Він хотів відійти від вікна, спуститися вниз, поговорити з людьми, які принесли мертвого волоцюжку. Але він похитнувся і впав; потім знову підповз до вікна й повис на вузькому підвіконні.
— Розкажіть мені все!
Люди говорили повільно, обережно. Тетьє пив кілька годин пополудні, поки не натрапив на групу учнів нової латинської школи. Ті взяли його з собою до пивної "Під поповим ложем" і почали вливати йому в горло лійкою гіпокрас. Тетьє роззухвалися, як і ті, молодики, а потім учні розсердили його своїми глузуваннями над його хазяїном – "що вони насправді про вас сказали, ніхто не знає, але вони розлютили Тетьє", – сказали люди внизу, а Мельхіор зрозумів, що від нього приховують всю правду. Тетьє вдарив одного зі студентів по обличчю, у відповідь теж отримав по обличчю і ще раз, зав'язалася бійка, деякі люди в пивній, давно розлючені грубістю і хамством новачків, стали на бік Тетьє, раптом блиснув ніж , Тетьє отримав удар і витік кров'ю, перш ніж до місця бійки дістався хірург.
Довго ще після того, як всі розійшлися, Мельхіор лежав на колінах під відчиненим вікном. Біль і тремтіння по всьому тілу, відчуття покинутості тяжко тиснули на нього. Він проповз від вікна до дверей, добрався до сходів, пошкутильгав і зайшов до кімнати за кухнею. Тут лякали тіні: Тетьє лежав тепер на ліжку, все ще під чорним саваном, у узголів'ї та в ногах ліжка горіли дві свічки. Саван була розкритий, так що відкривав обличчя мерця, жовте, мов здерта бараняча шкура, жорстко стирчало вкрите щетиною підборіддя. Ірмлінда лежала біля ліжка, маленька й зморщена, наче рука велетня розчавила й вдарила її, її голова лежала на ногах мерця. Туман затьмарив Мельхіорові очі; він наосліп намацав жіночу голову, що лежала низько, незграбно погладив її, соромлячись своєї задерев'янілої, викривленої руки. Ірмлінда взяла його руку й притиснула її до свого мокрого обличчя, вона довго й нестримно ридала. Мельхіор продовжував гладити її по голові, в якийсь момент сказав: дочка.
Цілу ніч вони несли варту біля покійного. Ірмлінда замовкла, можливо, виснажена, вона задрімала. Мельхіор потер своє хворе коліно й подумав про Тетьє, який віддав за нього життя, захищаючи його честь. Гинули друзі й вороги, але ця смерть була іншою — гіркою, як отрута, бо непотрібною. Непотрібною?... А може, смерть Тетьє вже не була просто випадковістю? Вранці, з першими сонячними променями, вони почали обмивати мерця, щоб потім покласти на мари. Мельхіор повільно, з болями обмивав померлого друга, Ірмлінда пішла до парафіяльного священика та теслі, щоб замовити труну. Після ранкової меси прийшли дві терціарки, сусіди заглянули в кімнату і промовили коротку молитву Ave Maria. З'явився і священик, тож Мельхіор поповз нагору – молитви за померлих залишивши покликаним. Протягом дня мав прийти староста Юстус Сюетмонд. З насупленим чолом, далеко не спокійний, він увійшов до майстерні художника. Староста заявив, що Рада Двадцяти Чотирьох і бургомістр мають намір запровадити суворіші покарання за шалені пустощі студентів, на них надто довго дивилися крізь пальці. Всім відомо, наскільки Мельхіор був прив'язаний до свого слуги; тим більше прикро, що вбивці вдалося втекти вночі, мабуть, через міський мур, бо ворота були замкнені.
Мельхіор потер коліно:
– Як так буває, манеер, що багатий убивця простої людини завжди залишається безкарним?
Сюетмонд різко кашлянув; його обличчя ще більше пожовтіло:
— Я накажу його шукати всюди, буду вимагати, щоб його видали, — відповів він.
