Її глупота набирала навіть неймовірного характеру хамства! Ні разу вона так і не глянула на Альбертину, хоча не бачити її не могла. Це було не дуже ввічливо щодо моєї товаришки, але я був щасливий, що Альбертина дістала добру науку і переконалася, що не завжди жінки задивляються на неї.
Ми покинули цукерню, сіли до авта і вже рушили додому, аж це я пошкодував, що не одвів кельнерки набік і не попросив її на всяк випадок не говорити дамі, яка вийшла, коли ми прибули, мого прізвища й адреси, добре відомі кельнерці завдяки моїм частим замовленням. Навряд щоб дама могла в такий спосіб дістати Альбертинину адресу. Та й надто клопітно було б повертатися з дороги через такий дріб'язок. До того ж, не хотілося надавати цьому надто великої ваги в очах дурної і брехливої кельнерки. Я тільки подумав, що слід було б завітати сюди на підвечірок за тиждень і розмовитися з нею про даму; а ще я подумав, як це нудно – мати звичку забувати половину того, що треба залагодити, і робити найпростіші речі кількома заходами!
Поверталися ми пізно в темряві, обабіч дороги тут і там палали червоні панталони і спіднички закоханих парочок. Наш мотор минув браму Майо. Замість паризьких кам'яниць ми бачили тепер чіткий, стрункий, не масивний малюнок паризьких кам'яниць, так ніби хтось відновлював образ зруйнованого міста. Але на заднику цієї картини розливалася така ніжна синь, що жадібні очі всюди шукали ще бодай клаптика такого самого розкішного відливу, якого їм було відміряно надто скупо: то висявав місяць. Альбертина замилувалася ним. Я не смів їй сказати, що я більше радів би його світлу, якби був сам або ганявся за якоюсь незнайомкою. Я декламував вірші і прозаїчні уривки про місяць, звертаючи Альбертинину увагу, як із срібного, яким він був колись, він перетопився в ясно-синій у Шатобріана, у Віктора Гюґо в "Евірадні" і в "Святі у Терези", аби стати жовтим і металевим у Бодлера і Леконта де Ліля. Потім, нагадуючи їй образ підповні наприкінці "Заснулого Вооза", прочитав усього вірша.
Коли я над цим застановляюся, мені просто важко розповісти, скільки в її житті роїлося таємних, перебіжних, часто суперечливих прагнень. Звичайно, брехня ще більше ускладнювала їй життя. Коли, не пригадуючи до пуття наших попередніх розмов, Альбертина казала: "О, яка гарна дівчина! Вона добре грає з гольф", а я питав, як її звати, вона відповідала байдужим, недбалим тоном вищости, яка завше у них на озброєнні, бо кожний брехунець такого розбору вдається до нього щоразу, як йому не хочеться відповісти на якесь питання: "Ох, не знаю (з жалем, що не може мені пояснити), я так і не спитала, як її звати, я бачила, як вона грає в гольф, а як звати – не поцікавилася". А коли знову через місяць я питав її: "Альбертино! Ти ж знаєш ту гарну дівчину, про яку ти мені казала, ту, що грала добре в гольф?" – "А, так, – відповідала вона, не задумуючись, – її звати Емілія Дальтьє, але наші стежки давно розійшлися". І вже брехня, як оборонний вал, не зумівши відстояти імени, переносилася тепер на те, аби перекрити доступ до місцеперебування цієї особи. "Аби ж то знаття! Я й тоді не знала її адреси. Ох, ні, Андре теж її не знає. Вона не була в нашій зграйці, а вже й сама зграйка розлетілася". Іншим разом брехня лунала як стидке признання: "Ох, якби я мала триста тисяч франків ренти..." Вона кусала губи. "А що б ти на них зробила?" – "Я попросила б у тебе дозволу залишитися в тебе, – казала вона, цілуючись. – Де б ще я могла бути такою щасливою?" Але навіть беручи в рахубу брехню, все-таки було невірогідно, до якої міри Альбертинине життя було мінливе і які перелітні були її найсокровенніші прагнення. Вона шаленіла за якоюсь особою, а через три дні не бажала її бачити. Її брала нетерплячка, поки я купував їй полотно і фарби, так їй приспічило знов узятися до малярства. Два дні вона нетерпеливилась, плакала, правда, швидко схнучими, слізьми дитини, в якої забрали мамку. І ця несталість почуттів щодо осіб, речей, занять, мистецтв, країв охоплювала і все інше; якщо вона й любила гроші (чого я не припускаю), то не більше, ніж усієї решти. Коли вона казала: "Ох! Якби я мала триста тисяч франків ренти!", навіть коли вона висловлювала думку лиху, але нетривалу, то в неї ця думка затримувалася не довше, ніж хіть вибратися до Роше, який вона бачила на ілюстрації в бабусиному виданні пані де Севіньє, зустрітися з приятелькою-ґольфісткою, політати на аероплані, провести Різдво у тітки чи знову малярувати.
"Власне, ми обоє не голодні, можна було б заглянути до Вердюренів, – сказала Альбертина, – це їхня година і їхній день". – "Але ж у вас пересердя на них?" – "Ох, про них пускають стільки неслави, але, власне, вони не такі вже й лихі. Крім того, не можна вічно злувати на всіх. Вони мають вади, а хто їх не має?" – "Ви надто легко одягнуті, довелося б вертатися додому, щоб переодягнутися, та вже й пізня доба". – "Так, ви маєте рацію, краще вернутися додому", – відповіла Альбертина з тим чарівним слухнянством, яке завжди мене вражало.
