Він замовив у свого теслі великий триптих і попросив Тетьє допомогти підготувати дерев'яні панелі. Тетьє був сповнений уваги, ентузіазму та радості, побачивши, що Мельхіор після днів і тижнів бездіяльності відновив бажання працювати, хоча, звичайно, потрібно було почекати, щоб побачити, як буде поводитися хвора рука... Рука спочатку поводилася досить добре. Тетьє і Мельхіор потай дивувалися цьому, але жоден з них не сказав ні слова, щоб не викликати диявола. Ескіз середньої частини триптиха був готовий за кілька днів — у Мельхіора він давно був у голові. Тетьє слідкував за художником, а той пояснював йому значення картини: це мав бути танець навколо калюжі, навколо глибокого багнистого болота, на яке жадібність і розпуста перетворили людське існування, так що кожен вмочив руку в багно. Тут духовенство, там міські радники й митарі, далі ремісники; наближається й герцог зі своїми лицарями, за ним поспішно йдуть прелати й парохи, навіть діти не можуть встояти перед цим поривом, хоч на мить зупиняються на ярмарку неподалік і танцюють. П'ять відьом на мітлах мчать над цим божевільним натовпом, над цією боротьбою за гній: їх звуть Заздрість, Жадібність, Розпуста, Влада та Підступ... Після цих пояснень Тетьє почухав голову та шию, можна було відчути, що він був готовий повірити Мельхіорові, але він не розумів, як той рій постатей, про які з таким запалом говорив художник, поміститься в цій одній картині.
Мельхіор малював. Він почав із жовтого глузливого неба, над яким мчить злісна орда жінок, сміючись на все горло від непристойного збудження, коли здорові, вишукані юнаки простягають до них руки, наче вони були втіленням грації та краси. Він намалював цих відьом трупними кольорами, оточених усміхненими символами розпусти та смерті. Красиві юнаки, які біжать на пагорб, щоб легше їх дістатися, одягнені в штани з буфами; їхнє волосся підстрижене за останньою модою; у кількох із них на спині або на грудях є картковий туз, один з чотирьох у колоді.
Так малював Мельхіор. Він не сказав Тетьє, який постійно заходив в майстерню, що робота просувається крізь біль вперед – він змушував руку працювати.
Вночі він лежав і розтирав задерев'янілі гарячі суглоби пальців, і часом на ранок біль справді зникав. Потім сильними мазками він продовжував роботу над розпочатим фрагментом картини. Але після розслаблення біль приходив знову; тому Мельхіору доводилося дуже часто переривати роботу.
— Я не можу продовжувати малювати, Тетьє, — говорив він, — спочатку мені треба подумати.
Сказавши це, він не дивився на Тетьє, а Тетьє, не дивлячись на художника, відповідав:
— Чому б вам і не подумати спокійно? Ніхто вас не квапить, ця картина ні для кого не призначена.
Почувши це Мельхіор знову засміявся.
— Ця картина для всіх і кожного, — сказав він. — Для тебе і нашого банкіра, для Ірмлінди й маленького принца в Брюсселі.
Мабуть, минув рік, як Мельхіор віддав до ратуші Страшний суд. Одного разу слуга магістрату викликав його до бургомістра — у них для нього є хороші новини. Мельхіор пішов із Тетьє до ратуші. Він знайшов там кількох членів Ради Справедливих; Ріхард Церклаес і Ломме ден Тулдер із великою показністю провели його до кімнати, наказавши Тетьє залишитися у передпокої. Як Мельхіор і очікував, у посланні йшлося про Страшний суд. Посланці відвезли і віддали картину, вони нещодавно повернулися з Брюсселя і повідомили, що сестра Філіпа, яка виконувала обов'язки намісника, прийняла картину люб'язно і пообіцяла заплатити художнику п'ятдесят гульденів за місцем його проживання. Нарешті надійшов лист з переказом на цю суму — Мельхіор може тримати ці п'ятдесят гульденів.
Хрипким, ламливим голосом Мельхіор подякував радникам за доставку картини до брюссельського двору, що було для нього найбільшою турботою. Щодо оплати, то він просить, щоб ці гульдени були сплачені в Благодійну касу Братства Святого Духа або розподілені між лікарнями, які завжди потребують допомоги та грошей. Панове з Ради Двадцяти Чотирьох роззявили очі й роти від подиву.
— Майстре Мельхіоре, — терпляче, але тремтячим від емоцій голосом пояснив Ріхард Церклаес, — можливо, ви не правильно мене зрозуміли: ви маєте забрати ці п'ятдесят гульденів.
Мельхіор усміхнувся.
— Тіло вже почало розпадатися, пане бургомістре, але мої вуха все ще добре справляються зі своєю роботою. Роздайте ці п'ятдесят гульденів, як я вас просив.
Серед ввічливих лестощів, вихваляючи його великодушність, члени Ради випровадили Мельхіора до передпокою; але їхні слова звучали нерішуче й слабко, ніби вони вважали, що Мельхіор впав в дитинство.
Ієронім Босх. Віз з сіном. Центральна частина триптиху, 1500-1502, Прадо/Ескуріал, Мадрид (цю картину теж можна розглядати як ілюстрацію до нідерландської приказки: "Весь світ – це віз з сіном, кожен хапає собі скільки може")
Так само і Тетьє. Він голосно мляснув, коли Мельхіор повідомив йому, що це справді його Страшний Суд, який в повному порядку прибув до Брюсселя.
Тетьє відразу ж спитав:
— А оплата?
— Я отримав гроші, — відповів Мельхіор, — але залишив ії в руках магістрату, щоб вони були використані для бідних і хворих.
