Отакі хвилинні проблиски і давали мені змогу розбивати реальність, не тільки зовнішню реальність, як у моєму коханні до Жільберти (кохання, яке я вважав за стан внутрішній, бо я з себе самого добував особливості, характерні риси улюбленої істоти, усе, що було конечне для мого щастя), а й реальність внутрішню, чисто суб'єктивну.
— Не минає дня, щоб якась із цих дівчат дорогою не заскочила до мене на хвильку, — сказав Ельстір, і я впав у розпуку від думки, що аби я, не гаючись, побував у майстерні, як мені радила бабуся, то, мабуть, уже давно познайомився б з Альбертиною.
Вона пішла собі; з робітні її вже не було видно. Я подумав, що вона йде до приятельок, на надбережжя. Аби я був там з Ельстіром, я б із ними познайомився. Я перебирав тисячі приводів для того, щоб маляр згодився піти зі мною на узмор'я. Я вже не мав того спокою, як перед появою дівчини у рямці вікна, серед каприфолій, недавно такого урочого, а нині безлюдного. Ельстір порадував мене, але ця радість завдала мені болю, він сказав, що пройдеться зі мною, але йому треба завершити те, над чим він власне працює. То були квіти, але не такі, портрет яких я замовив би йому охочіш, ніж портрет людини, замовив би для того, щоб його геній розкрив мені те, чого я так довго марно шукав у них самих: не Глід, не рожевий терник, не блаватки, не яблуневий цвіт. Ельстір, малюючи, говорив про ботаніку, але я його не слухав; він перестав мене цікавити сам собою, тепер він був лише необхідним посередником між дівчатами і мною; чари його таланту, під якими я був ще кілька хвилин тому, я цінував остільки, оскільки його дещиця в очах гуртика, якому художник мене відрекомендує, могла перейти і на мене.
Я снував по майстерні, нетерпливо дожидаючи, коли він закінчить малювати; брав до рук і розглядав етюди, багато з яких були повернуті до стіни або звалені один на одного. Так я витяг на світло акварель, пов'язану, очевидно, з давнім періодом Ельстірового життя, і вона викликала у мене ні з чим не зрівнянний захват, який розточують круг себе полотна, не лише чудово виконані, а й намальовані на такий незвичайний і захопливий сюжет, що частину їхньої зваби ми приписуємо йому, ніби малярові треба було тільки відкрити цю звабу, помітити її, вже уречевлену в природі, і відтворити. Думка про те, що такі речі, прекрасні самі з себе, незалежно від того як їх покаже художник, що такі речі існують, тішить наш природжений матеріалізм, заперечуваний розумом, і править за противагу абстрактності естетики. На акварелі був зображений портрет молодої жінки, про неї можна було сказати, що вона негарна, але в неї цікавий тип обличчя, — у чомусь ніби в мелоні, обшитому вишневою шовковою стьожкою, на голові; в одній руці — у мітенках — вона тримала запалену цигарку, в другій на рівні коліна — простого бриля для захисту від сонця. Поряд, на столі, у вазочці — троянди. Часто — і те саме стосується Ельстірової акварелі — свою оригінальність картини завдячують переважно тому, що маляр творив їх за особливих умов, спершу не вельми ясних для нас: так може здатися, що незвичне жіноче убрання — це маскарадний костюм, або навпаки, здається, що старий надягнув червону кирею, вволяючи художникову волю, а він попросту професор, суддя чи кардинал. Розпливчастість образу жінки, чий портрет був у мене перед очима, пояснювалася, хоча я цього не розумів, тим, що то була молода старосвітська акторка у напівчоловічому костюмі. Мелон, з-під якого вибивалося пишне, хоча й коротке волосся, оксамитна курточка без вилог, з-під якої білів пластрон, — усе це разом загадувало мені роботу: якого часу ця мода і якої статі модель, словом, я не міг точно визначити, що в мене перед очима, зате ясно було одне: тут знати майстерний пензель. І втіху, яку давала мені акварель, псувало лише побоювання, як би через Ельстіра, коли він затримається, я не проґавив дівчат, бо сонце стояло низько і в вікно било його укісне проміння. Ніщо в цій акварелі не було простою констатацією факту, і жодна деталь не була удана задля її ужитковости: костюм не тим, що треба ж, аби жінка була вбрана, вазочка не лише на квіти. Художник закохався у шкло вазочки, і воно ніби містило воду, в якій купалися стебла гвоздик, то було щось так само прозоре і майже так само плинне, як вода; в тім, як охоплював жінку стрій, була своя особлива, близька їй зваба, ніби промислові вироби могли змагатися з дивами природи, могли бути такі самі ніжні, такі самі любі для ока, намальовані так само свіжо, як шерсть кицьки, пелюстки гвоздики чи пера голуба. Білота пластрону, вишукана, як біль граду, з дзвіночками на грайливих її згортках, подібними до дзвіночків конвалії, зоріла ясними відсвітами заходу сонця, яскравими, тонко відтіненими, наче букети квітів, виткані на білому. Оксамит курточки з його перламутровим блиском подекуди був ніби настовбурчений, розчухраний, кошлатий і нагадував розхристаність гвоздик у вазі. Але головне — чулося, що Ельстір, не дбаючи про те, що маскарадний стрій для молодої акторки може видатися неморальним, — а для неї талант, яким вона