Сам би волів залишитися в батьківському домі, хоча той був пошкоджений і ледь залатаний. Знову він вагався, знову просили і наполягали члени Братства, поки нарешті, через кілька місяців, він не поступився.
Йому було важко звикнути до нової домівки – адже його життя пройшло в маленькому будиночку, де він виріс. Майстерня в будинкові під Валом була дуже довгою і широкою, її три вікна виходили на захід. Світло в ній було приглушене, але яскраве вдень, а золотими вечорами часом просякнуте тим тихим світлом, що з часом причарувало його. Він ніколи не дивився в заднє вікно; звідти було видно Паддекенспад і монастирі. Передпокій, кухня та кімната Тетьє та Ірмлінди здавалися дуже далекими, звуки звідти приглушувала важка балкова стеля, кухонні запахи ледь помітно проникали крізь сходи та щілини в стінах. У ті перші тижні, коли перед ним було відкрите вільне небо, він почувався більш самотнім, ніж будь-коли; не раз він стояв біля вікна й дивився, аж поки його не охоплювало відчуття, що він невагомий пливе в хмарну чи сонячну далечінь. Час від часу його відвідували Ґіслійн Анкертс, який усе ще любив гарну випивку, або скульптор Леонард, рідше хтось із міських радних чи адвокатів, останні лише для того, щоб запитати, як далеко зайшла праця над їхнім замовленням. Його друзі інформували його про те, що діється в світі, а Мельхіор, слухаючи їх, виявив, що часто слухає одним вухом, а думає про інше.
Він нашорошив вуха лише раз, того дня, коли Леонард прийшов і сказав, що Філіп Австрійський помер. Після смерті своєї тещі, Ізабелли Кастильської, Філіп відправився до Іспанії, щоб завершити акт коронації короля і королеви разом зі своєю дружиною Іоанною. Через три чверті року смерть вразила Красеня раптовим ударом. Королівська вдова Іоанна після смерті Філіпа повністю збожеволіла. Кажуть, розповідав Леонард, що з трупом свого чоловіка вона подорожувала уночі при світлі смолоскипів через Іспанію, час від часу відкриваючи труну, щоб переконатися, що він все ще там. Ця іспанська Іоанна, мабуть, давно була трохи божевільною; ще за життя Філіпа, хвора на ревнощі, намагалася при брюссельському дворі наблизитися до фламандських коханок свого чоловіка з ножицями, щоб виколоти їм очі.
Вислухавши розповідь Леонарда, Мельхіор задумався. Він згадав, наче це було вчора, бенкет і Габсбурга, який пив за нього; звичайно, він уже не міг згадати точних слів тосту. Але ще більше, ніж героя в білому, він пам'ятав модного юнака, з яким мав довгу розмову, сповнену небезпечної фамільярності; навіть звук золотого дзвіночка на герцогській шапці досі дзвенів у його вухах. Після довгої миті Леонард запитав:
— Ти доставив замовлену герцогом картину?
Мельхіор прокинувся від своїх думок:
— Я доставлю її... до брюссельського двору.
— Спадкоємцеві Філіпа лише шість рочків, — сказав Леонард, — можливо, ти доживеш до того моменту, коли він стане перед твоїми картинами з таким же захопленням, як і його батько.
Тож Мельхіор узявся до Страшного Суду, якого Філіп хотів мати і якого ніколи не мав побачити. Він віднайшов свою Вавилонську вежу — тепер він знав, для чого повинен послужити цей ескіз. Він почав з того, що накрив цегляно-червону шпичасту будівлю вицвілими дерев'яними риштуваннями; верх будівлі вкритий хмарами, внизу вулички і вози, видно вертели з ковбасками, і граються підлітки — все тонке і крихітне, як на мініатюрі. Небеса над Вежею забарвлюються бурею, ще вище вони розкриваються... Легіони ангелів у вогняних кольорах — багряних, ярко-червоних і помаранчевих – падають з висоти, спалюючи все, падають з глибини небес, про відсутність яких Мельхіор знав. Між ними простягається величезна рука з мечем. У найвищих мешканнях спалахує жар цього гніву, чахлі істоти, що крутяться на риштуваннях з балками й розчином, із камінням і свинцем, у смертельному страхові кидають знаряддя, аж дошки під ними ламаються і, обпечені вогнем, вони падають додолу. до землі, де ковзають візки, хлопчаки граються скляними кульками, безтурботно димлять вертели з ковбасою... На всій картині, в районах неба, немає ніякої архангельської постаті, немає Христа, в нижніх областях немає жодного жаху, жодної почвари, яка б привертала увагу. Мельхіор змалював виключно поєднану силу світла і зламану силу людської гордині.
Однак робота просувалась повільно. Через кілька тижнів він помітив, що в пальцях, якими він малював, у піднятій руці часом відчував уперту скутість, боліли кістки. Іноді, коли він розтирав суглоби, вони ніби знову підкорялися його волі, іноді залишалися набряклими й хворими. Іноді біль зникав на дні, а потім Мельхіор забував про нього. Він нічого не сказав Тетьє та Ірмлінді. Вони жили там, у нижніх кімнатах, власним життям, старий приятель час від часу відвідував їх, тоді він чув спів, запах смаженого пронизував майстерню, Ірмлінда охоче приносила йому свої знамениті пончиків, але він міг бачити, що, на відміну від Тетьє, вона так і не подолала збентеження.