Він не бачив, але відчував, як Тетьє з жахом дивиться на нього.
— А ви, ви, що бажаєте малювати Багно... залишаєте ті гроші, скільки там, в руках жадібних людей, яких ви знаєте, як облуплених?
Мельхіор кивнув.
— Я зробив це. П'ятдесят гульденів. Ці панове добре подумають, перш ніж посміють знехтувати своїми зобов'язаннями переді мною.
Тетьє схопився за голову.
— П'ятдесят гульденів! — застогнав він. — Майстре Мельхіоре, ви самі ховаєте свою спокійну старість. Ці гроші треба було покласти на відсотки, на них можна було прожити два-три роки.
— Я не знав, Тетьє, — пробурмотів Мельхіор, — що дух болота охопив і тебе.
Тетьє, ображений й здивований, на мить замовк, а потім мовчки проводив Мельхіора додому. Багато днів він не хотів дивитися на картину, над якою художник знову почав працювати.
Мельхіор взявся за наступну частинуБагна. Надворі пори року змінювалися з однаковою, завжди однаковою повільністю: восени він знову брався до роботи. Прийшла зима, а за нею весна. Коли Тетьє не було з ним, Мельхіор намагався втекти від тиранії хворої руки і з усієї сили волі вправлявся в малюванні лівою рукою. Йому знадобилися тижні, щоб приручити цю руку настільки, щоб зробити кілька не надто складних мазків пензлем.
Взимку Мельхіор перестав прогулюватися. Сидячи перед широким вікном, він дивився на безмежне небо, яке приносило сніг чи дощ. Навесні знову почав мандрівки по Валах. Художник ішов, накульгуючи; йому не хотілося, щоб Тетьє супроводжував його. Час від часу він притулявся до стіни, щоб відпочити, і дивився то на місто внизу, то на краєвид за мурами. Коліна заніміли, біль у них посилився. Мельхіор трохи чалапав, а потім повертав назад. Він, як і раніше, бачив міську варту в садах, чув, як дзвони били то на месу, то на похорон. У садах були великі оберемки білих і рожевих квітів. Потім він знову сідав у майстерні, перед картиною Багна, і вже брався за її середню частину, де герцог, єпископ і Праведні в'їжджають на свинях, биках і верблюдоподібних чудовиськах у сіру, огидну яму, і в жадібній гарячці намагаються зіштовхнути один одного з верхових звірів і жадібно біжать у калюжу, яка їх поглине.
Мельхіор більше нікого не приймав, хоча відвідувачів приходило більше, ніж будь-коли. Він звелів Тетьє всіх відіслати, нема чого дивитись і купувати. Спочатку Тетьє це не дуже сподобалося, адже в майстерні ще були різні ранні картини, які можна було продати. Але Мельхіор сказав:
— Те, що я маю тут, і залишиться тут, це мої спогади.
Тож Тетьє поступився й коротко й лаконічно відважував чужинців, приваблених славою господаря; якщо їх потрібно було вивести силою, він і на цьому розумівся.
Стояла середина літа, коли Мельхіор почав працювати над великим строкатим хаосом своєї картини — над глибиною Багна, в яке сповзли пани, повії та ремісники. Вони топчуть один одному спини, наступають один одному на обличчя або чіпляються один одному за статеві органи, щоб зануритися в уявну насолоду, відчути себе сповненими таких надій. Болото їх засмоктує, в його глибині темні трупарні, відкриті для розпусників і розпусниць. Мельхіор малював по черзі то правою, то лівою рукою. Одне вікно було відчинене навстіж, хоча Тетьє та Ірмлінда дуже заперечували проти відчинення вікон; але художник наполягав. З гниллю болота перед очима він жадав запаху вдруге скошених лугів. Запахи та тихі звуки ззовні допомогли йому забути про свої болі понад усе. Увечері в міському рову кумкали жаби. Голоси не були для нього такими ненависними, як раніше, але вони були сигналом зачинити вікна.
Одного такого сіро-золотого вечора він ще був біля вікна, борсаючись своєю незграбною рукою з засувом, коли почув глухий шепіт, що здіймався на низу під будинком, і спіткнувся біля порогу. Молоток вдарив у його двері. Художник висунувся у вікно: на вузькій вулиці стояли люди з носилками, на яких під чорним покривалом лежала невпізнане тіло. Носилки і носії були оточені натовпом дітей і дорослих. Мельхіор почув, як Ірмлінда відчинила двері, а потім закричала. Він зачинив вікно, пішов до ліжка, сів на краю, чекав. Унизу Ірмлінда закричала ще раз, луна крику пролунала крізь стелю. Мельхіор відчув, як страх підкрадається по спині й кінцівках до кінчиків волосся; у слабкому подуві вечірнього вітру затріщало не зачинене вікно.
Коли люди, що принесли носилки, покинули дім, Мельхіор прочовгав на неслухняних ногах назад до вікна. Від'їжджаючі стояли в темному провулку між темними фігурами дітей і дорослих, які жадібно їх розпитували. І Мельхіор теж тремтячим голосом запитав, що ж вони принесли. Вони повернули до нього обличчя, яскраві плями в сутінках.
— Що ми принесли? — відповів один. — Не щось, а когось. Тетьє Роена.
Наступне питання насилу зірвалося з уст Мельхіора:
— З Тетьє щось трапилося?
Люди внизу сумно й гірко сміялися:
— Щось остаточне, що може трапитися з людиною. Тривалість життя Тетьє виміряна, господарю.
— Чекайте-чекайте! — вигукнув Мельхіор.