вражатиме у своїй ролі, мабуть, не мав такої ваги, як збудлива принадність, якою вона впливає на пересичені й розбещені почуття деяких глядачів, — ухопився за цю двоїстість як за естетичний елемент, який був вартий того, щоб на ньому наголосити, і який він щосили намагався підкреслити. Овал личка буцімто майже признавався в тім, що це личко дівоче, не позбавлене чогось хлоп'ячого, потім це визнання гасло, далі знов з'являлося, але вже викликаючи думку радше про жінкуватого молодика, ледачого і мрійливого, а потім, невловне, губилося знов. Вираз сумовитої задуми в очах справляв надто сильне враження через контраст із гульливими і театральними аксесуарами. Зрештою мимоволі спадала думка, що ця журба удавана і що юна істота, яка в своєму зухвалому строї ніби чекала пестощів, мабуть, думала, що як вона прибере романтичної міни якогось зачаєного почуття, почуття невимовної туги, то вона буде з перчиком. Унизу, під портретом, стояв підпис: "Міс Сакріпант, жовтень 1872". Я не міг стримати свого подиву. "А, дрібничка, юнацький шкіцик, стрій для ревю у вар'єте. Це вже далека давнина". — "А що сталося з моделлю?" Подив, викликаний моїм запитанням, одразу замінився на Ельстіровім лиці на байдужий і неуважний вираз. "Дайте сюди акварель, — сказав він, — якраз надходить пані Ельстір, і хоча дівчина в мелоні жадної ролі в моєму житті не відіграла, — можете мені повірити, — а все ж моїй жінці дивитися на цю акварелю не обов'язково. Я зберіг її лише як утішний документ тогочасного театрального життя". Мабуть, аквареля давно не попадалася на очі Ельстірові, бо перш ніж ховати, він пильно на неї глянув. "Залишити треба тільки голову, — прожебонів він, — все інше, сказати по щирості, нікуди не годиться, так малювати руки міг тільки початківець". Прихід пані Ельстір мене зовсім добив, виходить, ми ще дужче затримаємося. Підвіконня порожевіло. Іти на прогулянку нам ні до чого. Дівчат ми однак більше не зустрінемо — то чи не все одно, довго чи недовго пробуде тут пані Ельстір? Зрештою вона пішла дуже скоро. Мені вона здалася сущою занудою; вона була б гарна, якби мала двадцять років і, скажімо, гнала вола десь у римській Кампаньї, але чорне її волосся посивіло; вона була буденна, а проте не проста, бо вірила, що величних манер і гордовитої постави вимагає її скульптурна врода, у якої вік забрав, одначе, всі чари. Убрана вона була із щонайбільшою простотою. Мене зворушувало, але й дивувало те, що Ельстір з будь-якого приводу з поштивою ніжністю, ніби самі слова розчулювали його і налаштовували на побожний лад, звертався до неї: "Моя гожа Ґабріель!" Згодом, ознайомившись із міфологічним малярством Ельстіра, я теж побачив у пані Ельстір красу. Я зрозумів, що певний ідеальний тип, — відданий певними лініями, певними арабесками, які постійно трапляються в його творчості, — певний канон Ельстір, власне, майже божествив, увесь свій час, усі розумові свої здібності, словом, усе життя присвятивши завданню — якнайліпше розрізняти ці лінії, якнайточніше їх відтворювати. Те, що Ельстірові навіював ідеал, справді стало для нього культом, високим, вимогливим культом, який не допускав ані найменшої самозаспокоєности; цей ідеал був найважливішою частиною його самого — ось чому він не міг поставитися до нього безсторонньо, не міг не надихатися ним аж до дня, коли ідеал постав перед ним у зовнішній подобі, втілений у жіночому тілі, в тілі тієї, яка стала потім пані Ельстір і яка нарешті довела йому, — довести це може тільки хтось інший, — що його ідеал гідний схиляння, зворушливий, божистий. І який спочинок у тім, щоб припасти вустами до Прекрасного, яке досі доводилося з такими зусиллями добувати з себе і яке тепер, таємничо втілене, офірувало себе йому, винагороджуючи його постійним і плідним спілкуванням! Ельстір був тоді вже не першого молоду, — в цьому віці ждуть здійснення ідеалу лише від потуги думки. Він наближався до тої пори, коли для збудження духовних сил ми потребуємо вгонобляти плотські потяги, коли втома духу, схиляючи нас до матеріалізму і зменшення активности, пов'язаного з пасивним підпорядкуванням різним впливам, наводять нас на думку, що, може, є особливі тіла, особливий рід занять, особливі ритми, які так природно втілюють у життя наш ідеал, що як тільки ми, навіть не мавши талану, копіюємо порух плеча або поворот шиї, ми створюємо шедевр; це той вік, коли ми любимо пестити поглядом Красу поза нами, біля нас: у гобелені, в гарному ескізі Тіціановому, знайденому в антиквара, у коханці такій самій гожій, як Тіціанів ескіз. Скоро я це збагнув, як уже дивився на пані Ельстір з утіхою, тіло її стратило незграбність, бо я вклав у нього думку, що вона істота безплотна, що це портрет пензля Ельстіра. Вона була для мене одним з його портретів, та й для нього, звісно, також. Дані, які має модель, для митця нічого не важать, вони для нього лише привід, аби показати свій хист. Якщо перед нами виставити один по одному намальованих Ельстіром десять портретів різних осіб, то ми одразу вгадаємо, що вони всі ельстірівські, і це для нас найголовніше.