В такі хвилини майже так само швидко, як мінялося її обличчя, мінявся і її звичний голос, і тоді вона говорила вже іншим, хрипким, зухвалим, майже плюгавим голосом. Смеркало. Як любо було відчувати близькість Альбертинину, близькість шалика і точка, і думати, що саме так завжди й горнуться одне до одного закохані! Може, я й кохав Альбертину, але не смів їй освідчитися, з другого боку, якщо кохання у мені й жило, то я не міг скласти йому правдивої ціни, не перевіривши його на досвіді; тож любов видавалася чимось незбутнім, чимось поза межами мого життя. Зате ревнощі змушували мене якнайрідше розлучатися з Альбертиною, хоча я розумів, що зцілюся від них, тільки порвавши з Альбертиною. Мені траплялося ревнувати й при ній, але тоді я намагався уникати того, що викликало в мені ревнощі. Саме так і сталося, коли ми з нею поїхали снідати до Рівбеля. Великі зашклені двері довгастої зали, призначеної для чаювання, відчинялися просто на сонячні моріжки, тож видавалося, ніби величезний ясний ресторан становить їхнє продовження. Рум'яний гарсон із чорним чубом, закучерявленим мов омахи полум'я, уже не гасав, як колись, по цих добрих гонах, бо з молодших пошився у старші кельнери, але, непосида, він однак маячів скрізь: то далеко, в їдальні, то зовсім близько, ба навіть надворі, обслуговуючи клієнтів, що снідали в саду, — і ніби грав у живі скульптури, вдаючи з себе юного прудконогого бога, причому одні з них були в яскраво освітленому приміщенні, до якого прилягали зелені газони, а інші — під деревами, на осонні, під голим небом. Аж це він виринув біля нас. Альбертина відповідала мені неуважно. Вона витріщилася на нього. Протягом кількох хвилин я звідав, що можна бути з коханою і воднораз чути, що її з тобою нема. Можна було подумати, ніби між нею і кельнером точиться якась таємна розмова, німа через мою присутність, спричинена або колишніми зустрічами між ними, про які я не знав, або простим обміном поглядами, — а я тут третій зайвий, той, від якого оце ховаються. Навіть потому, як на гарсона гарикнув метрдотель і він пішов собі, Альбертина, снідаючи, все ще сприймала ресторан та сад як яскраво освітлений біговий круг, де мінялися задники і де то тут, то там з'являвся чорночубий боговитий бігун. Одної хвилі в мене ворухнулася думка: а що як вона оце схопиться з-за столу й побіжить за ним, покинувши мене самого? Але я скоро пустив у непам'ять це прикре враження, постановивши вже не їздити до Рівбеля; я взяв слово з Альбертини, яка запевняла мене, що була тут уперше, більше до цього ресторану не потикатися. А щоб вона не подумала, ніби я позбавляю її розваги, я сказав, що не хочу, аби вітроногий гарсон пускав їй бісики. Іноді я зазирав до Рівбеля, але завжди сам-один, і напивався, як це було зі мною раніше. Вихиляючи останній келишок, я розглядав розетку, вималювану на білій стіні, переносячи на неї всю розкіш моменту. В усьому світі існувала для мене лише ця розетка; я линув до неї, торкався її знов і знов, хоч вона тікала від моїх блудних очей; мене не обходила прийдешність, я вдовольнявся розеткою: так метелик в'ється над мотилем, укупі з яким він оце загине, заживаючи останнього залас-ся. А все ж допустити, щоб у мені, хай навіть у легкій формі, оселилася якась недуга, здавалося мені небезпечним, адже, спочатку подібна до невеличкої непомітної патології, ця недуга, якщо допуститися дрібної необережности, непередбаченої і неминучої, загрожуватиме різким загостренням. Мабуть, саме тоді я й мав би розлучитися навіки з жінкою, яка ще не встигла завдати мені лютої муки, бо я не ждав від неї зцілення, секрет якого мають у своєму розпорядженні ті, хто мучить нас. Мене заспокоювали вже самі наші прогулянки, дарма що зараз я розглядав їх єдино як переддень майбуття, яке знов, хоч і будило в мені якісь сподівання, навряд чи різнитиметься від минувшини: ми мандрували місцями, де Альбертина досі не жила (а жила вона в тітки чи в приятельок, де мене з нею не було) і в цьому крився їхній чар. Радість від них була радістю заспокоєння, але, зрештою, дуже глибокою. Бо через кілька днів, тільки-но мені згадалася ферма, де ми пили сидр, або церква Сен-Мар-Убраний, біля якої ми заледве прогулялися, тільки-но я уявив Альбертину, як вона йде зі мною в своєму точку, відчуття близькости цієї дівчини раптом якось ушляхетнило прості форми оновленої церкви, і, власне, та мить, коли сонячний фасад сплив у моєму спогаді, була для мене, мов великий"неболющий компрес, покладений на моє серце. Я завозив Альбертину до Парвіля, а ввечері заїжджав по неї, і ми вирушали до моря — полежати потемки на пляжі. Звісно, я бачився з нею не щодня, але бодай міг собі сказати: "Якби вона оповіла комусь, як бавить час, оповіла про курортне життя, то чільне місце посів би в оповіді я". Ми гуляли разом кілька годин поспіль, і то були такі заласні години, що навіть як у Парвілі Альбертина вискакувала з екіпажу, який я мав їй послати по неї за годину, я відчував себе в авті не самотнім, ніби, йдучи, вона залишала на сидінні квіти. Я міг обійтися без щоденної зустрічі з нею; я розлучався