Мельхіор продовжував терти коліно:
— Якщо цього вимагає ваше почуття правоти... ні Ірмлінда, ні я Тетьє вже не повернемо.
Староста озброївся помірною суворістю:
— Закон не може погодитися зі вбивством, незалежно від того, було воно навмисне чи ні, закон має йти своїм чином.
Мельхіор не відізвався, тож після кількох ввічливих слів на прощання староста покинув дім художника ще більш насуплений, ніж тоді, коли прибув.
Тіло Тетьє поклали в труну і виставили в парафіяльній церкві. Мельхіор туди не пішов, він лише дав Ірмлінді гроші на похорон. Гіслійн Анкертс і скульптор Леонард підтримували Мельхіора в день похорону. На цвинтарі зібрався натовп плакальниць — злидні з бідняцьких кварталів приходили юрмами. Мельхіор наполіг на тому, щоб поминки були проведені в пивній "Під поповим ложем" — у тій самій корчмі, де вбили Тетьє. Коли учасники поминок йшли туди, він сказав своїм друзям: "Це останні похорони, на яких я був присутній — до власних". Вони хотіли забрати його додому; він відмовився, взяв Ірмлінду під руку й, хитаючись, попрямував до Валу Молотів, спираючись на вдягнену у траур вдову.
Того ж тижня Мельхіор із зусиллям витягнув окремі дошки незакінченого триптиха святого Франціска. Взяв до рук доску с птахами, змахнув з неї пил и з великим трудом підняв на мольберт. І поруч із блискучими витонченими птахами він намалював у піщаному куточку маленького, сірого, вірного й веселого горобця, він намалював його з краплею крові на грудях. Він довго працював над ним то правою, то лівою рукою. Того дня він вперше відчув біль і в лівій руці, вона його вже не слухалася. Він подивився на неї — вона все ще була струнка й схожа на ту, що була в нього завжди, а права була розпухла й скривлена. Скільки ще місяців, скільки ще років, доки ліва не буде виглядати так само?
Він поновив роботу над великою картиноюБолота; тепер він нарешті знав, що хоче намалювати на крилах. Одне з них мало представляти новий Селянський Лабіринт, інше — нову Чорну Месу, оскільки старі картини були знищені великою пожежею. Але тепер він зобразить селян по-іншому: не як таких, на яких напали, які безпорадно здаються, а непокірними, що чинять опір, хоч насильство їх і розчавить. Жеребець володаря на вершині лабіринту, наляканий селянським опором, підніметься на дибки, імператор повисне в стременах. Мельхіор все обдумав заздалегідь, і малював слухняною, тонкою, непошкодженою рукою. Він, Мельхіор Хінтам, як вершитель земного правосуддя, той, хто мститься за вбивства і муки приниженого народу, за всіх Тетьє і всіх Ірмлінд... мститься на картині. Він, хто знає, що переворот потрібен, хто чекає його перших ознак. Потрясіння не впаде з неба з білими сонмами ангелів, навіть якщо про це оголосять папи, кардинали і навіть єретики.
На міських валах біля свого дому художник востаннє зустрів Кальскена. Парох повільно накульгував, спираючись на тростину, а за ним йшли двоє послушників, щоб допомогти йому, якщо він послизнеться або впаде; вечір був надзвичайно гарний. Мельхіор човгав туди-сюди перед будинком; побачивши наближення священика, він зупинився. Вони дивилися один на одного, як і раніше пара ворогуючих, а тепер вже дряхлих псів. Кальскен зробив благословляючий жест.
— Дай мені побачити твою руку, — сказав він, — я чув, що у тебе подагра.
Мельхіор неохоче простяг свою криву руку:
— Бачу, Ваша Превелебність, — відповів він, — що аптекарі продають не тільки ліки.
Кальськен підняв тонкий гострий вказівний палець.
