її очі, навіть коли були нерухомі, давали враження рухливосте, так у вітрові дні все-таки помітна швидкість, з якою невидиме повітря рине на тлі блакиті. На мить наші погляди схрестилися, так у громові дні окремі небесні мандрівники наближаються до повільнішого хмаровиння, пливуть поряд, черкають його й випереджають. І ось вони вже, так і не зійшовшись, даленіють. Наші погляди теж на мить зустрілися, не відаючи, що нам небосхил заповідає і чим погрожує. Лише коли її погляд стрельнув над моїм, він ледь-ледь затуманився. Так ясної ночі гнаний вітром місяць криється за хмарою, гасить на мить свій блиск і одразу ж знову вилонюється. Але Ельстір уже прощався з дівчатами, не нагукавши мене. Вони звернули в бічну вуличку, він рушив до мене. Зірвалося!
Я вже згадував, що Альбертина здавалася мені того дня не такою, як раніше, і що вона щоразу являлась моїм очам іншою. Але тієї хвилини я відчув, що деякі зміни в подобі, у значності, у величі людини можуть залежати і від мінливости нашого гумору, що заплішується між нею та нами. Одним з настроїв, що відіграють у таких випадках найважливішу ролю, є певність. (Того вечора певність у знайомстві з Альбертиною, а потім непевність за кілька секунд знецінили її в моїх очах, а тоді безконечно піднесли; через кілька років певність, що Альбертина мені віддана, а потім непевність спричинилися до подібних змін.)
Звичайно, я ще в Комбре бачив, як падає чи зростає залежно від пори дня, залежно від того, в якому я гуморі, — з тих двох гуморів, що поділяли між собою мої почуття, — моє тужіння за матір'ю, таке саме невловне вдень, як невловне місячне проміння при сонці, тужіння, яке вночі приходило на зміну і вже стертим і ще свіжим спогадам і цілковито панувало над зболеною моєю душею. Але того дня, бачачи, як Ельстір, не нагукавши мене, прощається з дівчатами, я збагнув: коливання вартосте, яку можуть для нас мати втіха чи журба, залежить не лише від чергування цих двох душевних станів, а й від зміни незримих вірувань, які заражають нас байдужістю навіть, скажімо, до смерте, бо осявають її світлом чогось примарного, а отже, дозволяють нам цікавитися музичним вечором, тоді як він утратив би для нас свою звабу, якби на звістку, що нас гільйотинують, вірування, яке осявало музичний вечір, зараз же розвіялося; щось у мені, звичайно, знало про ролю вірувань, і це була воля, але від її знання користі ніякої, поки про неї не знають розум і почуття; розум і почуття щиро гадають, що ми хочемо покинути коханку, і тільки наша воля відає, що ми прихильні до цієї жінки. Отож їх убиває віра, що ось-ось ми знову з нею зустрінемося. Але тільки-но віра зникає, коли розум і почуття нагло дізнаються, що коханка поїхала назавжди, здоровий глузд покидає їх, вони наче з припони зриваються, і невелика втіха зростає в нас, сягаючи небес.
Тож-бо зміна певної віри означає також кінець кохання, яке, дане наперед і рухливе, зупиняється на образі якоїсь жінки просто тому, що ця жінка майже недосяжна. І тоді ми починаємо думати не так про саму жінку, яку заледве уявляємо, як про те, як до неї підійти. Ідуть самі переживання, і цих переживань подостатком, аби зосередити наше кохання на цій, власне, незнайомці. Кохання росте нестримно, і нас не обходить, як мало місця відводиться в ньому для земної жінки. І якщо раптово, як тієї миті, коли Ельстір пристанув з дівчатами, наш неспокій, наша туга минає, — бо ж наше кохання це і є туга, — нам нараз видається, що кохання згасло тієї миті, коли в наших руках заборсалася здобич, вартість якої досі нас не вельми обходила. Як мені запам'яталася Альберта? Отими двома профілями проти моря, мабуть, не такими гарними, як жіночі профілі Веронезе, які з чисто естетичного погляду мали б подобатися мені більше. Але іншого погляду я й не мав, раз по зникненню неспокою нічого не міг згадати, окрім цих німих профілів. Відтоді як я побачив Альбертину, я щодня немало про неї думав, вів з нею подумки розмову, змушував її мене розпитувати, відповідати на мої запитання, міркувати, діяти, і в безконечній цій вервечці примрійних Альбертин, таких мінливих, справжня Альбертина, та, що я бачив на пляжі, лише очолювала цю процесію, — так творчиня ролі, зірка, грає лише у перших виставах п'єси, зовсім не з'являючись у довгій низці наступних. Справжня Альбертина була лише сильветкою, а все, що на неї накладалося, ішло від мене: те, що долучається до кохання нами, навіть з кількісного погляду, куди багатше за те, що походить від коханої істоти. І це правда навіть стосовно найдійовішого кохання. Буває, кохання здатне не лише виникати, а й жити, здобрівши крихтами, і це навіть у тому разі, якщо вгоноблюється фізична жага. У колишнього бабусиного вчителя малювання знайшлася від якоїсь любки донька. Мати померла незабаром після народження дитини, а вчитель пережив її не надовго, прибитий горем. Ще за його життя бабуся і деякі інші комбрейські пані, — вони ніколи не згадували при вчителі про ту жінку, з якою він, зрештою, не жив відкрито і не часто зустрічався, — поклали собі подбати про дитину: зібрати їй гроші на довічну ренту. Запропонувала це бабуся, деякі її приятельки затялися: чи ця дівчинка (казали) справді така вже цікава і чи справді вона вчителева донька — з такими жінками, як її мати, ні в чому не можна бути певним. Нарешті дійшли згоди. Дівчинка явилася подякувати. Вона була негарна і така схожа на вчителя малювання, що всякі сумніви відпали; гарне в неї було тільки волосся, і одна дама сказала батькові, який її привів: "Яке в неї гарне волосся!" І гадаючи, ніби тепер, коли злочинна мати померла, а старий батько напівмертвий, натяк на минуле, яке завжди замовчувано, не може вразити вчителя, бабуся додала: "Мабуть, у неї це спадкове. Адже матір теж мала таке гарне волосся?" — "Не знаю, — простодушно відповів батько. — Я бачив її лише в капелюшку".