Цієї ночі погідна година зробило стрибок уперед, як градусник підскакує у спеку. Прокидаючись уже ранніми весняними ранками, я чув, як мчать у хвилях пахощів трамваї і як наливається жаром повітря, аж поки не робилося по-полуденному густим і тужавим. Зате в моєму покої ставало прохолодніше; коли оліювате повітря закінчувало покощувати і виокремлювати запах умикальника, запах шафи, запах канапи, тоді з самої виразносте, з якою вони, поставлені стовма, стояли чіткими і щільними наборами, у перламутровій півтіні, що наводила ніжний глянець на відсвіт фіранок і фотелів, оббитих блакитним атласом, я бачив – не з простої примхи уяви, а тому що це було можливе, – ніби я в якійсь новій підміській дільниці, подібній до тієї, де мешкав Блок у Бальбеку, іду вулицями, осліплими від сонця, віднаходячи там не паскудні різницькі склепи і білий тесаний камінь, а сільську їдальню, куди я оце вступлю, а, вступивши, чую пахощі вишневого й абрикосового компоту, сидру, сиру ґрюєр, ніби завислі у світляних драглях тіні, жилкуючи її делікатно, наче агат, тоді як шкляні підставки на ножі відливають веселково або ж кидають павині очка на стіл, покритий цератою.
Я з утіхою слухав шум мотора під вікнами – ніби вітер розбирався на силі. Ніздрі мої ловили запах бензину. Цей запах може бути прикрим для людей делікатних (вони матеріялісти і не бажають дихати смородом ще й на селі) і для певних мислителів (теж по-своєму матеріялістів), які, визнаючи вагу факту, уявляють, що людина була б щасливіша, сприйнятливіша до високої поезії, якби її очі здатні були бачити більше кольорів, а її ніздрі відчувати більше запахів; так підшивається філософією наївна думка про те, що життя було б кращим, якби замість чорного фраку носилося б пишні строї. Але (так само як прикрий, може, запах нафталіна та індійського нарда п'янив би мене, повертаючи мені блакитну чистоту моря з першого дня мого перебування в Бальбеку) цей запах бензину вкупі з димом, накуреним машиною, скільки разів зависав у блідій лазурі в ті спекотні дні, коли я їхав із Сен-Жан-деля-Ез до Ґурвіля, він супроводжував мене на прогулянках у літні дні, тоді як Альбертина малювала, а нині завдяки йому довкола мене, хоча я сидів у темному покої, цвіли блаватки, маки, жарка конюшина, він збуджував мене сільськими ароматами, не запах визначений і стійкий, як той, що збирається біля глоду і що, обтяжений своєю оліюватістю і щільністю, висить круг живоплоту, а запах, перед яким тікають дороги, змінюється склад грунту, збігаються замки, блідне небо, подесятеряються сили, запах, що є ніби символом стрибка і потуги, що знов додавав мені охоти, як колись у Бальбеку, піднятися в клітці зі скла і криці, але цим разом не на те, аби візитувати знайомі доми з жінкою, надто добре мною вивченою, а щоб кохатися в нових місцях із незнайомкою; запах, що супроводжує щохвилинні сирени проїжджих автомобілів, під які я добирав слова, наче під сигнал зорі: "Парижанине, вставай, вставай, іди снідати на траві, кататися човном на річці, у затінку дерев, з гарною дівчиною, вставай, вставай!" І всі ці мрії були мені дуже милі, я віншував себе з "суворим законом", за яким заборонялося, допоки я не подзвоню, жодному "простому смертному", навіть Франсуазі, навіть Альбертині, турбувати мене в "глибині палацу", де
...грізний маєстат
Підданцям не велить поріг переступать.
Нараз декорація одмінилася: спогад уже не про колишні враження, а про давнє прагнення, свіжопробуджене блакитно-золотою сукнею від Фортюні, розстелив переді мною іншу весну, весну уже не сповиту в листя, а, навпаки, обдерту нагло з дерев і квітів назвою, яку я шепнув: "Венеція"; ця настояна, доведена до свого щирця весна з поступовим зростанням, потеплінням, розквітом своїх днів дає про себе знати поступовим бродінням не брудної вже землі, а непорочної, синьої води, весняна, хоча й без віночків, і в травні в ній тільки й майського, що блищики, пущені цим травнем, підладжені під огнисту і стійку наготу темного шафіра. Достоту як пори року не змінюють неквітучих рукавів моря, так нинішні літа не приносять змін готичному місту; я про це знав, але не міг собі уявити, а як і уявляв, то хотів саме того, чого хотів із тим самим запалом, який колись, коли я був дитиною, у гарячці від'їзду підітнув у мені силу, потрібну для поїздки: зійтися віч-на-віч із моїми венецькими мріями, побачити, як це розщеплене море обіймає своїми закрутами, ніби звиви океанської ріки, урбаністичну витончену цивілізацію, яка відрізала їх лазуровою перепаскою, розвинулася відрубно, завела свої самостійні школи малярства та архітектури – казковий сад плодів і птахів із самоцвітів, розквітлий посеред моря, яке його відволожувало, бухкало у цівки колон і на могутній різьбі капітелей, ніби сторожкі в темряві темно-лазурові очі, клало плямами світло, втягуючи його в свою вічну гру. Так, треба було їхати, пора. Відтоді як Альбертина пересердилася на мене, посідання її вже не здавалося тим скарбом, за який ми ладні віддати всі інші. Бо робили ми це лише для того, аби позбутися гризоти, ляку – нині вже поскромлених.