Через те, що будинки застували частину порту, док, а то й саме море, врізане затоном у суходіл, як воно часто врізається в бальбецькому краю, але тільки по той бік рогу, на якому стояло місто; через те понад дахами, як димарі чи дзвіниці, височіли щогли, надаючи суднам чогось міського, наче їх зведено на землі; і це враження помножували інші кораблики уздовж молу, збиті докупи так тісно, що люди перемовлялися там з палуби на палубу, буцімто їх не відокремлювала вода, від чого здавалося, ніби рибальська флотилія менше пов'язана з морем, ніж, наприклад, далекі церкви Крікбека, оточені звідусіль водою, бо самого міста не було видно; ніби вирослі з моря, в ореолі сонячного і водяного пилу, наче виліплені з алебастру чи зіткані з шумовиння, підперезані пасом барвистої веселки, — вони мали в собі щось примарне, містичне. На передньому плані, тобто на пляжі, маляр навчив очі не розрізняти чіткої межі, демаркаційної лінії між суходолом та океаном. Люди, які спихають човни в море, бігли і по воді, і по вогкому піску, в якому відбивалися корпуси човнів, наче це була вже вода. Хвилі здіймалися не рівномірно, а згідно з береговими зломами, та ще й покраяними перспективою, і через це здавалося, ніби судно у чистому морі, наполовину приховане крайніми арсенальними прибудовами, пливе серед міста; жінки, ловці креветок у скелях справляли враження, — бо їх оточувала вода і за круговим бар'єром, утворюваним скелями, берег (з двох боків, де він був геть вузький) сходив до рівня моря, — ніби вони в морському гроті, над яким нависають човни і хвилі, гроті, відкритому і якимсь дивом захищеному від вод, що порозступалися перед ним. Уся картина породжувала відчуття порту, де море входить у суходіл, де суходіл уже морський, де людність земноводна, а сила морської стихії буяла всюди; біля скель, там, де тягнувся мол, море було збурене, і з зусилля моряків та з нахилених човнів, покладених під гострим кутом до спокійної сторчової пакгаузу, церкви, міських кам'яниць, куди поверталися або звідки виходили на лов рибалки, відчувалося, що моряки ледве тримаються на воді, ніби на прудкому і баскому коні, скоки якого, якби не ручі наїзники, поскидали б їх на землю. Весела кумпанія вирушала на морську прогулянку в човні, в якому їх кидало, мов у бідці; бідовий, але обачний моряк провадив його, ніби в руках у нього були віжки, моцювався з норовистим вітрилом, кожен сидів нерухомо, щоб човен не перехилився і не перекинувся, і так вони гнали сонячними полонинами до тінявих закутків, з'їжджаючи з водяних спадів. Поранок був погідний, попри недавню бурю. І все ще чулося нуртування, гашене прегарною рівновагою нерухомих лодій, які втішалися сонцем і прохолодою там, де море було таке спокійне, що відбитки були майже міцніші й матеріяльніші, ніж кораблі, які завдяки грі світла ніби розчинялися в повітрі і які перспектива змушувала налягати одне на одного. А ось із морем усе виходило інакше. Окремі його частини так само відрізнялися одна від одної, як відрізнялася виросла з води церква від кораблів, які стоять за містом. Лише трохи згодом розум зливав ув одне живло те, що було тут чорне в буряному освітленні, трохи далі — однієї барви з небом і майже таке щільне, таке земне, таке обступлене будинками, що аж подібне до якогось кам'янистого насипу чи снігового поля, на яке, мов на страхітливо стрімке урвисько, лізло обезснащене судно, наче той віз, що вигарбується з броду. Але через хвилину, помічаючи на високій і нерівній поверхні твердого плоскогір'я колихкі човни, ми усвідомлюємо, що це усе ще єдине в усіх своїх розмаїтих подобах море.
Є цілком слушний погляд, що в мистецтві немає ані поступу, ані відкрить, що поступ і відкриття доречні лише в науці і що позаяк кожен митець починає заново, то зусилля одного не можуть ні допомогти, ні перешкодити зусиллям іншого, а проте слід визнати ось що: в міру того як промисловість популяризує деякі закони, запроваджені мистецтвом, колишнє мистецтво з плином часу втрачає частку своєї оригінальности. Дебюти Ельстірові появили нам так звані "чудородні" фотографії краєвидів і міст. Якщо ми спробуємо уточнити, як розуміють знавці цей епітет, то виявимо, що зазвичай він стосується якоїсь незвичайної подоби знайомої речі, подоби, несхожої на ті, що ми звикли бачити, незвичайної, але воднораз і достеменної, і через те подвійно захопливої, — захопливої, бо вона вражає нас, виводить із кола звичних уявлень і, водночас щось нагадавши нам, змушує поринути в себе. Одна з таких "чудородних" фотографій пояснить нам закон перспективи, зведе собор, який ми звикли бачити посеред міста, на такому місці, звідки він видасться у тридцять разів вищим за будинки, обернеться в річ над річкою, хоча насправді він від неї далеко. Отож-бо, спроба Ельстіра показувати речі не такими, якими він їх знав, а у згоді з оптичною маною, з якої твориться наше первісне бачення, привела його до застосування деяких законів перспективи, і це було диво дивне, бо вперше відкрило їх у мистецтві. Річка завдяки своїм колінам, затока, обрамлена бескеттям, здавалися озерами серед долини чи серед гір, замкнутими звідусіль. На полотні, мальованому в Бальбеку спечного літнього дня, врізана у суходіл вода була ніби замкнена в гранітових рожевих мурах, вона не