— Ви помиляєтеся, майстре Хінтаме. Гадаю, ви розумієте, коли така відома людина, як ви, страждає на хворобу, яка заважає їй займатися своєю професією, звістка про це проноситься нашим містом мов на крилах. — Мельхіор мовчав, Кальскен розглядав його руку. — Ваші страждання хвилюють мене так само, як і вас, майстре; власне, разом з капітулом я вирішив доручити вам виконання вівтарного триптиха для церкви святого Андрія. На жаль, ми розуміємо, що подагра завадила б вам виконати...
Мельхіор притис хвору руку до грудей і низько вклонився:
— Я можу повністю відтворити хід думок парафіяльного священика та капітулу, Ваша Превелебність... Найкращі вівтарні образи виготовляють у Генті та Брюгге.
Він ще раз уклонився, потім, обійшовши Кальскена та послушників, повернувся до будинку. Він усе ще чув безладний, уривчастий сміх мавпи єпіскопа, змішаний з постукуванням його тростини.
Він знову сидів у своїй майстерні і в думках вдруге малював свою Чорну месу — прощання з Кальскеном і йому подібними. Знову мали воскреснути ті ганебні боброголові священики з тілами змій і копитами, знову мали всі ті богослови без душі й совісті, з перевернутими требниками у руках, стояли біля свинячого вівтаря; знову над їхніми головами мало закритися жалюгідне небо, коли вони йшли в урочистій процесії зі святим оселедцем чи святою шинкою. Він перетворить їх на диявольських монстрів, які пропонують рай і скорочення мук у чистилищі для мертвої мамони, ніби вони могли змінити Божі вироки тут і будь-де. Де був їхній рай, де було їхнє пекло? Якщо він малює, як вони святкують жахливу месу, він малює частину пекла. Навіть пара на білому коні, чоловік і жінка, не могли уникнути їхнього сліпого, божевільного запалу; цих двох він також хотів намалювати, післяЧорної Меси, вільних від помсти гончих псів, він хотів намалювати їх на блискучому білому коні — вони також сяючі, ніби носили в собі відблиск сонця. Вони сидять голі верхи, врятувавшись від полум'я багаття, рука чорноволосого чоловіка обіймає струнке, гнучке тіло світловолосої жінки, що скаче вгору, назустріч серафічному щастю.
Кожного дня, якщо дозволяла рука, Мельхіор сідав на табурет перед мольбертом зБагном. Центр картини просувався дюйм за дюймом; з приходом зими йому все частіше доводилося переривати роботу, спускатися на кухню, сідати біля Ірмлінди й простягати руки до вогнища. Після смерті Тетьє вдова ще більше зблідла і зморщилася, як яблуко, що зимою висить на дереві. Її сором'язливість до господаря зникла, але Ірмлінда тепер теж не була балакуча. Весь час Мельхіор думав про картину. А коли потепліло, і його руки стали гнучкішими, він зашився назад у майстерню і розпалив вогонь у каміні. Він кашляв від сухого повітря, але принаймні міг малювати. Під його руками утворилася на картині юрба зневажених, велика течія знесла, але вони все одно трималися один за одного, навіть коли могутні пани та дами вже тонули в болоті. Між ними та простолюдинами він змалював танець малолітніх, жебраків і сліпих, горбанів і прокажених, яким ніхто і ніколи не простягав руки допомоги.
Настала рання весна — зелені бурі й крик чапель у небі, роса й раптові зливи вночі; в такий день Мельхіор почув, як Ірмлінда кричала в майстерні:
— Банди з Гелдерна йдуть! Майстер Хінтам, барабанщик оголосив, що вони хочуть пограбувати місто!
І Мельхіор усвідомив, що останніми тижнями Ірмлінда постійно говорила про орди з Гелдерна, які розграбували землі Бургундії; на це він спокійно кивнув, наче це було цілком природно, щоб князі билися і грабували один одного за допомогою загонів найманців.