Ієронім Босх. Страшний Суд. 1504, Академія образотворчих мистецтв, Відень, фрагмент
Неспокій охопив Мельхіора лише тоді, коли болі в суглобах після довгої перерви ще більше посилилися, тепер вони мучили його вже й у колінах. Вони підсовували думку, що це безсилля, яке все глибше і глибше проникає в його кістки, може бути початком подагри. Що робити художнику з викрученою подагрою правою рукою? Тож одного разу він забрів на Везерік, де була аптека Бальдуса Вареннячка – глибокий, прохолодний, викладений плитами льох, де він раніше купував тютюн, сушені трави для скрині з одягом або товчений болюс[56] з лимонною цедрою проти застуди.
Аптекар Бальдус був невисокий, спритний, кругловидий чоловічок; під зеленою вовняною шапкою він ховав свою лисину, бо був лисий, як черепаха, що звисала зі стелі в його кімнаті. Він також продавав амулети, особливо бідним: але оскільки Кальскен проголосив, що проти хвороб і слабкості можна вдаватися лише до святих реліквій, а скручених записок із таємними записами та диявольськими анаграмами слід уникати, як чуми, аптекар займався тільки ліками. Сам Бальдус Вареннячко десятиліттями був зразком здоров'я серед своїх пляшок і скриньок, настільки старих, що намальовані на них гарпії, сатири та крилаті лебеді були наполовину стерті. Бальдус постійно сміявся: він стверджував, що своїм гарним настроєм завдячує вареннячку з Діантуму[57], яке він сам умів робити і регулярно вживав. Звідси його прізвисько; правда, були в місті люди, що страждали від меланхолії, які скаржилися, що Бальдус не може своїм варенням прогнати їхню духовну млявість.
Мельхіор зійшов у льох, став перед аптекарем і показав йому правицю. Вареннячко взяв художника за руку й трохи невпевнено помацав її.
— Ви вдарилися? — запитав він.
— Це біль у суглобах, майстре Бальдусе, — відповів Мельхіор, знизуючи плечима. — Мені здається, це подагра, кістки починають відмовлятися служити, і в колінах теж якась хвороба.
Бальдус обдивився його з ніг до голови, трохи нажаханий таким грубим зізнанням, хоч пухка посмішка, як завжди, з'явилася на його губах.
— Подагра? Ну, з Божою поміччю, магістр Хінтам, мускусний бальзам або дрібно подрібнена яшма з цукровою камфорою, усе це запити чашкою гарячого вина. – Він повернувся й пішов до своїх зелених пляшок і високих глиняних горщиків, ніби Мельхіорова поведінка та спокійні пояснення викликали у нього нелюбов.
— Мускус корисний для людей, запах яких можна відчути за милю на вітрі. Краще дайте мені ту яшму, пане аптекарю!
Бальдус нетерпляче кивнув:
— Я приготую для вас ліки і пришлю своїм челядником.
Мельхіор заплатив; ліки, як і очікувалося, коштували дорого.
Бальдус провів його сходами аж на вулицю.
— Перш за все, зберігайте почуття гумору! Гарний настрій – половина успіху лікування! А якщо настій скінчиться, раджу взяти теріак[58]або мускатний горіх для підсилення.
— Ваша розрада — від доброго серця, але ж я бачив людей, хворих на подагру, — сказав Мельхіор.
На зворотному шляху він відчув м'яке, невловиме тепло, яке виходило з хворої руки, що здавалося йому насмішкою. Він не пройшов і двох вулиць від аптеки Балдуса, як перестав вірити в порошкоподібну яшму, змішану з цукром і камфорою.
Мельхіор завершив Страшний суд і доставив картину до ратуші. Тетьє наполіг на тому, щоб він нес картину. У ратуші вони знайшли мера Церклаеса та кількох радників. Вони були дуже здивовані, коли Мельхіор пояснив, що він приніс картину, яку замовив Філіп. Бургомістр кинув на нього дивний погляд.
— Ви знаєте, що герцога вже немає в живих? — Мельхіор відповів, що знає, але йому б дуже хотілося, щоб картина була передана до брюссельського двору; у них, міських радників, стільки справ у Брюсселі, вони напевно знають, як щось таке відправити. — Чому б тобі самому не взятися за доставку картини, майстре? — запитав нарешті спантеличений бургомістр. – У вас є Тетьє Роен, я міг би додати ще кількох чоловіків…
Мельхіор похитав головою.
— Мені вже не хочеться подорожувати, пане бургомістр.
Церклаес пошепотівся з радними на стороні, і вони нарешті заявили, що зроблять усе можливе, щоб надіслати картину; вони сподіваються, що в Брюсселі є хтось, хто пам'ятає про замовлення.
Страшний суд з Вавилонською вежею деякий час висів у вестибюлі ратуші, і багато людей приходило подивитися на нього; вони роками не бачили картин Мельхіора Хінтама. Більшість глядачів помітили, що в картині немає диявольських почвар — це розчаровувало; образ був сповнений спокою, сяючої урочистості. Тетьє, який півдня тинявся, слухаючи, що говорять про картину, випадково почув купку молодих майстрів, вітражистів і художників, які висловлювали дещо здивовану симпатію до старого Хінтама. Звісно, картинка хороша, змушує задуматися, сама ідея варта уваги; але старі роботи були кращими. Тетьє не сказав Мельхіорові ні слова про те, що почув.
Ліки від подагри, приготовлені аптекарем, стояли неторкані на стінній полиці; Мельхіор уже кілька днів не відчував болі.