну смужку, з рум'яними щоками й почервонілими очима, огорнена ніжним запахом пачулів, і коли вона їх мовчки обіймала, на руках у неї тихо подзенькували золоті браслети. Того вечора вона була особливо мовчазна й аж тремтіла з хвилювання.
– О боже, та в вас гарячка, мамо! – вигукнув сенатор, зайшовши разом з Гердою і Ганно. – Не треба хвилюватися, все буде дуже добре.
Але вона, цілуючи всіх трьох, тільки прошепотіла:
– На славу господа нашого Ісуса Христа… Та й мого любого Жана, небіжчика…
І справді, пані Елізабет суворо дотримувалася порядку святкування, заведеного ще покійним консулом, і почуття відповідальності за те, щоб вечір минув урочисто, в глибокій, поважній радості, ганяло її по всьому будинку: до ротонди, де вже зібрався хор хлопчиків з Марийської церкви, до їдальні, де Рікхен Зеверін докінчувала вбирати ялинку й розкладала на столі подарунки, до коридора, де несміливо тупцяли кілька старих жебраків, які щороку приходили до них у цей день і тепер також мали отримати різдвяні подарунки, то знову до кімнати з краєвидами, де вона мовчки, докірливим поглядом уривала кожне зайве слово й недоречний гомін. Панувала така тиша, що чути було, як десь далеко на засніженій вулиці ніжно й чисто, мов годинник з музичним механізмом, бринить катеринка. Хоч у кімнаті зібралося близько двадцяти осіб, там було тихіше, ніж у церкві, і настрій – як сенатор обережно шепнув на вухо дядькові Юстусові, – трохи скидався на похоронний.
Зрештою, можна було й не боятися, що цей настрій порушить якась молодеча вихватка. Одного погляду було досить, щоб переконатися: майже всі, хто тут зібрався, були в такому віці, коли зовнішні прояви почуттів давно вже набрали узвичаєних форм. Сенатор Томас Будденброк, бліде обличчя якого зраджувало, що його бадьорий, енергійний, навіть насмішкуватий вираз – удаваний; Герда, його дружина, яка непорушно сиділа в кріслі, звівши. вгору гарне, біле обличчя і втупивши в блискучі кришталики люстри погляд близько посаджених, підведених синюватими тінями очей, що дивно мерехтіли; його сестра, пані Перманедер; Юрген Крегер, його кузен, тихий, скромно одягнений поштовий службовець; його кузини Фрідеріка, Генрієта і Пфіфі, з яких перші дві стали ще худіші й довготелесіші, а остання ще менша й опецькуватіша, всі три з спільним виразом обличчя, завжди тим самим: колючою, злісною посмішкою, спрямованою проти всього світу, ніби вони ненастанно питали з єхидною недовірою: "Справді? Щось ми сумніваємось…"; і, нарешті, бідолашна, попелясто-сіра Клотільда, думки якої, мабуть, були спрямовані на вечерю, – всі вони переступили за сорок років, господині ж, її братові Юстусові, його дружині і Терезі Вайхброт давно вже йшов сьомий десяток, а старій пані Будденброк, у дівоцтві Штювінг, та глухій, мов пень, мадам Кетельсен – навіть восьмий.
У розквіті молодості була, властиво, тільки Еріка Вайкшенк; та коли її блакитні очі – Грюнліхові очі, – спинялись на чоловікові, директорові, чия стрижена, сива на скронях голова з вузенькими вусами, врослими в куточки вуст, вирізнялася біля канапи на тлі ідилічного краєвиду шпалер, то можна було помітити, як її повні груди здіймалися від німого, але важкого зітхання… Певне, в її голові роїлися тривожні, плутані думки про сумнівні операції, бухгалтерію, свідків, прокурора, захисника й суддю; а втім, у цій кімнаті не було нікого, кому б не наверталися такі самі думки, аж ніяк не святкові. Підсудне становище зятя пані Перманедер, свідомість, що серед членів родини є людина, яку звинувачують у злочині проти закону, громадських звичаїв і ділової честі, яку, може, чекав ганьба і в'язниця, надавало цьому родинному святу якогось незвичного, моторошного відтінку. Свят-вечір у родині Будденброків, і серед них підсудний! Пані Перманедер сиділа в кріслі ще величніше, ніж завжди, посмішка дам Будденброк із Брайтештрасе була ще на крихту єхидніша…
А діти, нечисленна молода парость? Чи й вони відчували легенький страх перед цими новими, небувалими обставинами? Щодо маленької Елізабет, то сказати щось певне про її душевний стан було неможливо. В сукенці, так щедро оздобленій атласними бантами, що зразу видно було смак пані Перманедер, дитина сиділа на руках у бонни, затиснувши великі пальці в кулачки, тихенько плямкала й дивилася просто поперед себе ледь витрішкуватими очима. Коли вона час від часу покректувала, бонна починала її стиха колихати. Ганно ж мовчки примостився на дзиглику в ногах у матері і, так само, як і вона, дивився вгору на кришталики люстри…
А Христіан? Де ж він? Аж тепер помітили, що Христіан ще не прийшов. Пані Елізабет захвилювалася, ще нервовіше провела рукою від куточка уст до зачіски, ніби відкидала назад пасмо волосся… Вона щось квапливо шепнула мамзель Зеверін, і та подалася через ротонду, повз хлопчиків з хору, потім коридором, поминаючи жебраків, що чекали на подарунки, і постукала в двері пана Будденброка.
Відразу по тому з'явився Христіан. Він зайшов цілком спокійно, ледь шкандибаючи на худих кривих ногах – наслідок його ревматизму суглобів – і потираючи рукою лисого лоба.