з нею щасливий, я відчував, що заспокійлива сила цього щастя може тривати кілька днів. Аж це я чув, як Альбертина, покидаючи мене, каже тітці або приятельці: "Отже, завтра, о пів на дев'яту. Цур, не спізнюватися, о чверть на дев'яту вони будуть уже готові". Мова коханої жінки подібна до ґрунту з під-шкурною зрадливою водою; за її словами чується крижаний холод невидимої водяної тафлі; на поверхні сочаться якісь підступні струйки, а сама тафля таїться у глибу. Коли я чув ці Альбертинині слова, пропадав увесь мій спокій. Щоб перебаран-чити цю таємничу зустріч о пів на десяту, про яку при мені мовилося натяками, я ладен був зажадати від неї побачення завтра вранці. Попервах вона вволяла б мою волю, шкодуючи, що її наміри не збулися, але, зрештою, здогадалася б, що руйнувати її задуми стало для мене потребою; тоді від мене почали б критися геть з усім. Та й те сказати, ці забавки, в яких я не брав участи, либонь, були досить безневинні, а не кликано мене, певне, просто з обави, що котрась із учасниць може здатися мені нудною чи вульгарною. На жаль, таке моє життя, занадто тісно сплетене з
Альбертининим життям, впливало не лише на мене; мене воно заспокоювало, а матір турбувало, і ця її турбота, з якою вона мені звірялася, порушувала мій спокій. Коли я якось вернувся додому в доброму гуморі, налаштований не сьогодні-завтра почати нове життя, — а покласти край нинішньому існуванню, як я гадав, залежало тільки від моєї волі, — мати, чуючи, як я звелів водієві з'їздити по обіді по Альбертину, сказала: "Багато ж ти видат-куєшся! (Франсуаза висловилась би по-простому, але образніше й смачніше: "Грошики тю-тю!") Не наслідуй, — тягла мама, — Шарля де Севіньє, про якого його ненька мовила так: "У його руці золото тане, як у горні". А потім, ти, як мені здається, надто вже часто роз'їжджаєш із Альбертиною. Запевняю тебе, це вже занадто, ти завдаєш їй дурня. Я була дуже рада, що ти розважаєшся; я й нині не проти твоїх побачень із нею, але що вас ускрізь бачать разом — це, далебі, негарно". Моє життя з Альбертиною, позбавлене — принаймні для мене — гострих насолод, життя, яке я щодня збираюся одмінити, обравши для цього спокійну хвилину, — це життя нараз стало мені на якийсь час необхідним, скоро я вчув загрозу для нього у материних словах. Я сказав мамі, що її слова, може, місяців на два, затримали постанову, якої вона від мене вимагала, що, мовляв, а що, якби вона нічого мені не казала, я ухвалив би її наприкінці цього тижня. Мама, бачачи, як її угрущання впливає на мене, засміялася (щоб не засмутити мене) й обреклася більше не нагадувати про це, аби не занапастити моїх добрих намірів. Але по бабусиній смерті щоразу, коли мама починала сміятися, цей сміх ізнагла вривався і переходив у скрушне ридання — чи то з каяття, що вона забула на хвильку про своє горе, чи то з раптового загострення болю через несподіваний відбіг від своєї скорботи. Я відчув, що до туги по бабусі, загніждженій у ній, як невідступна ідея, долучалася турбота за мене, бо вона боялася наслідків моєї близькости з Альбертиною — близькости, яку вона, проте, не зважувалася перебити через те, що наразилася на мій спротив. Але, мабуть, я не переконав її в тім, що не дурю самого себе. Вона ще не забула, скільки років ні бабуся, ні вона не нагадували мені про роботу, про інше, здоровіше життя, яким я не міг, за власним твердженням, зажити лише тому, що їхні отченаші нервують мене, і яким я так і не зажив, попри їхнє скірне мовчання.
По обіді авто привозило Альбертину; було ще видно; спека спадала, але після скварного дня обоє ми мріяли про якийсь незвіданий холодок; аж це перед нашими запаленими очима прорізався тоненький молодик (як того вечора, коли я був на рауті у принцеси Ґермантської і куди Альбертина зателефонувала мені), — спершу ніби тонка, прозора шкурка, потім як чвертка стиглого плоду, відкраяна на небі невидимим ножем. Часом я сам заїздив по свою приятельку і тоді вона мала виглядати мене під аркадами торговиці в Менвілі. У перші хвилини її не було видно, і я вже непокоївся: а що, як не прийде, неправильно мене зрозуміла. Аж це вона у білій блузці в синій горошок легко, немов молода звірючка, стрибала в авто і вмощувалася біля мене. І, як цуценя, довго-довго лащилася до мене. Коли поночіло і, як казав директор готелю, "небо було обтицяне зорями", ми вирушали гуляти до лісу, з пляшкою шампанського, або, не зважаючи на погуляльників, які ще снували по тьмяно освітленому молу, звідки годі було щось розгледіти за два кроки на темному піску, лягали під дюною; біля самого моря, розпанаханого навпіл тремтячим променем, я тулив до себе під коцом Альбертинине тіло, в гнучкості якого таїлася жіноча грація закоханих у море та спорт молодих дівчат, які вперше з'явилися мені, коли йшли, а за ними світила морська далина; і ми невтомно, з однаковою втіхою, дослухалися до того, як море тамує віддих, затримуючи його надовго, аж здавалося, ніби відплив забарився, і до того, як воно знов гасило біля наших ніг довгождане й припізніле шульпотіння. Зрештою я відвозив Альбертину до Парвіля.