здавалася морем — море починалося далі. Про те, що все це океан, свідчили лише чайки, які кружляли, як здавалося глядачеві, над камінням, а насправді дихали прохолодою води. Те саме полотно показувало ще й інші закони: наприклад, ліліпутячу звабу вітрил, схожих на метеликів, заснулих на дзеркальній блакиті, біля підніжжя величезних шпилів; або ж контрасти між глибокою тінню і блідим світлом. У світлотіні, яку збаналізувала фотографія, Ельстір теж так кохався, що раніше йому подобалося малювати найсправжнісінькі міражі: замок, увінчаний вежею, виглядав на його полотні геть-то круглим, з вежею над ним і вежею під ним навиворіт, і створювалося таке враження чи то через те, що незвичайна чистота погідного дня надавала тіні, що відбивалася у воді, твердости і блиску каменя, чи то через те, що вранішні тумани обертали камінь у щось таке саме легке, як тінь. А над морем, за лавою дерев, починалося інше море, рожеве від вечорового сонця: це було небо. Світло, ніби народжуючи нові тіла, ставило перед корпусом корабля, на який воно падало, корпус іншого, який залишився в затінку, і стелило приступками кришталевих сходів гладінь вранішнього моря, насправді гладеньку, але покопирсану освітленням. Річка, яка протікала під міськими мостами, зображена з такого пункту, що здавалася розчленованою: тут вона розливалася озером, там зводилася до струменя, подекуди її перерізав лісовий косогір, де городяни ходять смерком дихати свіжим повітрям. І сам ритм цього міста уперекидь підтримувався лише незломними вертикалями дзвіниць, які не так здіймалися, як стромовиною свого тягаря тримали шики, мов у церемоніальному марші, і ніби лишали ні в сих ні в тих розпливчасту масу будинків, збитих докупи в тумані, уздовж розхлюпаної і розпоротої річки. А прецінь перші картини Ельстіра появилися тоді, коли краєвид мала прикрашати присутність людини; на скелі чи в горах стежка — ця напівлюдська частина природи — зазнавала на собі, мов річка чи океан, дії закону затемнення перспективи. І коли пасмо гори, мла водоспаду чи море заважали нам побачити, що стежка біжить далі, заважали нам, але не мандрівцеві, ми уявляли, що маленький старомодно вбраний чоловічок, загублений у цій глухомані, мабуть, часто пристає над проваллям, бо уривалася стежка під його ногами, а на триста метрів вище ми утішеним зором і з легким серцем знову виявляємо біль її піску, гостинного для мандрів, тоді як проміжні її закрути, які обходили водоспад чи затоку, приховувало від нас узбіччя гори.
Зусилля, які Ельстір тратив на те, щоб перед лицем живого життя зректися своїх умоглядних викладок, були тим дивовижніші, що він, — хто, перш ніж узяти до рук пензель, ставав неуком, усе забував через свою чесність, бо те, що ти знаєш, це не твоє, — був людиною вельми освіченою. Коли я йому признався, що бальбецька церква мене розчарувала, він перепитав:
— Себто як? Ви розчарувалися в цьому порталі? Але ж це найкраще ілюстроване видання Біблії, яке будь-коли читав люд! У Діві і в усій горорізьбі, яка розповідає про її житіє, знайшла собі найніжніший, найнатхненніший вираз довга поема поклоніння і славослов'я, яке середньовіччя склало на хвалу Мадонні. Аби ж ви знали, з якою сумлінною докладністю віддано текст Святого Письма і водночас які несподівані тонкощі появив старий різьбар, яка глибінь думки і яка розкішна поезія! Янголи несуть тіло Діви на великому покрові, і цей покров — така святиня, до якої вони не сміють безпосередньо доторкнутися. (Я сказав Ельстірові, що малювання на цей сюжет є в Андрію-Первозваному-в-полях; Ельстір бачив фотографії його порталу, але сказав, що запал кметів, які біжать круг Діви, зовсім не те, що статечність двох високих янголів, майже італійських, таких ставних, таких ніжних.) Янгол, який несе душу Діви, аби з'єдинити її з тілом. Єлисавета, яка торкається при зустрічі до Марії і дивується, що груди в неї набрякли. Повитуха з обв'язаною рукою, яка відмовляється вірити в Непорочне Зачаття, поки не доторкнеться. Діва, яка кидає апостолові Хомі пасок на доказ свого воскресіння. Діва, яка зриває зі своїх грудей покров, аби окрити ним наготу сина, по один бік якого Церква збирає його кров, а по другу Синагога, чиє царство вже скінчилося, із зав'язаними очима тримає побите берло і впускає разом з короною, яка спадає з її голови, скрижалі Ветхого Завіту. А муж, який допомагає на Страшному суді молодій жінці своїй вийти з гробу, прикладає її руку до власного серця, аби заспокоїти її і довести, що це серце б'ється справді, — хіба це не чудовий намисел, хіба це не знахідка? А згадайте янгола, який забирає сонце і місяць, тепер уже непотрібні, бо сказано, що світло від Хреста буде в сім разів яскравіше, ніж сяйво світил; або янгола, який занурює руку в купіль Ісусову, аби справдити, чи тепла вода; або янгола, який виходить із хмар, аби вложити вінець на чоло Діви, і всіх янголів, які дивляться з небес, перехилившись через ограду небесного Єрусалима, і піднімають руки зі страху або з радости, бачачи муки злих і блаженство обранців! Адже тут перед вами всі круги неба, ціла величезна богословська, символічна поема! Це марення, це прозір, це в тисячу разів вище від усього, що ви побачите в Італії, хоча саме в Італії цей тимпан достоту скопіювали куди слабші різьбарі.