Треба було наздоганяти Ельстіра. Я бачив себе у вітрині. Чимало я мав клопоту з дівчатами, а тут на тобі ще: я помітив, що краватка в мене перекрутилася, а з-під капелюха вибивається чуб — це мені не личило; а все ж добре, що дівчата зуспіли мене, хай і розчухраного, з Ельстіром і тепер уже не забудуть; добре ще й те, що я, за бабусиною порадою, пішов до Ельстіра в гарній камізельці (адже я мало не скинув її і не одяг іншу, негарну) і прихопив найладнішого ціпка: очікувана подія ніколи не відбувається так, як нам це марилося, бо ми не маємо переваг, на які нібито цілком законно розраховували, зате у нас з'явилися переваги несподівані, і все вирівнялося; ми дуже боялися найгіршого, а нині нам спадає на думку, що, зрештою, доля до нас загалом була радше прихильна.
"Мені так хотілося познайомитися з цими дівчатами", — озвався я, підходячи до маляра. "То чого ж ви стовбичили за цілу милю?" Ельстір спитав так не тому, щоб це була його думка, бо якби справді хотів вволити мою волю, то міг би легко мене нагукати, — але, може, тому, що чув такі репліки, якими збуваються піймані на гарячому соромітники, і ще тому, що навіть великі люди в чомусь схожі на соромітників і черпають звичайні вимовки з того самого обігу, як купують хліб насущний у того самого пекаря. Бо цілком імовірно, що такі-от слова, які треба, мабуть, розуміти навпаки, скоро їхнє буквальне значення розминається з істиною, є неминучим наслідком, негативним зображенням рефлексу. "Вони поспішали". Я помислив, що саме вони і не дали покликати малосимпатичну їм людину; а то Ельстір неодмінно нагукав би мене, адже я так докладно про них розпитував, і він не міг не помітити, як я ними цікавлюся. "Я розповідав вам про Каркетюї, — сказав Ельстір, коли я проводив його додому. — Я зробив ескізик, де краще видно підкову пляжу. Образок незлий, але в іншому дусі. Якщо дозволите, я на пам'ять про нашу приязнь подарую вам ескіз", — додав він: відмовляючи нам того, чого ми прагнемо, люди дарують нам охоче натомість інше.
"Я мріяв би, якщо тільки ви його маєте, про знімок з маленького портрета міс Сакрипант! Але що означає це ймення?" — "Це ймення тієї, кого вона грала в одній дурній оперетці. Але ви чомусь вірите, що я з нею знайомий. Де там!" Ельстір замовк. "А це не портрет пані Сванн перед заміжжям?" — спитав я, зненацька і ненароком натрапивши на правду, що, загалом, буває не часто, але править іноді за доказ для теорії передчуттів — якщо тільки відкинути всі помилки, які її спростовують. Ельстір нічого мені не відповів. Звісно, то був портрет Одетти де Кресі. Вона не взяла його собі з багатьох причин, з яких деякі аж надто очевидні. Були й інші причини. Портрет належав до тієї доби, коли Одетта, ще не навчившись владати над своєю зовнішністю, не зробила зі свого личка та постаті витвору мистецтва, в якому для неї засадниче — манера поводитися, говорити, щілити губи в усмішку, згортати руки, прикипати до чогось очима, поринати в задуму, — наперекір вікові, перукареві, кравцеві, наперекір самій собі, мало зберегтися. Тільки зледащіння такого пересиченого коханця, яким був Сванн, могло віддавати перевагу не численним Одеттиним світлинам nе varietur[178] із зображенням чарівної жінки, а поставленій у нього в кімнатці маленькій фотографії, де знялася в солом'яному брилику, прибраному братками, худенька молода жіночка, досить негарна, з пишною зачіскою, зі змарнілим личком.
Зрештою якби портрет не був зроблений, як фотографія, яку так любив Сванн, раніше, ніж Одеттині риси утворили інший різновид, величавий і звабливий, але пізніший, все одно Ельстірове бачення не залишило б від цього різновиду анічогісінько. Хист художника діє так само, як надвисокі температури, наділені силою розкладати поєднання атомів і групувати гх у зовсім протилежному порядку, створювати з них інший різновид. Усю цю штучну гармонію, яку жінка накидала своїм рисам, і те завзяття, з яким вона щодня, перш ніж вийти з дому, вивіряла її в свічаді, утверджуючи капелюшок, чепурячи волосся, пустотливо поводячи очима, дбаючи про незламність цієї гармонії, погляд великого художника нівечить водномить і натомість робить перегрупування жіночих рис відповідно до свого малярського ідеалу жінки. Так само трапляється, що по досягненні певного віку великий дослідник скрізь знаходить елементи, потрібні для встановлення залежностей, а саме це і є його єдиною метою.