– А хай йому грець, діти мої! – вигукнув він. – Я мало не забув!
– Ти мало не… – почала мати й застигла…
– Атож, мало не забув, що нині свят-вечір… Я сидів собі й читав одну книжку, про мандрівку по Південній Америці… О господи, мені доводилось по-всякому зустрічати різдво… – додав він і вже хотів розповісти про один свят-вечір, який він провів у Лондоні в кафешантані п'ятої руки, коли раптом до його свідомості дійшла побожна тиша, що панувала в кімнаті, і, зморщивши носа, він навшпиньки пішов на своє місце. "Радуйся, дочко сіонська!" – заспівали хлопчики з хору, і хоч вони тільки-но так голосно пустували, що сенаторові довелось хвилину постояти в дверях, щоб їх утихомирити, заспівали чудово. Чисті, дзвінкі голоси, яким вторували трохи нижчі, линули вгору, несучи радісну хвалу господові, і поривали за собою всі серця – посмішки дам Будденброк ставали добріші, старі заглядали в свої душі і згадували прожите, а ті, що були в розквіті сил, на мить забували про свої турботи.
Ганно відпустив коліно, яке досі обіймав. Він зблід, розтулив рота і, несвідомо перебираючи торочки свого дзиглика, водив язиком по кутньому зубі. Вигляд у нього був такий, ніби він змерз. Час від часу він відчував потребу глибоко зітхнути, бо тепер, коли повітря бриніло чистим, як дзвоник, співом хору, серце його майже болісно стискалося від щастя. Свят-вечір… Крізь шпари високих, полакованих у білий колір бокових дверей, тим часом щільно зачинених, пробивався запах ялинки і своєю солодкою терпкістю будив уявлення про диво там, у залі, диво, якого щороку чекаєш наново, і серце тобі колотиться в передчутті його незбагненної, неземної пишноти… Що там приготовано для нього, Ганно? Звичайно, те, чого він бажав, бо так завжди бувало, хіба що він хотів чогось неможливого, і йому це казали наперед. Театр! Він напевне зразу його побачить, підбіжить до нього! Вимріяний ляльковий театр, який на картці побажань, поданій бабусі, вписано найпершим і товсто підкреслено, – адже, побачивши "Фіделіо", він майже ні про що більше не думав.
Атож, недавно у винагороду за чергові відвідини пана Брехта Ганно вперше в житті повели до театру, до міського театру, де він сидів у ложі першого ярусу поряд з матір'ю і, затамувавши віддих, слухав музику "Фіделіо" й стежив за тим, що відбувалось на сцені. Відтоді йому снилися тільки оперні сцени, його так захопив театр, що він майже не міг спати. І з невимовною заздрістю дивився він при зустрічі на людей, що, як і його дядько Христіан, мали славу театралів. На консула Дельмана, маклера Гоша… Мати змогу майже щовечора бувати в театрі – чи хто годен витримати таке щастя? Якби йому хоч раз на тиждень глянути перед початком вистави на залу, послухати, як настроюють інструменти, подивитись на спущену завісу! Бо ж він любив у театрі все: запах газу, крісла, музикантів, завісу…
Чи його ляльковий театр буде великий? Великий і широкий? Яка в ньому завіса? Треба якомога швидше зробити в ній дірочку, бо в міському театрі на завісі також було вічко… Чи бабуся або мамзель Зеверін – бо де вже бабусі самій з усім упоратись – дістали декорації для "Фіделіо"? Він завтра з самого ранку десь зачиниться і дасть виставу… І йому вже вчувалось, як його ляльки співають, бо театр у нього якнайтісніше був пов'язаний з музикою… "Радуйся, Єрусалиме!" – закінчили хлопчики, і їхні голоси, що досі кожен виводив своє, як у фузі, в останньому такті радісно й спокійно злилися докупи. Відлунав дзвінкий акорд, і в ротонді та кімнаті з краєвидами залягла глибока тиша. Під її враженням усі мимоволі похилили голови, тільки директор Вайншенк зухвало й невимушено водив очима навколо та пані Перманедер не витримала і сухо кашлянула. Та ось пані Елізабет поволі рушила до столу й сіла посеред своєї родини на канапу, що тепер стояла не окремо, як колись, а біля столу. Вона поправила лампу й присунула до себе грубезну біблію з золотими берегами, уже збляклими від часу. Тоді начепила на ніс окуляри, відщепнула шкіряні клямри, якими закривалася ця велика книга, розгорнула її на закладеному місці, так що всім стало видно цупкі пожовклі аркуші з незвичайно великими літерами, ковтнула підсолодженої води й почала читати розділ про різдво.
Вона читала відомі всім слова, поволі, просто, але промовисто. Її голос лунав серед побожної тиші чисто, зворушено й радісно… "І на землі мир, у людях добра воля!" – закінчила вона. Тільки-но пані Елізабет замовкла, як з ротонди озвався хор у три голоси: "Тиха ніч, свята ніч", і вся родина в кімнаті з краєвидами приєдналася до нього. Але співали вони досить обережно, бо більшість їх не мали слуху, і подеколи з хору несподівано вирізнявся зовсім не той тон… Але це не зменшувало враження від коляски. Пані Перманедер співала тремтячими губами, бо найдужче й найболючіше колядка зворушує тих, у кого лишилось позаду багато життєвих бур і хто тепер, в урочисту хвилину душевного миру й злагоди вертається до них думкою… Мадам Кетельсен тихо й гірко плакала, хоч майже не чула співу.
Потім пані Елізабет підвелася, взяла за руки свого онука Йоганна та правнучку Елізабет і рушила до дверей.